Друзі!
24 березня святкує свій ювілейний день народження чудова українська письменниця, казкарка, сценаристка, драматургиня,
художниця Лана Ра (справжнє ім’я – Світлана Конощук).
Цього року їй виповнюється 50.

 

Лана Ра

 

Добра казка – це світлий та радісний промінчик

Лана Ра

 

Народилася майбутня письменниця 24 березня 1973 року в Києві.

ЇЇ дитинство проходило в основному в "кам’яних джунглях". Світланка з родиною жила на восьмому поверсі багатоповерхівки. Вікна квартири виходили на кільцеву дорогу, за якою видно було і квітучі сади, і маленькі будиночки, а ще – лісосмуги, за якими ховалась таємничість…

У Світлани та її сестрички була мандрівна гра на підвіконні. Дівчата розсаджували на ньому "пасажирів". Потім розкладали товстий атлас, брали театральні біноклі, компас, книгу з давніми гравюрами із зображеннями чудовиськ (щоб ідентифікувати під час подорожі) і вирушали у мандри на кораблі. А штори були велетенськими вітрилами, що несли уявний корабель в подорож...

Навчалася Світлана завжди творчо і натхненно: у київській художній середній школі, в московському університеті мистецтв, в державному педагогічному університеті імені М. Драгоманова. Освіта допомогла творити в різних галузях: живопис, ілюстрації, графічний дизайн, авторські ляльки, методичні посібники з малювання, наукові праці, сценарії телепрограм, сценарії дитячих спектаклів, сценарії мультиплікаційних фільмів, казки для дітей.

На запитання про свій псевдонім письменниця відповідає так: мама назвала Світланою, на честь сонячних променів, тато ж говорив, що всі творчі люди беруть собі псевдоніми. Але дівчині не подобались надто довгі і незрозумілі імена, і вона вирішила, що її творче псевдо буде коротким, але яскравим. І до скороченого імені Лана вона додала "Ра" – щоб було трохи більше сонця, адже Ра – це бог Сонця в давньоєгипетській міфології.

Лана Ра – авторка цікавих пізнавальних книг. Вона пише сценарії, за якими йдуть вистави в українських театрах. А її казки можна не лише читати, а й слухати – вони записані в аудіоформаті. А ще можна насолоджуватися мультиками, які малювала Лана Ра.

Нині в доробку авторки купа цікавезних казок: "Бабки-їжки та Листопад", "Веселий футбол", "Ґу'дзи-му'дзи – Королева Країни загублених Ґудзиків", "Де живе святий Миколай", "Динозаврикова вежа", "Духмяний чай тітоньки Завірюхи", "Замок добрих чарівників Європи", "Зимовир", "Маленька історія маленького Кораблика", "Математична країна", "Математичні пригоди", "Нісохлюпчики й веселка", "Обережно, Незнайомець!", "Професіонали", "Снігова Хмаринка, Біла Мишка та Біла Павучиха", "Справжнє Різдво у Ґудзи-країні", "Фантазии круглый год", "Чому на спині сонечко має чорні крапочки?", "Шубки маленької сніжинки", "Щоденник котячих мандрів", "Як розвеселити Самотність".

А перші літературні спроби були ще в дитинстві, коли майбутня письменниця складала для молодшої сестрички віршики і казочки. Світланка сама зробила свою першу книжечку. І ця книжка лежала не десь у шафці, а серед домашньої дитячої бібліотеки, щоб кожен бажаючий міг взяти її і почитати.

Зараз Лана Ра живе та працює в Києві. Малює та пише твори переважно для дітей.

Не оминають цю талановиту людину нагороди та відзнаки:

2009 – дипломант літературного конкурсу "Різдвяне диво", м. Київ.

2012 – сценарій анімаційного фільму – в п'ятірці найкращих у французько-українському конкурсі "Тандем".

2012 – п'єса "Час відьом" увійшла до фіналу конкурсу "Тиждень актуальної п'єси".

2012 – дипломант міжнародного літературного конкурсу "Коронація слова" у номінації "Кіносценарії для дітей".

2013 – перша премія міжнародного літературного конкурсу "Коронація слова" у номінації "Кіносценарії для дітей".

2013 – краща дебютна робота в конкурсі відеопоезії "CYCLOP".

2014 – анімаційний фільм "Козацька дума про Якима, віргів та царя Клюка" (студія "Новаторфільм") потрапив до конкурсної програми бразильського міжнародного анімаційного фестивалю "Brasil stopmotion".

2015 – анімаційний фільм "Казочка про місто Борщів" увійшов до фестивальної програми в Італії, м. Бергамо.

2015 – "Тиждень актуальної п'єси", п'єса для дитячого театру "Камелія, скутер або як розвеселити самотність" отримала відзнаку експертної ради фестивалю.

2015 – анімаційний фільм "Козацька дума про Якима, віргів та царя Клюка" (студія "Новаторфільм") отримав нагороду за кращий виховуючий фільм (Італія).

2016 – "Тиждень актуальної п'єси", п'єса-фіналіст – "Як рятували країну Мережину".

2016 – анімаційний фільм "Козацька дума про Якима, віргів та царя Клюка" (студія "Новаторфільм") – ІІІ місце на кінофестивалі, м. Бердичів.

2016 – твори у короткому списку "Корнійчуковська премія"

2016 – II місце у VIII Міжнародному бієнале сучасної драматургії "Free Theatre" номінація "П'єса для дітей".

2016 – перша премія міжнародного літературного конкурсу "Коронація слова" у номінації "Анімаційні сценарії для дітей".

2017 – твори у короткому списку "Корнійчуковська премія".

2017 – "Тиждень актуальної п'єси", п'єса-фіналіст – "Невчасно" (вибір театральних завлітів).

2018 – міжнародний конкурс "ГаШоТю".

2018 – міжнародний конкурс драматургії "Амплуа".

2019 – міжнародний конкурс "ГаШоТю".

у "Юному читачі" також можна почитати книги Лани Ра – вони цікаві, пізнавальні, мандрівні! Ви запитаєте – чому вони всі мандрівні? Ну дивіться: з однією книгою ви помандруєте Європою. Друга книга відкриє вам Україну – ту, яку ви, можливо, не знали. А третя занурить у цікавий світ професій, і ви точно оберете якусь з них для себе… Головне – почати читати!

Ра, Л. Замок добрих чарівників Європи / Л. Ра. – Київ : Компанія Лік, 2005. – 24 с. : іл.

Казка про незвичайні пригоди хлопчика Жені в компанії феї і пташеня фенікса. Фея просить допомогти врятувати країну фей від злого чарівника, для чого треба… лише побудувати чарівний замок. Але для цього треба відвідати усі європейські країни і взяти звідти по чарівному камінчику – тільки вони потрібні для будівництва.

Чи допоможе хлопчик в такій біді?

Ра, Л. Щоденник котячих мандрів / Л. Ра. – Київ : ТОВ Новаторфільм, 2019. – 151 с. : іл.

Щоденник котячих мандрів – це нотатки непосидючого кота, який любить подорожі та відкриття. Відвідуючи різні куточки України, кіт дізнається багато чого цікавого з історії того чи іншого краю, слухає легенди, знайомиться з мешканцями. І, звісно, щоразу потрапляє у неймовірний вир пригод.

Ра, Л. Професіонали / Л. Ра. – Київ : ТОВ Новаторфільм, 2019. – 136 с. : іл.

Двоє друзів шукають відповідь на питання "ким бути?". У книжці зібрано 10 їхніх професійних пошуків. Герої відкривають для себе професії, водночас дізнаючись багато цікавої та корисної інформації. Кожна професія – то окрема пригода. В пошуках їм допомагає вірний друг – песик Флешка.

 

 

 

Друзі!
23 січня виповнюється 240 років з дня народження одного з найяскравіших представників французької літератури ХІХ століття ‒ Фредеріка Стендаля. Саме його творчість відкриває новий період в розвитку західноєвропейської літератури ‒ період класичного реалізму. Стендаль був чудовим аналітиком людської душі, а герої його творів змальовані в глибокому зв’язку з їх суспільним середовищем. Це один із найкращих письменників-психологів у світовій літературі.

 

ФРЕДЕРІК СТЕНДАЛЬ (АНРІ-МАРІ БЕЙЛЬ)

(1783-1842)

 

Всіляке повстання проти чужоземних загарбників ‒

діло законне та є першим обов’язком кожного народу.

Ф. Стендаль

 

Стендаль (справжнє його ім'я Анрі-Марі Бейль) народився 23 січня 1783 року в місті Гренобль в родині адвоката Шерюбена Бейля. Мати майбутнього письменника померла, коли хлопчикові виповнилося сім років, і його вихованням займалися тітка і батько, з якими відносини у маленького Анрі не склалися. Тепло і уважно до хлопчика ставився лише його дід Анрі Ганьон. Він був лікарем і громадським діячем, захоплювався ідеями Просвітництва та був шанувальником Вольтера. Дід мав великий вплив на формування особистості майбутнього письменника.

Після отримання домашньої освіти Анрі протягом трьох років навчався в Центральній школі Гренобля, демонструючи особливі успіхи у вивченні математики, через що викладачі пророкували йому велике майбутнє. З метою подальшого вивчення математичних дисциплін у 1799 році він приїхав до Парижа, плануючи вступити до Політехнічної школи, куди так і не потрапив. Так сталося, що юнак прибув до Парижа через декілька днів після перевороту 18 брюмера, коли молодий генерал Наполеон Бонапарт захопив владу і оголосив себе першим консулом. Тоді ж почалися приготування до походу в Італію. Сімнадцятирічний Анрі Бейль забув про свій намір стати інженером та вступив до армії Наполеона. Юнак прослужив у ній понад два роки, а потім подав у відставку і 1802 року повернувся до Парижа з прихованим наміром стати письменником.

Але у 1805 році Анрі був змушений повернутися на службу. На посаді військового чиновника відвідав разом з армією кілька європейських держав: Австрію, Німеччину, Італію. Стендаль брав участь у поході Наполеона в Росію у 1812 році ‒ був свідком Бородінської битви, бачив, як горіла Москва, зазнав жахи зимового відступу французької армії з Росії. Йому вдалося переправитися через річку Березину за кілька годин до розгрому французької армії.

Після падіння Наполеона Анрі Бейль їде до Італії, де мешкає близько семи років, лише наїздами буваючи на батьківщині. Перебування в цій країні залишило глибокий слід у творчості письменника. Він із захопленням вивчав італійське мистецтво, живопис, музику, які згодом надихнули його на цілу низку творів: книгу, присвячену музиці ‒ "Життєпис Гайдна, Моцарта і Метастазіо"; роботу з історії мистецтва ‒ "Історія живопису в Італії"; книги про подорожі по Італії: "Рим, Неаполь, Флоренція", "Прогулянки по Риму", новели "Італійські хроніки". Врешті-решт, Італія дала письменнику і сюжет одного з найбільших його романів ‒ "Пармська обитель".

Стендаль захоплювався також інтенсивним громадянським життям Італії. Зокрема, у його творах знайшли відображення події, пов’язані з повстання карбонаріїв у ряді італійських міст (Неаполь, Турін), що відбувались у 1821 році. Він віддав шану учасникам цього руху, створивши образи: П’єтро Міссіріллі у "Ваніна Ваніні", Ферранте Палла в "Пармській обителі", графа Альтаміри в "Червоному і чорному". Співчуття Бейля руху карбонаріїв дало підставу уряду Італії звинуватити його в приналежності до повсталих і запропонувати терміново залишити країну. До того ж, серце письменника було розбите нещасливим коханням до надзвичайної жінки, Матильди Вісконті, яка, на жаль, не відповіла йому взаємністю. Він важко пережив її відмову, а згодом – і її ранню смерть. Більше в житті письменника не було жінки, здатної замінити Матильду, тож він вирішує повернутися на батьківщину.

Але і там ситуація була не найкращою. Анрі Бейль публікує свої статті і нариси під псевдонімом "Стендаль", боячись негативного ставлення з боку влади. У 1821-1830 роках письменник живе у Парижі, друкується в англійських журналах як літературний і художній критик. Працюючи над романами "Ваніна Ваніні" та "Арманс", Стендаль розвиває свій талант реалістичного опису. Незважаючи на активну літературну діяльність, матеріальне становище письменника залишається складним, а настрій – песимістичним. Після перемоги Липневої революції і встановлення у Франції буржуазної монархії у липні 1830 року Стендаль одержує можливість вступити на державну службу: його призначають французьким консулом в Трієст, а потім в Чівітта-Веккьо. На посаді консула він працював до самої смерті.

Одного разу, переглядаючи "Судову газету", Стендаль прочитав про справу Антуана Берте, сина сільського коваля, вихованого священиком місцевого приходу. Цей молодий чоловік, потрапивши в якості наставника дітей у дворянське сімейство міста Гренобля, через кілька років стріляє під час богослужіння в церкві в матір сімейства і в себе. Обидва вони залишилися живі, але Антуана Берте безжально засудили до смертної кари. Ця судова хроніка привернула увагу Стендаля, який задумав роман про трагічну долю талановитого плебея у Франції епохи Реставрації. Так народився задум роману "Червоне і чорне", який прославив ім’я письменника у віках.

Роман був опублікований у 1830 році. Головний його герой, Жюльєн Сорель, від народження плебей, дуже рвався із дому свого батька-ремісника у вище суспільство. Ідеалом для Жюльєна став Наполеон, його стрімке сходження до влади. Він мріяв швидко зробити блискучу кар'єру, тому хитрощі і лицемірство стали його зброєю. Зневажаючи вище суспільство, він мусив жити за його законами. Бідний юнак став честолюбцем тільки тому, що прагнув до радощів, які коштували грошей.

Прозріння і відмова від омани, яка здавалася правдою життя, з'явилися у в'язниці після пострілу в пані де Реналь. Напередодні страти Жюльєн повертається до стану своєї первісної чистоти і моральності та знаходить в собі мужність гідно зустріти смерть.

В "Червоному і чорному" Стендаль порушує проблему конфлікту між особистістю та суспільством. У французькій літературі це був перший роман про долю юнака, вихідця з низів, який наполегливо торує собі шлях до вищих щаблів суспільства. Це яскравий зразок соціально-психологічного роману у світовій літературі.

Роман був екранізований п’ять разів кінематографістами різних країн. В нашій країні він вивчається у школі за програмою 10 класу.

У 1834 році вийшов з друку роман Стендаля "Люсьєн Левен", у 1838 – книга "Записки туриста", а у 1839 – роман "Пармська обитель". Останній розповідає про долю покоління італійців кінця XVIII століття, що пристрасно мріяли про незалежність батьківщини. Війна показана Стендалем у романі у всій її абсурдності. Вражаюче зображення історичних подій тієї епохи перетворило його на шедевр літератури ХІХ ст. Це була остання надрукована за життя Стендаля книга.

Останні роки життя письменник дуже хворів і вже не міг самостійно тримати перо в руках. 23 березня 1842 року він, втративши свідомість, впав прямо на вулиці і через кілька годин помер. Наступного дня після церемонії поховання у французьких газетах з’явилося повідомлення про те, що на цвинтарі Монмартр поховано "маловідомого німецького поета Фрідріха Стендаля". Це була остання насмішка долі. Але в той же час інший видатний французький письменник, Оноре де Бальзак, у ті дні написав: "Франція, її література втратили одного з незвичайних людей нашого часу". На пам’ятнику над могилою, як і заповідав письменник, написати прості слова: "Жив. Любив. Страждав".

Далеко не всі твори письменника були опубліковані за його життя: зокрема, його автобіографія "Життя Анрі Брюлара", незакінчений роман "Червоне і біле" та інші твори. У літературній біографії "Життя Анрі Брюлара", написаній 1835 року, Стендаль зазначив: "Що стосується мене, я беру білет у лотереї з таким головним виграшем: мати читачів у 1935 році". Життя показало, що здійснилися найсміливіші мрії письменника. Понад двісті років минуло від дня його народження, а його твори, перекладені різними мовами, читають мільйони людей. Вони допомагають нам розуміти життя, цінувати правду і боротися за краще майбутнє.

Бібліографія

Книги

Стендаль, Ф. Твори : в 2-х т. / Ф. Стендаль. – Київ : Дніпро, 1983.

Стендаль, Ф. Жизнеописание Гайдна, Моцарта и Метастазио. Жизнь Россини / Ф. Стендаль. – Алма-Ата : Жазушы, 1986. – 685 с.

Стендаль, Ф. Жизнь Россини / Ф. Стендаль. – Київ : Музична Україна, 1985. – 348 с.

Стендаль, Ф. Красное и черное / Ф. Стендаль. – Баку : Язычи, 1988. – 560 с.

Стендаль, Ф. Красное и черное : хроника ХІХ века / Ф. Стендаль. – Київ : Радянська школа, 1989. – 400 с.

Стендаль, Ф. Пармская обитель / Ф. Стендаль. – Київ : Вища школа, 1986. – 496 с.

Стендаль, Ф. Червоне і чорне. Хроніка ХІХ століття / Ф. Стендаль. – Київ : Знання, 2017. – 463 с. – (Класна література).

 

Література про його життя та творчість

Арабески до роману "Червоне і чорне" // Шкільна бібліотека. – 2019. – №12. – С. 22-28, вкладка.

Ісаєнко, І. Стендаль. Синтез романтизму та реалізму в творах письменника / І. Ісаєнко // Все для вчителя. – 2017. – №4. – С. 8-10.

Реизов, Б. Почему Стендаль назвал свой роман "Красное и черное"? / Б. Реизов // Всесвітня література в сучасній школі. – 2016. – №9. – С. 45-49.

Співець жіночого серця // Шкільна бібліотека. – 2018. – №1. – С. 31-32.

 

Електронні ресурси

Стендаль. Біографія https://www.ukrlib.com.ua/bio-zl/printit.php?tid=4368

Стендаль — Червоне і чорне (аудіокнига скорочено)

https://www.youtube.com/watch?v=-rbRgZV1eMQ

«Червоне та чорне». Художній фільм. Франція. 1997 рік.

https://www.youtube.com/watch?v=0Hz15jAd7I4

 

 

 

Друзі!
29 листопада виповнюється 220 років від дня народження німецького поета, новеліста, письменника, казкаря Вільгельма Гауфа. Він прожив усього 25 років, залишивши по собі дивовижну спадщину. Його казки перекладено багатьма мовами світу. Вільгельм Гауф – один з тих небагатьох авторів, хто зумів зробити з пересічних легенд чарівні, яскраві шедеври, які запам’ятовуються і які цікаво читати як дітям, так і дорослим і сьогодні.

 

Вільгельм Гауф

(1802 –1827)

 

«Слухаючи вимисел, придуманий іншим, ви самі

творили разом з ним. Ви не затримувалися на

навколишніх предметах, на звичайних своїх

думках – ні, ви все співпереживали:

це з вами самими траплялись дива».

В. Гауф

 

Народився Вільгельм Гауф 29 листопада 1802 року в німецькому місті Штутгарт. Його батько служив секретарем у міністерстві іноземних справ. В сім’ї Вільгельма любили і шанували мистецтво та літературу. У майбутнього письменника ще в шкільні роки виявився надзвичайний хист оповідача. Він умів вигадувати прецікаві історії, якими захоплювалися не лише його шкільні товариші, а й дорослі. Коли Вільгельмові було сім років, помер його батько. Мати разом із чотирма дітьми була вимушена переїхати до свого батька у Тюбінген. В будинку дідуся була величезна бібліотека, отож малий Вільгельм здобував свої перші знання із наявних там книг. Потім продовжив навчався в монастирській школі, а далі – в університеті. Під час навчання в університеті Гауф склав чимало віршів, що стали студентськими піснями. Писав він також пісні, які називав "солдатськими". Ці студентські та солдатські пісні зробили його ім’я відомим у Німеччині.

Отримавши університетський диплом доктора філософії та теології, Вільгельм влаштувався вихователем дітей у родині військового чиновника. З цією родиною він мандрував Європою, збирав яскраві подорожні враження, побував, зокрема, на батьківщині братів Грімм – у Касселі, а також у Парижі та Бремені. Саме для своїх вихованців він почав писати чарівні казки. Коли ж вони були надруковані у виданні "Альманах казок на 1826 рік", то отримали визнання в усьому німецькомовному світі.

У 1827 році Гауф одружився з власною кузиною Луіз Гауф, яка 10 листопада 1827 року народила дитину. А лише тиждень по тому, 18 листопада 1827 року, Гауф помер від тифу, яким заразився під час поїздки через Тіроль. Він не дожив лише 11 днів до свого 25-го дня народження. Його могила знаходиться на старовинному кладовищі у Штутгарті.

За своє коротке життя Вільгельм Гауф встиг дивовижно багато: щасливо одружився, об’їхав пів Європи, написав два романи, книжку сатиричних нарисів, чимало новел і три збірки казок. Остання з них вийшла друком 1828 року, вже після його смерті. Треба зауважити, що окрім казок Гауф писав вірші, есеї, статті, новели, а в історію німецької літератури увійшов передусім як засновник історичного роману. Його історичний твір "Ліхтенштейн", написаний під впливом Вальтера Скотта, став одним з найкращих романів ХІХ століття. В Німеччині добре знають оповідання В. Гауфа "Отелло", "Жебрачка з Pon de Arts", роман "Людина з місяця". Вірші ж письменника стали німецькими народними піснями.

Та якщо твори Гауфа для дорослих стали помітним явищем у німецькій літературі, то його казки завоювали собі світову славу. Багато разів видавалися вони і в Україні, а вперше вийшли друком у 1911 та 1913 роках у Києві в перекладі Олександра Олеся.

Чим же казки Вільгельма Гауфа так сподобались читачам багатьох країн? Письменник брав теми для них із німецьких та східних народних казок, але під його пером вони часто виростали в цілі повісті зі складним, цікавим сюжетом. У них фантастичне переплітається з реальним, сумне зі смішним. У цих казках багато чудес, неймовірних пригод та чарівних перетворень.

Героям казок Вільгельма Гауфа допомагають добрі духи, феї та лісовики. Але серед створінь із чарівною силою є й лихі, вони ворогують з добрими духами та феями і чинять зло людям, якими ті опікуються. Отак відбувається боротьба добра зі злом в світі, де живуть герої Вільгельма Гауфа. Ця боротьба пов’язана з багатьма небезпеками, дивовижними пригодами, але в ній перемагають ті, хто має мужність, добре серце і понад усе цінує справедливість, як Омар із казки "Удаваний принц", Маленький Мук із однойменної казки чи Саїд із казки "Пригоди Саїда".

Казки та оповідання Гауфа неодноразово екранізувались. На честь письменника в Байрсброні (Німеччина) відкрито "Музей казок Вільгельма Гауфа". Його ім’ям названа премія дитячої та юнацької літератури.

Казки Вільгельма Гауфа відносять до класики, яка завжди на часі. Їх люблять за те, що пройшовши всі випробування, головні герої завжди здобувають любов, дружбу, славу та багатство.

Тож, любі читачі, вирушайте в цікаві мандри разом із персонажами казок Вільгельма Гауфа, змагайтеся разом із ними проти тих, хто чинить зло, і вболівайте за долю тих, хто чинить добро!

Бібліографія

 

Твори письменника

 

Гауф, В. Казки / В. Гауф. – Київ : Школа, 2006. – 221 с. : іл. – (Казкова планета).

Гауф, В. Каліф-чорногуз : казка / В. Гауф. – Київ : Веселка, 1992. – 24 с. : іл.

Гауф, В. Карлик Ніс / В. Гауф. – Київ : ВД-Артек, 2017. – 28 с. : іл.

Гауф, В. Маленький Мук : сказки, наклейки, задания / В. Гауф. – Харьков : Клуб Семейного Досуга, 2013. – 48 с. : ил. – (Золотая коллекция сказок).

Гауф, В. Маленький Мук / В. Гауф. – Київ: Альтерпрес,1998. – 32 с. – (Шкільна бібліотека – учням).

Гауф, В. Малий Мук : казки / В. Гауф. – Київ : Країна Мрій, 2011. –

288 с. : іл.

Гауф, В. Сборник сказок / В. Гауф. – Донецк : Донеччина, 2004. – 223 с. : ил. – (Великие сказочники).

Гауф, В. Удаваний принц / В. Гауф. – Київ: Балтія-Друк, 2016. – 48 с. : іл. – (Улюблені казки).

Література про його життя та творчість

 

Мокеєва, Л. Вільгельм Гауф "Маленький Мук". Урок позакласного читання, 5 клас / Л. Мокеєва // Всесвітня література в сучасній школі. – 2014. – № 3. – С. 28-31.

Прокопенко, Н. Засудження в казці В. Гауфа "Холодне серце" людської жаги до збагачення / Н. Прокопенко // Зарубіжна література в школі. – 2018. – № 9-10. – С. 76-78.

Циганкова, Л. Сенс зображення пригод головного героя казки Вільгельма Гауфа "Маленький Мук" / Л. Циганкова // Зарубіжна література в школах України. – 2015. – № 7-8. – С. 77-79.

Електронні ресурси

 

Казки Вільгельма Гауфа https://derevo-kazok.org/kazki-villgelma-gaufa/

 

 

 

Друзі!
13 жовтня свій ювілей святкує письменник, фотохудожник, доброволець, боєць батальйону «Полтава» Віталій Запека
(позивний «Спілберг»).
Автор небагатьох книг, він запам’ятовується з перших сторінок своїх творів.

 

Віталій Леонідович Запека

(13.10.1967р.)

 

«Маю два недоліки: геніальний і скромний».

В. Запека

 

Коли просять назвати авторів-учасників російсько-української війни, одним з перших згадується ім’я Віталія Запеки.

Віталій Леонідович Запека народився 13 жовтня 1967 року у Полтаві. Дитинство було як у всіх, з різними витівками і цікавими пригодами. Після школи вчився в електротехнічному технікумі, потім служив шифрувальником у ракетних військах тактичного призначення. Вступив на філологічний факультет Полтавського педагогічного університету, не закінчив. Торік (2021 року) здобув ступінь магістра IT-інженерії того ж вузу. Мав власну справу. Був фотохудожником, навіть входив до сотні найкращих фотографів України.

Але все змінила війна… В 2015 році пішов добровольцем на фронт у складі батальйону «Полтава». На запитання, чому все покинув і пішов у зону воєнного протистояння, відповідав, що існує одна причина, чому потрібно йти воювати: наша країна в небезпеці, маємо захищати її, оскільки на нас напав ворог. Позивний «Спілберг» отримав за те, що встигав фотографувати все, що бачив, та насамперед – обличчя своїх побратимів.

Віталій Запека провів на війні три роки (11 ротацій). В трьох секторах з чотирьох – як звичайний стрілець і фотограф. За цей час двічі «гинув» фотоапарат, залишився лише об’єктив. Проте кілька десятків тисяч його знімків з поміткою «зберігати довічно» знаходяться в Полтавському державному архіві та в Центральному архіві України у Києві. Світлини неодноразово публікувались у всеукраїнських виданнях, перемагали в конкурсах. Вони виставлені в трьох українських музеях, у т. ч. в Національному військово-історичному музеї України. Персональні виставки проводились у Києві, Полтаві, Новоайдарі, інших українських містах, а також ‒ в посольстві Фінляндії.

Про те, через що довелося пройти на фронті, що пережити, Віталій Леонідович розповідає неохоче. Говорить, що все описав у своїх творах. Він стверджує, що письменником став саме через фотографії, викладені у фейсбучну спільноту. Публікуючи фото, не розумів, чому читачі його сторінки вимагають ще й текстових пояснень. Потім, додаючи коментарі до фото, побачив, що вони набирають більше вподобайок, ніж самі фотознімки.

Так, поступово оформлюючи свої думки в тексти, Віталій почав писати майбутні твори. Спочатку це був фотоальбом «Батальйон «Полтава». Роки війни. Фото та розповіді». Згодом ‒ оповідання в збірках «Слово про війну» (упорядник – теж ветеран АТО Василь Піддубний, який і сьогодні стоїть на захисті України). Пізніше побачили світ романи «Цуцик», «Герої, херої та не дуже», інтелектуальний роман-утопія «Абсурд», книга для дітей і дорослих «Полінка». У автора є кілька творів, написаних «в стіл», і які, за словами автора, або дочекаються свого часу і будуть надруковані, або будуть знищені.

Віталій Запека є лауреатом літературних премій: Міжнародної літературної премії «Воїн світла» 2021 року (за роман «Герої, херої та не дуже»); премії імені Якова Гальчевського 2021 року (номінація «За літературну діяльність»), премії імені Ірини Вільде 2021 року (за роман «Цуцик»). Крім того, антивоєнний роман «Цуцик» висувався на здобуття Шевченківської премії в номінації «Література» 2021 року, а роман «Абсурд» був названий у числі претендентів на здобуття Шевченківської премії 2022 року.

З початку повномасштабного вторгнення військ Російської Федерації на територію України Віталій Запека знову став у стрій, і разом з побратимами захищає нашу Батьківщину.

 

Про книжки письменника Віталія Запеки

 

Запека, В. Абсурд. – Житомир : Вид. О. О. Євенок, 2021. – 280 с.

Інтелектуальний роман-утопія був написаний автором для себе, не для друку. З гумором, сатирою, іронією і безжальною правдою занотовані роздуми про суспільство. Про нас. На жаль, Віталій Запека переконаний, що «обов’язок письменника – надрукувати якомога менше книжок». На щастя, цей непересічний твір не знищений, як кілька інших рукописів автора. У книзі автор «розважався», ховаючи за Думкою Думку.

 

Запека, В. Батальйон «Полтава». Роки війни. Фото та розповіді. – Житомир : Вид. О. О. Євенок, 2018. – 152 с. : фото.

В цій книзі – життя і служба батальйону «Полтава», Це Іловайська операція, Дебальцівський плацдарм, Волноваха, Маріуполь і його «окресности», включаючи сумнозвісний Широкінський плацдарм. Автор видання – також учасник бойових дій – зафіксував на чорно-білих світлинах цю війну і скромних героїв, які захищають Батьківщину зі зброєю в руках. І ще записав свої враження у вигляді есеїв та документальних оповідань.

 

Запека, В. Герої, херої та не дуже. – Житомир : Вид. О. О. Євенок, 2020. – 236 с.

Роман «Герої, херої та не дуже» написаний на основі реальних подій, в яких автор здебільшого брав безпосередню участь. Цей воєнно-сатиричний роман – це ковток свіжого повітря на фоні сухих, важких текстів про війну Росії проти України. Весело, смішно писати про серйозні речі – для цього, без сумніву, треба мати талант.

За твором була написана п’єса, за якою у Дніпровському національному академічному українському музично-драматичному театрі була поставлена вистава «Пригоди небравого вояка Шрамка».

 

Запека, В. Полінка. – Харків : Vivat, 2022. – 174 с.

Цю веселу книгу Віталій Запека, перебуваючи в зоні бойових дій на Сході України, написав для новонародженої онуки як найдобріший та найкумедніший подарунок. Ця книжка – уява про те, як він повернеться живий і, коли мала підросте, вони разом бешкетуватимуть, бавитимуться й навчатимуться. Без жодної згадки про війну. І світ навколо буде добрий, веселий, сонячний.

 

Запека, В. Цуцик. – Житомир : Вид. О. О. Євенок, 2019. – 224 с.

«Цуцик» Віталія Запеки – безсумнівно, подія в сучасному літературному житті. І не лише тому, що роман до болю правдивий, бо за плечима автора – три роки російсько-української війни. На відміну від «окопної» прози, це перший справді антивоєнний роман по події на Сході України. Написаний Людиною, котрій болить те, що стільки років відбувається на Донбасі. Написаний просто і страшно, від імені собаки, але про людей.

 

Запека, В. Штаны. Такие дела. Хорошие русские. Огурцы. Дядя Ваня. Первое свидание.Психолог. 430 метров : рассказы // Слово про війну 2 : 4.5.0 : збірник оповідань. – Житомир : О. О. Євенок, 2018. – С. 81-114.

«Слово про війну» ‒ це не просто історії про війну з перших уст. Це сильні, живі емоції, почуття. Біль поразок і втрат, радість перемог, розпач, наснага, відчай і азарт бою, це сльози та гумор. Історії різні – сумні та смішні. Поєднує їх одне – любов до України.

 

Запека, В. По Трьохізбенці знову із арти гатили. Танкісти. Козел Костя. Навіщо прикрашати? Коли мене вбили… : оповідання // Слово про війну 3 : «++» : збірник оповідань. – Житомир : О. О. Євенок, 2019. – С. 282-297.

«Слово про війну», в першу чергу, не спогади про смерть, біль та відчай, хоча часом і про це. «Слово про війну» – це історії життя. Історії, написані самим життям. «Плюс-плюс» кажуть військові, коли завдання зрозуміло та буде виконано. А головне завдання – перемогти у війні!

 

На превеликий жаль, наша бібліотека має поки що тільки одну книгу Віталія Запеки – «Полінку», але ми сподіваємось на плідну співпрацю з автором і поповнення нашого фонду іншими його книгами.

 

 

Друзі! 4 жовтня 2022 року святкує свій ювілейний день народження відомий український поет, письменник, автор численних книг для дітей та підлітків, сценарист Олесь Ільченко.

 

Олесь (Олександр) Григорович Ільченко

(4.10.1957р.)

 

Я отримав цілком несподіване, а тому й

неймовірно приємне задоволення після

написання казок для дітей та детективів

для підлітків. Тепер мушу писати

ще і ще…

Я вже написав казку просто для себе,

і відчуваю, що це ще не кінець.

Може, це старість? Дитинію, мабуть.

 

Олесь Ільченко

 

Олесь Ільченко – письменник, поет, журналіст, фотограф-аматор, що не полишає захоплень біологією, щиро дивується, що сучасні чоловіки так мало пишуть для дітей. Головне, вважає він, не створювати собі внутрішніх бар’єрів та не соромитись тієї дитини, якою вони ще довго залишаються у душі.

Олесь Григорович Ільченко народився 4 жовтня 1957 року в місті Києві. І це позначилося на його творчості. Київ для нього є і натхненням, і головним героєм його творів, і навіть частиною родинної історії! Адже Ільченко ‒ киянин у щонайменше четвертому поколінні. З діда-прадіда по батьковій лінії ‒ всі кияни. Вони були заможними міщанами, мали власний великий цегляний будинок на Подолі, ближче до Куренівки. Проте бабуся й дід, мамині батьки, переїхали до Києва наприкінці 1920-х років з «отого найкращого села», славетної Шевченкової Кирилівки (нині ‒ село Шевченкове). Цікаво, що його пра...прабабусі, Оксані Коваленко, Тарас Шевченко присвятив деякі свої вірші («Мені тринадцятий минало...» та інші). А один з пра...прадідів, Іван, справжній гайдамака за характером, підпалив, аби помститися, економію відомих панів Енгельґардтів, за що його вислали до Сибіру...

Яскравими спогадами дитинства письменника можна назвати «мандри в просторі і часі». Це були «поїздки» триколісним велосипедиком великою квартирою з кухні довжелезним коридором через вестибюль до вхідних дверей. А ще була багата бібліотека з цікавезними книгами українських і зарубіжних авторів, і там Олесь «витрачав час», блукаючи різними історичними періодами та знайомлячись з країнами і народами.

Олесь Ільченко закінчив Київський педагогічний університет ім. Драгоманова та Московський літературний інститут ім. Горького. Тривалий час працював журналістом, редактором на телеканалі «1+1». Він – автор численних публікацій у пресі на культурологічні теми. Паралельно з журналістикою писав вірші та прозові твори. Маючи дві освіти – літературну і біологічну, автор з легкістю занурює читача у вир пригод в художніх творах, або створює ефект наближення представників флори і фауни до людини в книгах природничої тематики.

Олесь Ільченко у своїх творах для дітей звертається до різних тем та жанрів. Писання для дітей вважає неймовірно захопливою справою, тому не боїться експериментувати. Головне, щоб юним читачам було цікаво та весело. «Загадкові світи старої обсерваторії», «Козак, король, крук» – найпопулярніші дитячі видання автора.

Книги Олеся Ільченка – проза і вірші – виходили друком у Великій Британії та Сербії. Поезії перекладені англійською (США), німецькою, сербською, литовською та іншими мовами.

Олесь Григорович є членом Асоціації українських письменників, Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України.

Цікаві факти про автора:

• У дитинстві відмовився від ролі малого Олександра Довженка в екранізації Віктора Івченка;

• Колекціонує старі київські цеглини;

• Любить читати дві-три книжки одночасно;

• Любить спілкуватися з друзями, мандрувати, ходити в гори, плавати, займатися кулінарією, дивитися фільми.

У 2010 році Олесь Ільченко подарував Національному музею літератури видання 1920–х, 1940–х і 1960–х років. Усі вони – з родинної бібліотеки. Як він сам наголошує, багатьма скарбами, особливо книжковими, людина не може володіти одноосібно, ними потрібно ділитися. Найдорожче тут для нього – видання «Царівни» Ольги Кобилянської (харківське кооперативне видавництво «Рух», 1927 рік), оскільки це спогад про покійну маму. Є також книги Лесі Українки, Леоніда Глібіва (прізвище вказано згідно з орфографією 1920–х років), Марка Вовчка, видання воєнного періоду творів Івана Франка та Андрія Малишка, ювілейне факсимільне видання 1964 року «Заповіту» Тараса Шевченка у вигляді захалявної книжечки. За цими, тепер уже музейними експонатами, можна вивчати історію книгодрукування в Україні ХХ ст.

Олесь Ільченко – автор кількох збірок поезій, більше тридцяти книжок для дітей, підлітків, та дорослих, кількох кіносценаріїв (один екранізований – фільм «Я той, хто є», режисера О. Володіна).

Його літературний і журналістський талант не залишився непоміченим. Містичний детектив «Місто з химерами» став лідером рейтингів ВВС і «Книги року». Книжки поезій «Розмова перед тишею» (2005) та «Деякі сни, або Київ, якого немає» (2007) знайшли своє місце у шорт-листі найкращих поетичних збірок відповідних років Всеукраїнського книжкового рейтингу року. Також Олесь Ільченко був лауреатом телепремії «Телетріумф» (2006 р). Книга «Наші птахи» посіла третє місце на Міжнародній виставці «Медвін» у категорії «науково-популярна література».

З 2011 року Олесь Ільченко живе у Женеві.

 

Твори письменника

Ільченко, О. Абсолютний чемпіон. – Київ : Грані-Т, 2011. – 80 с. : іл. – (Дівчата зі спорту).

Ільченко, О. Бджолині родичі : науково-популярна проза. – Київ : Грані-Т, 2010. – 64 с. : іл.

Ільченко, О. Дерева : науково-популярна проза. – Київ : Грані-Т, 2010. – 72 с. : іл.

Ільченко, О. Жуки : науково-популярна проза. – Київ : Грані-Т, 2011. – 56 с. : іл.

Ільченко, О. Загадкові світи старої обсерваторії. – Київ : Грані-Т, 2002. – 96 с. : іл. – (Сучасна дитяча проза).

Ільченко, О. Зимова казка : казка. – Київ : Фонтан казок, 2016. – 48 с. : іл. – (Добрі казки).

Ільченко, О. Козак, король, крук : іронічні казки. – Київ : Грані-Т, 2007. – 96 с. : іл.

Ільченко, О. Мандрівка Дощинки : оповідання. – Київ : Грані-Т, 2011. – 64 с. : іл.

Ільченко, О. Медгоспіталь/ Madhospital. – Київ : Грані-Т, 2008. – 56 с. : іл. – (Дивний детектив).

Ільченко, О. Місто з химерами : роман. – 2-ге вид., перероб. І доп. – Київ : ВД Комора, 2019. – 264 с.

Ільченко, О. Наші птахи : круки, шуліки, мартини та інші птахи України. – Київ : Грані-Т, 2008. – 80 с. : іл.

Ільченко, О. Олесь Ільченко про Леонардо да Вінчі, Карла Ліннея, Жюля Верна, Джона Рокфеллера, Лесю Українку, Вінстона Черчіля. - . – Київ : Грані-Т, 2011. – 96 с. : іл. – (Життя видатних дітей).

Ільченко, О. Пастка для геймера. – Київ : Грані-Т, 2008. – 63 с. : іл. – (Дивний детектив).

Ільченко, О. Пригоди динозавриків. – Київ : Грані-Т, 2009. – 55 с. : іл.

Ільченко, О. Пригоди неприбраних іграшок. – Київ : Грані-Т, 2008. – 55 с. : іл.

Ільченко, О. Риби річок та озер : науково-популярна проза. – Київ : Грані-Т, 2010. – 72 с. : іл.

Ільченко, О. Смертельний круїз. – Київ : Грані-Т, 2008. – 128 с. – (Дивний детектив).

Ільченко, О. Таємниця старої обсерваторії. – Київ : Грані-Т, 2007. – 95 с. : іл. – (Сучасна дитяча проза).

Ільченко, О. Як крокодилу зуби лікували. – Київ : Грані-Т, 2011. – 48 с. : іл.

Ільченко, О. Козацькому роду нема переводу : уривок з повісті // Шкільна бібліотека. – 2019. - № 5. – С. 41-45.

Ільченко, О. Три дні в раю : оповідання з книги «Осінь в Сайоні» // Українська літературна газета. – 2018. – № 5. – С. 13.

 

Про письменника

Книгу українського поета переклали англійською // Українська літературна газета. – 2018. - № 3. – 9 лютого. – С. 9.

Наєнко, М. Увічнено класика літератури й кіно : [Відкриття в Києві меморіальної дошки письменнику Олександрові Ільченку] // Літературна Україна. – 2017. - № 29. – 27 липня. – С. 3.

 

 

 

Друзі! 30 серпня 2022 року виповнюється 100 років від дня народження видатного українського гумориста Павла Прокоповича Глазового, якого називали "Великим Сміхотворцем". Гуморески-усмішки Павла Глазового — це яскрава сторінка української сатиричної поезії.

 

Павло Прокопович Глазовий

(1922 – 2004)

 

Милий Боже, борони нас і храни. ‒

Як дитину, Україну пригорни,

Нерозумних нас на розум наведи,

Як нам вийти із недолі та біди.

Захисти нас від сваволі і хули,

Щоб ми вільними і сильними були.

Від сучасних до грядущих поколінь –

Нині й прісно, на віки віків. Амінь.

Павло Глазовий

 

Сьогодні складно знайти людину, яка б ніколи не чула дотепних та мудрих усмішок Павла Глазового. Декламували їх всюди: від колгоспних будинків культури до столичних сцен. Жодне свято, жоден фестиваль українського гумору не обходився без веселого слова Глазового. І незмінно його твори викликали, та й досі викликають, щирий і рясний сміх.

Павло Прокопович Глазовий народився 30 серпня 1922 року в селі Новоскелюватка, що на Миколаївщині, в сім’ї хліборобів. 11-річним хлопчиком Павло пережив голодомор. Після закінчення семирічки вступив до Новомосковського педучилища на Дніпропетровщині, мріяв бути учителем української мови. По завершенні навчання рік пропрацював учителем молодших класів, планував вступати до інституту.

Але всі задуми обірвала війна... Павлу Прокоповичу довелося побачити всі її жахи і пройти фронтовими шляхами до перемоги. Служив в авіації, був механіком, мотористом, стрільцем-радистом. Коли не літав – прилаштовувався в кабіні літака і писав вірші. Намагався писати про все, що бачив, про що думав, що турбувало. У тих віршах була описана жива правда про війну, яку так старанно приховували керівники партії. Після війни, в 1947-му році, Павло Прокопович зібрав книжечку з цих віршів та привіз її в Київ до редакції журналу "Молодий автор". Відповідь, яку згодом отримав автор, не забарилась – в ній писалося, що "за такі вірші можна загриміти до Сибіру".

Після війни Павло Глазовий вступив до Криворізького педагогічного інституту, де його запримітив вже добре відомий на той час письменник-гуморист Остап Вишня. Він почав опікуватися подальшою долею талановитого юнака, подбав про те, щоб його перевели навчатися у Київ. Якось, навчаючись вже на четвертому курсі, під час перерви між лекціями Павло прочитав кілька своїх веселих віршів однокурсникам. "А ти до "Перця" не пробував їх надсилати? – запитали вони. – Спробуй!" І молодий поет, підбадьорений своїми однокашниками, зробив це. У редакції "Перця" вони потрапили на стіл до Остапа Вишні, і з його легкої руки на сторінках журналу з'явилася гумореска Глазового "Картина про Мартина". А у травні 1950 року, по закінченні інституту, Павло Прокопович вже став співробітником цього журналу, і не просто штатним працівником, а заступником головного редактора.

Досвід, здобутий у результаті роботи в редакції "Перця", у поєднанні з непересічним талантом, дозволив йому досягти справжніх висот в українському гуморі та сатирі. Після 1961 року письменник деякий час працював на українському радіо редактором музично-гумористичної програми, згодом – заступником головного редактора журналу "Мистецтво".

Друкуватися Павло Глазовий почав ще з 1940 року, окремі ж видання почали виходити з середини 50-х. Кожна його збірка сатири та гумору: "Великі цяці" (1956), "Карикатури з натури" (1963), "Коротко і ясно" (1965), "Щоб вам весело було" (1967), "Мініатюри та гуморески" (1968), "Усмішки" (1971), "Смійтесь, друзі, на здоров'я" (1973), "Байки та усмішки" (1975), "Весела розмова" (1979), "Хай вам буде весело" (1981), "Сміхологія" (1989), "Вибрані усмішки" (1993), "Веселий світ і чорна книга" (1993), "Байкографія" та "Сміхослов" (1997), додавала авторові популярності. Не залишилась поза увагою читачів і його жартівлива поема "Куміада", що вийшла 1969-го року.

Тематика творчості Павла Глазового має широкий діапазон: від легкої побутової усмішки, створеної за мотивами народних анекдотів, до гострих сатиричних полотен. Всі вони написані майстерно, гостро та дотепно. Провідним жанром Павла Прокоповича стала лаконічна мініатюра, що давало авторові можливість коротко і влучно вималювати картину, викликати веселий сміх чи добру усмішку читача однією крилатою фразою.

Пік популярності поета припав на 1970-1980-ті роки. Саме тоді він став справді народним, жаданим, улюбленим. Соціально гострі гуморески й мініатюри письменника з несподіваними поворотами та смішними кінцівками не сходили з естрадних репертуарів. Цьому також сприяла багаторічна творча співдружність Павла Прокоповича Глазового з народними артистами України Андрієм Совою, Анатолієм Паламаренком, Анатолієм Литвиновим, Неонілою Крюковою. При виконанні ними гуморесок Глазового здригалися від щирого сміху переповнені зали, а люди мали приємні хвилини відпочинку й наснаги.

Павло Глазовий недарма мав такий успіх, адже він із тієї когорти професіоналів-письменників, які щиро любили свою країну, її культуру та національні особливості і в той же час дуже влучно висміювали деякі моменти життя. А такі моменти є у будь-якого народу. Здатність посміятися над собою ‒ це ознака здорової людини, здорового суспільства. "І коли мені пощастило хоч разок, хоч на хвильку, на мить розгладити зморшки на чолі народу мого, весело заіскрити очі, – ніякого більше "гонорару" мені не треба. І з того гордий, з того щасливий!" – говорив письменник.

Павла Глазового без перебільшення можна назвати патріотом своєї країни. Його бентежила згубна русифікаційна політика. Зокрема, у гуморесці "Кухлик" автор влучно і мудро висміє народ, який цурається і соромиться своєї власної мови, не розуміючи, що нею пишатися слід. "Бо якраз така біда в моєї корови: має, бідна, язика і не знає мови", – дотепно зауважує автор.

Павло Прокопович у повній мірі відчув на собі нелюбов радянської влади. Партія боялася його гострого пера і весь час тримала письменника під ковпаком. Та заборонити його творчість не могли, бо її дуже любив народ.

Павло Глазовий зробив значний внесок і в дитячу літературу. Написані у співавторстві з Ф. Маківчуком книги для дітей "Пушок і Дружок" (1957), "Старі друзі" (1959); у співавторстві з Б. Чалим – "Про відважного Барвінка та Коника-Дзвоника" (1958) та власні – "Іванець-Бігунець" (1963), "Як сторінка, то й картинка" (1964), "Про Сергійка-Нежалійка та клоуна Бобу" (1965), "Перченя" (1966) користувались великою популярністю, бо маленьким читачам дуже подобались іскристі жарти та веселі каламбури письменника.

На тексти гуморесок Павла Прокоповича Глазового українськими композиторами (зокрема П. Андрійчуком) були написали пісні, які беруть у свій репертуар українські виконавці, у т. ч. веселий дует "Бузина" та Заслужений ансамбль пісні "Дарничанка".

Остання прижиттєва книга Павла Глазового вийшла друком 2003 року під назвою "Архетипи". У ній автор, у звичній для нього гострій та сатиричній формі, змалював тогочасних правителів, які, на думку митця, ведуть згубну політику і тим самим ставлять народ на коліна. Значна кількість примірників збірки безслідно зникла, бо її герої були легко впізнавані.

Літературна спадщина Павла Прокоповича Глазового – 13 книжок сатири і гумору, 8 книжок для дітей, поеми "Слався, Вітчизно моя!" та "Куміада". Він – лауреат премії імені Остапа Вишні за книжку "Сміхологія" (1988), перший лауреат премії імені Петра Сагайдачного (1996), лауреат премії імені Наталі Забіли. Був удостоєний почесного звання "Заслужений діяч мистецтв України", нагороджений орденом "За заслуги" ІІІ ступеня (1997).

Великий гуморист завжди жив досить скромно, без розкошів. Найбільшим його багатством були книги. Помер письменник 29 жовтня 2004 року після тривалої хвороби. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Його ім’ям названо вулицю у Кривому Розі та благодійний фонд у Білій Церкві. В Києві, на будинку, де проживав письменник, можна побачити меморіальну дошку.

Павло Прокопович Глазовий – легенда нашої літератури. Його творчість дарувала, дарує й даруватиме людям радість і віру в кращу долю рідної України, держави з багатющою історією, яка народила потужні постаті сатиричного цеху. Світ вижив тому, що сміявся. Тож нехай здійсняться побажання Великого Сміхотворця:

Щасливі будьте та здорові,

Живіть у радості й любові.

Нехай від лих і бід усіх

Вас береже здоровий сміх.

 

Твори письменника

Глазовий, П. Веселий світ і чорна книга: гумор, лірика, проза / П. Глазовий. – Київ : Український письменник, 1983. – 366 с.

 

Глазовий, П. Веселі казки / П. Глазовий. – Київ : Веселка, 1990.

 

Глазовий, П. Вибране: байки, гуморески, усмішки / П. Глазовий. – Київ: Дніпро, 1974. – 140 с. : іл.

 

Глазовий, П. Гуморески. Старі й нові / П. Глазовий. – Київ : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2012, 336 с. : іл.

 

Глазовий, П. Перченя / П. Глазовий. – Київ : Веселка, 1966. – 24 с.

 

Глазовий, П. Про Сергійка-нежалійка та клоуна Бобу / П. Глазовий. – Київ : Веселка, 1965. – 16 с.

 

Глазовий, П. Сміхологія: посібник для всіх, кому любий сміх / П. Глазовий. – Київ : Дніпро, 1982. – 278 с. : іл.

 

Глазовий, П. Сміхослов / П. Глазовий. – Київ : газета «Вечірній Київ», 1997. – 304 с.

 

Глазовий, П. Хай вам буде весело!: байки, усмішки, жарти / П. Глазовий. – Київ : Радянський письменник, 1981. – 89с.

 

Глазовий, П. Як сторінка – то й картинка / П. Глазовий. – Київ : Дитвидав, 1964. – 18 с.

 

Про творчість письменника

Перлина народного гумору : методичні поради до відзначення 85-річчя від дня народження Павла Глазового. – Київ, 2007. – 20 с.

«Ви тут тимчасові, Україна – вічна» : [до 85-річчя від дня народження Павла Глазового] // Урядовий кур’єр. – 2017. – № 158. – 24 серпня. – С. 7.

Зубко, Л. Сміхотворець / Л. Зубко // Шкільна бібліотека. – 2013. – №13-14. – С. 39-41.

Кармінський, Д. Павло Глазовий : [кросворд за його творами] // Запорізька правда. – 2019. – № 28. – 11 липня. – С. 16.

Кіт, Д. Патріарх українського гумору / Д. Кіт // Українська література в загальноосвітній школі. – 2005. – № 10. – С. 54-55.

Павлів, І. Життєствердний сміх Павла Глазового / І. Павлів // Дивослово. – 2012. – № 4. – С. 25-27.

Хто не любить Глазового? // Літературна Україна. – 2012. – № 34. – С. 1, 11.

 

 

Друзі!
21 липня виповнюється 115 років видатному українцю ‒ Олегу Ольжичу (Олегу Олександровичу Кандибі). Він поєднав у собі безліч талантів: міг займатись виключно наукою або поезією, але свідомо обрав важкий шлях борця за національну свободу. Недарма свого часу його називали «поетом національного героїзму», а його полум’яна поезія дотепер запалює вогонь боротьби в серцях тисяч українців.

 

Олег Ольжич

(1907-1944)

 

О Україно! Хай нас людство судить ‒

Тобі одній ‒ думки і кожній рух!

Твоїм щитом ‒ гарячі наші груди,

Твоїм мечем ‒ ці міліони рук!.

О. Ольжич

Народився Олег Олександрович Кандиба (Ольжич ‒ один із літературних псевдонімів Олега Кандиби) 21 липня 1907 року у Житомирі в родині відомого поета Олександра Олеся та вчительки Віри Антонівни Свадковської. Уже з самого дитинства Олег проявляв свою унікальність. Читати почав дуже рано – в два роки, а в п’ять – написав п’єсу на три дії. В школі хлопець виявив хист до малювання та ліплення.

Освіту Олег почав здобувати у Пущі-Водиці під Києвом, але закінчити середнє навчання довелося лише в Празі. Наприкінці 1922 року він разом із матір’ю виїздить з України у Берлін, де 3 січня 1923 року нарешті зустрічається з батьком, який у лютому 1919 був змушений поспіхом емігрувати до Австрії.

Олег Ольжич здобув прекрасну освіту. На матуральних курсах Українського громадського комітету він завершив середню освіту та записався на навчання до трьох вищих шкіл – на філософський факультет Карлового університету, на літературно-історичний відділ Українського вищого педагогічного інституту ім. Драгоманова та до Українського вільного університету. У 1929 році Ольжич закінчив філософський факультет Карлового Університету.

Ще на студентській лаві Олег розпочинає самостійну археологічну діяльність. Він проводить археологічні розкопки в Галицькому Поділлі, обробляє наукову інформацію в музеях Львова, Кракова, Праги. Бере участь у кількох археологічних розкопках на Балканах та стає відомим вченим-археологом. Його праці про Трипілля та мальовану кераміку буквально сколихнули науковий світ.

Згодом Ольжича запрошують читати лекції з археології у Гарвардський університет (США), де 1938 року він засновує Український науковий інститут. Ім’я молодого українського археолога стає широко відомим поза межами його Батьківщини.

Олег Олександрович був дуже талановитою людиною, знав 9 мов, грав на фортепіано та скрипці, займався науковою діяльністю, у 22 роки захистив дисертацію. Його чекало майбутнє видатного вченого, але йому судилася інша доля.

Після заснування у 1929 році ОУН (організації українських націоналістів) він обирає шлях професійного революціонера, очолює в Центральному проводі культурний сектор, а згодом стає заступником голови проводу ОУН. Ольжич залучається до активної боротьби за національну ідею, оскільки передбачає в умовах суспільних катаклізмів виникнення можливостей для творення нової держави. Він зумів об’єднати навколо себе багатьох молодих і талановитих письменників, поетів, науковців. Саме він підняв на новий рівень національну пропаганду та літературу.

Творча спадщина Олега Ольжича кількісно невелика, але значима своїм духовним зарядом. Свої перші вірші О. Ольжич почав друкувати у 1929 році. Цікавими є спогади Уласа Самчука, який, характеризуючи поезію О. Ольжича, писав: «Це поет прозорої лірики, який створив свій власний світ, натхнений героїчною боротьбою». За життя вийшло лише дві збірки поета: «Рінь» (Львів, 1935) та «Вежі» (Прага, 1940), яку критики називають збіркою революційної лірики. Збірку «Вежі» склали поеми – «Городок. 1932» та «Незнаному воякові». Поема «Незнаному воякові» є своєрідним посланням, у якому поет висловлює віру у високу мету задля України, спрямовує патріотичну молодь до жертовності, до виконання святого обов’язку для своєї землі за найекстремальніших обставин. А третя книга ‒ «Підзамчя» (1946) ‒ вийшла посмертно, хоча він її підготував ще в 1940 році. У віршах цієї збірки поет розмірковує над вічними цінностями, відкриває потребу внутрішнього спокою, душевної рівноваги. Підзамчя – ремісниче передмістя Львова, куточок рідної землі, де кожен образ зворушує до глибини душі…

Поезія Ольжича-Кандиби переповнена закликом до бою, надихає та дарує незламність духу. Його лірика ‒ це сповідь воїна, відкритого й чесного в бою, який чітко усвідомлює, що тільки ціною власного життя прокладається шлях до свободи.

З початком Другої Світової війни Ольжич на чолі перших груп Організації українських націоналістів прибуває до Києва, де розпочинає підпільну боротьбу. Окупаційний німецький режим, наляканий розмахом націоналістичного підпілля та підтримкою народних мас, починає репресії проти ОУН. Досить швидко за ґратами опиняються сотні діячів організації.

Арешти, переховування, постійні облави та небезпека не похитнули дух Олега Ольжича, він і надалі веде активну боротьбу, хоча розуміє, що шанси перемоги національного руху в Україні дуже невеликі: німецькі фашисти відступали, але наступали більшовики, які теж були непримиренними противниками національно-державної української ідеї.

25 травня 1944 року гестапівці заарештовують О. Ольжича у Львові. Згодом його перевозять до сумнозвісного концтабору Заксенхаузен. У цьому залізобетонному концтаборі-бункері фашисти тримали особливо небезпечних злочинців. 9 червня 1944 року, не витримавши катувань, Олег Ольжич помирає, нічого не сказавши ні про своїх побратимів, ні про роботу в ОУН. Гітлерівці настільки боялись Ольжича, що їм було замало його смерті, їх задовольнила лише кремація його тіла. Німці знищували його твори, бажали його забуття серед народу.

На зміну гітлерівцям прийшли радянські «визволителі», які в свою чергу, заборонили навіть згадувати про Олега Ольжича-Кандибу, про його поезію та про його наукові праці. Тож творчість Олега Ольжича порівняно недавно стала доступною широкому колу читачів. Протягом десятиліть імена поетів «Празької школи», до якої належав поет, замовчувалися радянським тоталітарним режимом. Якщо в емігрантських колах постать Олега Ольжича була широко відомою, то в Україні його поетичні збірки та спогади про нього як політика та борця за свободу України з’явилися лише на початку 1990-х рр.

Вилучений на довгий час із літературного процесу, у незалежній Україні Ольжич отримав належну оцінку літературознавців та читачів. Україна не забула ім’я свого видатного сина. На честь поета названі вулиці у Житомирі, Києві, Львові, Рівному та інших містах України. В Житомирі у 2017 році був відкритий пам’ятник Олегові Ольжичу. Про поета знято двосерійний художньо-документальний фільм-трилогію, якому була присуджена Національна Шевченківська премія 2002 року.

Олег Ольжич вірив у майбутнє України, вірив, що її час прийде. Сьогодні він – поет і громадянин, сподвижник національно-державної ідеї – приходить до читача, щоб по праву зайняти гідне місце серед духовних велетнів українського народу.

Нехай у цей буремний для нації час кожен патріот, читаючи вогненні рядки поезії Ольжича, пройметься безстрашністю та незламністю! Нехай, як і споконвіку, борці за волю України знищать усіх ворогів! Слава Україні!

 

Бібліографія

Твори письменника

Ольжич, О. Незнаному Воякові : заповідане живим. – Київ : Дніпро, 1994. – 432с.

Ольжич, О. Поезії / О. Ольжич // Листок з вирію : поезія української діаспори. Кн.1. – Київ : Головна спеціалізована редакція літератури мовами національних меншин України, 2001. – С. 281-286.

Ольжич, О. [Поезія] / О. Ольжич // Українське слово : хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ століття : в 4 кн. Кн. 2. – Київ : Аконіт, 2001. – С. 685-725.

Ольжич, О. [Поезія] / О. Ольжич // Жулинський М. Українська література : творці і твори : учням, абітурієнтам, студентам, учителям. – Київ : Либідь , 2011. – С. 684- 690.

Ольжич, О. Рудько : життєпис одного півня : оповідання / О. Ольжич. – Київ : Веселка, 2006. – 32с. : іл.

Ольжич, О. Цитаделя духа / О. Ольжич. – Братислава : Словацьке педагогічне видавництво, 1991. – 268 с.

Ольжич, О. Поезія / О. Ольжич // Вітчизна. – 2004. – № 1-2. – С. 132-149.

Ольжич,О. Весна : [вірш] / О. Ольжич // Дати і події. – 2020. – № 1-2. – С. 25.

Ольжич,О. Крижані вершини : [вірші] / О. Ольжич // Літературна Україна. – 2007. – № 27. –19 липня. – С. 1,5.

Ольжич, О. Поезії / О. Ольжич // Дивослово. – 2005. – № 4. – С. 20-21.

 

Література про життя і творчість

 

О. Ольжич «Захочеш – і будеш!» // Черкаська, Г. Історія в обличчях / Г. Черкаська. – Київ : Саміт - Книга, 2021. – С. 267 - 270.

Олег Ольжич. Ностальгія за перемогами : творчість, поезія // Слабошпицький, М. 25 українських поетів на вигнанні / М. Слабошпицький. – Київ : Ярославів вал, 2012. – С. 294- 322.

Олег Ольжич // Славутич, Я. Розстріляна муза : мартиролог : нариси про поетів / Я. Славутич. – Київ : Либідь,1992. – С.172-178.

Вермійник, О. 21 липня минає 110 років від дня народження Олега Ольжича / О. Вермійник // Українське слово. – 2017. – № 28. – 12 липня. – С. 2-4.

Вільшук , М. Етапна збірка Олега Ольжича / М. Вільшук // Дивослово. – 1999. – № 4. – С. 2-3.

Єрмоленко, С. Мовотворчість Олега Ольжича / С. Єрмоленко // Дивослово. – 1998. – № 10. – С. 13-15.

Жулинський, М. Ольжич і Теліга – вища ліга : [Їх діяльність по розбудові української держави] / М.Жулинський // Літературна Україна. – 2017. – №29. – 27 липня. – С. 8-9.

Кулик, Н. Без страха і догани : [Про О. Ольжича та його рідних] / Н.Кулик // Освіта України. – 2018. – № 37. – 24 вересня. – С. 14.

Лук’яненко, О. Вшанували пам’ять відомого поета [Інформаційну дошку українському поету Олегу Ольжичу відкрили у Новограді-Волинському] / О. Лук’яненко // Голос України. – 2021. – № 18. – С. 9.

Олег Ольжич (1907-1944) // Позакласний час. – 2018. – № 6. – С. 29-30 вкладки «Школа патріота».

Соя, Б. Сильні духом : Олег Ольжич, Олена Теліга / Б. Соя // Дивослово. – 2005. – № 4. – С. 14-21.

Чорна, С. Архів поета Олега Ольжича повернувся на батьківщину / С.Чорна // Голос України . – 2017. – 8 липня. – С. 6.

 

Електронні ресурси

 

Історична казка сьогодні про Олега Ольжича

https://www.youtube.com/watch?v=qGkAXhqgjvA

 

Фільм «Вогонь самопосвяти»

https://www.youtube.com/watch?v=4TaDyLrr8Oc

 

 

 

 

Друзі!
1 червня 2022 року виповнюється 85 років від дня народження українського дитячого поета, журналіста, члена Національної спілки письменників України, заслуженого працівника культури України, лауреата літературних премій імені Миколи Трублаїні, імені Олександра Копиленка, імені Наталі Забіли, імені Степана Олійника, імені Івана Нечуя-Левицького, та імені Лесі Українки в номінації "Літературні твори для дітей та юнацтва" Вадима Петровича Скомаровського. Його багаторічна журналістська робота, робота головним редактором і директором видавництва "Молодь" завжди була тісно пов’язана зі школою, з дітворою та молоддю.

 

Вадим Петрович Скомаровський

(1937 – 2020)

 

Приходять літні і старі,

Ведуть онуків – юну зміну,

Щоб ті на канівській горі

Відчули серцем Україну.

Вадим Скомаровський

 

"Вадим Скомаровський давно знаний як дитячий письменник, чиї вірші увійшли до багатьох читанок і хрестоматій, отже – стали хрестоматійними" – відзначав свого часу письменник Леонід Тендюк.

Висока художня майстерність, широта тематики, педагогічна спрямованість зробили твори поета помітним явищем в українській літературі для дітей. Творчий доробок Вадима Петровича складає 35 книжок для дітей та три збірки сатири і гумору для дорослих. А загалом його поетичний здобуток витримав шалений тиск часу й продовжує бути затребуваним сучасним читачем.

Вадим Петрович Скомаровський народився 1 червня 1937 року в селі Балико-Щучинка на Київщині в сім’ї вчителів. Його рідне село, що у Кагарлицькому районі, лежить на покраяному ярами правому березі Дніпра, довкола – ліси, а в лісах – озера. А які багатозначні і загадкові там назви місцевостей: Криничний яр, Воронів ліс, Боброве озеро, Чаїний острів. Ця багата природа й розвинула творчу уяву майбутнього поета та дещо скрасила його дитинство, яке припало на страшні роки Другої Світової війни. Під час фашистської окупації він втратив двох менших братів. На фронті, у січні 1944 року, загинув батько Вадима – Петро Якимович Скомаровський, колишній директор сільської школи, вчитель української мови та літератури. Мати Вадима – Федосія Василівна, все життя пропрацювала в сільській школі вчителькою початкових класів, тож не дивно, що майбутній поет після закінчення семирічки вступив до Ржищівського педучилища, по закінченні якого почав працювати вчителем у Бородянській школі на Київщині. У 1960 році Вадим Скомаровський закінчив педагогічний факультет Ізмаїльського педінституту, у 1966-му – відділення журналістики Вищої партшколи в Києві. Учителював, займався громадсько-політичною роботою, був газетярем, першим заступником голови Держкомпреси України. Понад 20 років Вадим Петрович працював директором видавництв "Молодь" та "Радянський письменник" (згодом "Український письменник"). За цей час у згаданих вище видавництвах побачили світ понад три тисячі назв книжок загальним накладом понад 60 мільйонів примірників. Вадим Скомаровський також неодноразово обирався секретарем правління Спілки письменників України. В останні роки займав посаду заступника головного редактора газети "Культура і життя". Та завжди його журналістська та редакційно-видавнича робота була тісно пов’язана зі школою та молоддю.

Публікуватися Вадим Скомаровський розпочав 1954 року в ржищівській районній газеті. А 1956 року в журналі "Піонерія" він надрукував свій перший вірш для дітей "Черешня". Мабуть, саме тоді поет-початківець зробив свій головний життєвий вибір: став на літературний шлях і назавжди залишився вірним юним читачам.

Невдовзі з’явилися i перші поетичні збірки: "У сестрички радість" (1959) та "Зірочка" (1961). Уже ці перші книжечки письменника засвідчили, що в нашій дитячій літературі з’явилося цікаве поетичне ім’я. Вони представили автора, який має талант поетично змальовувати природу, майстерно розповідати про дітей і для дітей.

Тематика численних віршів, казок, поем митця різноманітна. Тут ідеться і про красу рідної Вітчизни, змальовується її чудова і багата природа, розповідається про героїчних, відважних і працьовитих людей. "...Багато моїх віршів, – писав В. Скомаровський, – про звірів і птахів, про тінисті ліси і діброви, про запахущі луки, урожайні ниви і, звичайно ж, про найюніших жителів цього дивовижного краю – хлопчиків і дівчаток".

Вже з перших кроків в літературі творча увага Вадима Скомаровського була привернута до шевченківської теми. Поету не раз доводилося бувати в Каневі, де височить пам’ятник на могилі великого Кобзаря. І вже тоді народилася в нього думка написати про Тараса Шевченка. Тож у 1963 році побачила світ його книга віршів для дітей "На Тарасовій горі". Автор писав про народну любов до геніального Кобзаря, про повагу до його пам’яті народів світу.

Відтоді поет часто звертався до образу Великого Кобзаря. У 1973 році він видав збірку "Тарасова криниця", а в 1979 – створив поему "Тарасові птиці". Це одні з найбільш яскравих, натхненних сторінок у творчості Вадима Скомаровського. За збірку "Тарасові птиці" поетові у 1978 році було присуджено літературну премію ім. М. П. Трублаїні. Поема "Тарасові птиці" складається з окремих віршів-розділів, в яких автор змалював життя Тараса Шевченка в роки заслання на півострів Мангишлак.

"Шана до відомих письменників залишилася у Вадима Скомаровського на все життя. Так з’явились талановиті поеми "Зошит у лінійку", "Багряний листок" та "Вітер мандрів". Зокрема, поему "Вітер мандрів" автор присвятив одному з найвідоміших на тоді українських дитячих письменників Миколі Трублаїні. Це хвилюючі та захоплюючі картини зростання, змужніння головного героя, його життєлюбства, овіяного романтикою пізнання життя, підпорядкованого високим помислам...

У 1989 році Вадим Скомаровський за книгу вибраних творів "Свіжа борозна" та збірку віршів "Завтра в школу" отримав Літературну премію імені Лесі Українки (тепер Премія ім. Лесі Українки за літературно-мистецькі твори для дітей та юнацтва).

Книга "Свіжа борозна" вмістила найкращі твори поета, складається вона з кількох циклів віршів: "Червоний бант", "Степові дзвіночки", "Горіховий дощ", "Вінок", циклу казок "Нічний гість" та циклу поем "Свіжа борозна". Цикли "Степові дзвіночки" та "Горіховий дощ" – це захоплююча поетична розповідь автора про природу та дітей. Цикл із тринадцяти поезій "Вінок" присвячений великому сину українського народу Тарасу Григоровичу Шевченку. У циклі ж "Нічний гість" зібрані віршовані казки. Казка "Чому в морі вода солона" створена за народними мотивами, інші – "Нічний гість", "Чому Лютий короткий", "Де поділися зірки?" – цілком оригінальні. Герої казок В. Скомаровського – люди, звірі, птахи. Добро в цих творах, як завжди ведеться в казках, бореться зі злом, а людські вади висміюються. Казки цікаві та повчальні. Завершується збірка циклом поем, який і дав їй загальну назву.

"Новою гранню творчості Вадима Скомаровського стали гумористичні та сатиричні поезії, мініатюри, шаржі, адресовані дорослому читачеві. Вони й склали основу книги "Трасти і контрасти", що побачила світ у видавництві "Український письменник" 1999 року. А у 2002 році вийшла друком нова збірка поета "Комп’ютер з характером". Невеличкі за обсягом мініатюри відзначались неабиякою простотою та мудрістю поетичного слова. Недарма ж за збірку "Трасти і контрасти" поета було удостоєно літературної премії імені Степана Олійника. Викриття суспільних пороків та лаконічність висновків – ось чим визначився пафос творів поета для дорослих.

Рідні баликощучинські краєвиди надихнули Вадима Петровича на створення цілої збірки поезій "Джерело з Криничного Яру". Епіграфом до неї автор узяв слова з народної мудрості: "Щасливий, хто ходить стежками свого дитинства". І хоч збірка адресована дітям молодшого та середнього шкільного віку, вірші про неповторну красу малої батьківщини автора, без сумніву, западуть у душу і дорослому читачеві. Збірка "Джерело з Криничного яру" складається з чотирьох розділів, власне кажучи, це – пори року. В такій послідовності й гуртуються поезії: весна, літо, осінь, зима. Але це не просто описовість, не констатація явищ природи. Вірші В. Скомаровського, зігріті сердечністю, увібрали в себе те, що стосується кожного з нас, – наше ставлення до матері-землі, до її, здавалось би, інфантильних барв і щедрот. Це художньо довершене видання стало помітним набутком письменника. Недарма ж твори з нього були відзначені літературно-мистецькою премією імені Івана Нечуя-Левицького.

Серед останніх книг для дітей і дорослих Вадима Петровича Скомаровського стали "Ходить сонце по колу", "Оподаткований хапуга", "Химерна вдача".

Взагалі, віршам поета притаманні м’який ліризм, посмішка, мудре батьківське слово. Читачів привертає плавність і мелодійність авторської мови, відточеність рим, прозорість і чіткість словесного малюнка. Читаючи вірші Вадима Скомаровського, читач обов’язково відчуває закоханість митця в навколишній світ та людей, що живуть поруч i головний меседж, що треба берегти все живе, любити й плекати красу довкола нас. Не дивно, що низку віршів поета було покладено на музику українськими композиторами.

"Вірші В. Скомаровського, зігріті сердечністю, увібрали в себе те, що стосується кожного з нас, – наше ставлення до матері-землі. Вірші його життєдайні, філігранно довершені…" – писав про Вадима Петровича письменник Леонід Тендюк. А відома українська письменниця Зірка Мензатюк висловилась про нього так: "Вадим Скомаровський належить до письменників, котрі говорять із дітьми про важливі речі, не збавляючи їхній час на пустопорожнє чтиво. Його вірші щирі та лагідні (такий же і їхній автор!), сповнені любові та краси. Вадим Петрович чи не єдиний із українських письменників пише поеми для дітей, і то добрі, високохудожні поеми! Це взірцевий письменник. Шляхетний письменник.".

" Тож закономірним став той факт, що деякі твори поета були включені до шкільної програми: вірші "Казкові шати" і "Лісова колиска" є в підручнику "Літературне читання" для 2-го класу, а твір "Чому в морі вода солона" – у підручнику для 3-го класу. Показовим є і те, що творчість письменника розглядається в підручниках і посібниках з української дитячої літератури, адресованих студентам філологічних факультетів педінститутів та університетів.

Твори Вадима Петровича Скомаровського перекладено багатьма мовами світу. Відомі вони читачам у Болгарії, Польщі, Чехії, Канаді та інших країнах.

Крім літературних премій, які поет заслужено отримав за свою творчість, Вадим Петрович Скомаровський за видатні заслуги в царині національної культури був нагороджений також орденом "Знак Пошани" та багатьма медалями, відзначений почесними нагородами Національної спілки письменників України, Українського фонду культури, Київської міської державної адміністрації. Письменникові було також присвоєно почесне звання "Заслужений працівник культури України".

6 грудня 2020 року на 84 році життя після тяжкої тривалої хвороби Вадим Петрович Скомаровський пішов із життя, але його твори продовжують дарувати радість маленьким читачам.

 

Бібліографія

Твори письменника

 

Скомаровський, В. Весняний поїзд / В. Скомаровський. – Київ : Веселка, 1971. – 25 с.

 

Скомаровський, В. Вітер мандрів : поема / В. Скомаровський. – Київ : Веселка, 1984. – 23 с.: іл.

 

"Скомаровський, В. Диво-камінь самоцвіт :
казки / В. Скомаровський. – Київ : Веселка, 1994. – 24 с. : іл.

 

Скомаровський, В. Комп’ютер з характером : сатира та гумор / В. Скомаровський. – Київ : Український письменник, 2002. – 175 с.

 

Скомаровський, В. Тарасові птиці : поеми
і вірші / В. Скомаровський. – Київ : Веселка,
1979. – 31 с.

 

Скомаровський, В. Цілюще яблуко /
В. Скомаровський. – Київ : Веселка, 1991. – 23 с.

 

Література про життя і творчість

 

Більчук, М. Українські та зарубіжні письменники: розповіді про життя і творчість. – Тернопіль, 2006. – С. 149-151.

 

Кава, В. Добре і щире слово / Дванадцять місяців. 1987. – Київ : Веселка, 1986. – С. 83-84.

 

Коваленко, О. Учитель за фахом : до 50-річчя від дня народження В. П. Скомаровського // Література. Діти. Час. 1987 . Вип. 12. – Київ : Веселка, 1987. – С. 182-183.

 

Література для дітей 1946-1990 років: Вадим Скомаровський // Українська дитяча література : хрестоматія у 2-х ч. Ч. 2. – Київ : Вища школа, 1992. – С. 206.

 

Святовець, В. На крилах поезії для дітей // Література. Діти. Час.1985. Вип. 10. – Київ : Веселка, 1985. – С. 73-82.

 

Бакуменко, О. На вічних пагорбах і кручах / О. Бакуменко // Літературна Україна. – 2007. – 31 травня. – С. 6.

 

Бакуменко, О. На споконвічних пагорбах і кручах / О. Бакуменко // Літературна Україна. – 2007. – 6 червня. – С. 2.

 

Тендюк, Л. Криничне джерело // Літературна Україна. – 2007. – 31 травня. – С. 6.

 

 

Друзі!
15 травня 2022 року виповнюється 165 років від дня народження Андрія Чайковського, відомого письменника, який увійшов в українську літературу наприкінці XIX століття і працював на її ниві чотири десятиріччя. Свого часу його численні оповідання й повісті були високо оцінені Іваном Франком, Михайлом Коцюбинським, Осипом Маковеєм.

 

Андрій Якович Чайковський

(1857 - 1935)

 

"Любіть Україну, любіть своє рідне!"

Андрій Чайковський

 

Андрій Якович Чайковський понад усе любив рідний народ, шанував його історію, оспівував звитягу козацтва, і весь свій літературний дар поклав на вівтар України. "Мені байдуже, чи мої письменницькі праці перейдуть до світової письменницької скарбниці. Я не писав на експорт, лише для свого любого, дорогого українського народу.", – писав свого часу письменник. Тож наші уявлення про український літературний процес кінця XIX – початку XX століття будуть неповними без осмислення творчості цього письменника, адже він збагатив українську літературу творами, в яких реалістично створював картини побуту різних верств населення краю, де прожив усе своє життя.

Він був висококваліфікованим юристом, адвокатом, доктором права, політичним та громадським діячем. Але до історії української культури Андрій Чайковський увійшов як письменник, який багато корисного зробив для української літератури.

Народився Андрій Якович Чайковський 15 травня 1857 року в місті Самбір на Львівщині в родині дрібного урядовця. Рано залишившись сиротою, жив у своїх родичів: спочатку в селі Гординя Самбірського повіту, а з 1869 року – в Самборі.

Зростав Андрій у мальовничому краї над Дністром, серед людей працьовитих і співучих, жадібно вбирав у себе казки, легенди, оповіді про минулі часи, прислухався до пісень і парубоцьких жартів. Враження дитинства пізніше прислужилися йому як письменникові. Першим його наставником була бабуня, з нею він опанував польський буквар (українського просто не мали), навчився читати і писати. До початкової школи не ходив, домашню науку продовжував під опікою вчителя церковної школи села Гордині Теодора Присташа. Пізніше письменник з повагою згадував його як людину розумну і добру.

1869 року Андрій став учнем самбірської гімназії. Тут відчув, які мізерні його знання української мови та літератури. Внаслідок шовіністичної шкільної політики австрійських властей умови навчання і виховання дітей українців у школах були несприятливі. Згодом у автобіографії письменник написав: "… з тодішніх підручників навчитися української мови я не міг... Допіру в IV класі приписано було руську читанку Ом. Партицького з новим етимологічним правописом". Роздобути твори українських письменників, праці з історії України у Самборі було нелегко. Лише в п’ятому класі гімназії вперше побачив майбутній український письменник "Кобзар" Т. Шевченка і зрозумів "…хто я є!". Як надзвичайну святиню довірив йому цю книгу гімназист-товариш, який прийшов до самбірської гімназії з Перемишля. Утискам директора самбірської гімназії попа Баревича учні протиставили культурно-освітню роботу таємного гуртка "Студентська громада", який мав вихід на широкі кола молоді, підтримував зв’язки з гімназистами інших міст. У 1873 році до цього таємного гуртка примкнув і Андрій Чайковський, а в 1877 році він став його головою.

У гімназичний період почала формуватися національна самосвідомість майбутнього письменника: його зацікавило історичне минуле України. Та першими доступними для нього книгами такого змісту були твори польських письменників – Михайла Чайковського, Генрика Сенкевича, які зверталися до української тематики, тож Андрій Чайковський відчув гостру потребу в українських художніх творах, у яких би правдиво висвітлювалась історія рідного народу.

Навчаючись в гімназії, Андрій пробує писати. Береться за оповідання, драми. Його твори цієї пори відзначалися гарною поетичною мовою, дотепністю, однак скоро хлопець полишив літературні вправи. Невпевненість у власних силах, відсутність належної оцінки з боку майстрів слова зупинили його творчі пориви.

1877 року Чайковський вступив на філософський факультет Львівського університету. Почалися ще більш нужденні, важкі дні. Не маючи чим платити за навчання, він кидає філософію і йде до війська. Через рік повертається до університету – тепер уже на юридичний факультет. Тут з головою поринає у студентське життя – очолює молодіжну організацію "Дружній лихвар", а невдовзі стає одним із засновників "Кружка правників". За якийсь час йому вдається дещо поліпшити своє матеріальне становище: у 1880 році він знаходить платну службу в культурно-освітній громадській організації "Просвіта".

1882 року Андрія Чайковського, як і тисячі інших українців, мобілізували в австрійську армію і відправили придушувати герцоговинсько-боснійський визвольний рух.

Враження від мальовничих краєвидів Боснії, від зустрічей з нескореними місцевими жителями, роздуми про тогочасні історичні події знову схилили його до літературної праці. Результатом її стала книга "Спомини з-перед десяти літ", що була видана у Львові у 1894 році, коли А. Чайковський уже працював адвокатом у містечку Бережани на Тернопільщині. Мемуари одержали позитивну оцінку Івана Франка. Великий Каменяр почав заохочувати молодого автора до писання. І з того часу, як казав сам автор, "літературний бакциль" засів у його душі, і він уже не переставав писати й до самої смерті не випускав з рук пера.

Вдалий дебют надихнув Чайковського до творчої праці. Виходять друком нариси, оповідання, гуморески, повісті: "Вуйко", "Образ гонору", "Олюнька", "Бразілійський гаразд", "В чужім гнізді", "Серенада в навечеріє св. Войцеха", "Моя перша любов", "Курателя", "Рекрут". У них письменник в основному писав про те, чим жив сам: "Я рішився в моїх працях не виходити ні кроком поза межі тих обставин, котрі мені добре знайомі…".

Багато часу в письменника забирала адвокатська робота задля кусника хліба. У ній він досяг справжньої майстерності. Його оборонні промови були сповнені щирим гумором, відзначалися розумінням людської душі, знанням юридичних законів, глибокою життєвою логікою. Вони здебільшого досягали своєї мети – виправдання підсудних. Чайковського любили селяни, бо він захищав у суді їхні інтереси, часто бесідував з ними, давав безплатні консультації. Особливої уваги заслуговують його оповідання "з судової зали": "Ні разу не вдарив", "Краще смерть, чим неволя", "Хто винен?", "За віхоть сіна", "Жаль ваги не має", що ввійшли до збірок "Оповідання" (1904) та "Оповідання" (1920). Всі вони пройняті щирим співчуттям до скривджених, "болять" питанням: хто ж винен, що благородні, чесні трудівники стають на шлях злочину?

Активною і багатогранною була і громадська діяльність Андрія Чайковського. Зокрема, разом з композитором Остапом Нижанківським він створив хор "Бережанський Боян", організував театральний гурток. Сам співав, декламував, грав на сцені, розгорнув активну громадську діяльність у різних товариствах, в тому числі й націоналістичного спрямування.

В цей час ніхто інший так активно, як Андрій Чайковський, не популяризував ідеї народовецького просвітянського руху. Всі судові справи Андрій Якович вів виключно українською мовою. За це його, як українофіла в 1914 році заарештовують та засилають до львівської в’язниці.

На початку Першої світової війни Чайковський організовує набір до лав Легіону українських січових стрільців у Самбірському повіті, а у 1915-му очолює "Комітет українців" міста Львова.

Після встановлення української державності у 1918-1919 рр. Андрій Чайковський став повітовим комісаром ЗУНР у Самборі. Сам письменник вірив у майбутнє української держави, подальші ж події 1919 року вважав за національну катастрофу.

Одним із найцікавіших біографічних творів Андрія Чайковського є його "Чорні рядки". Написані 1930 року, це були спомини про час, коли письменник обіймав посаду повітового комісара. Вони просто просякнуті його болем, істинно "чорні рядки", де на тлі страшної зневіри лідерів, постає свята жертовність простих стрільців Української Галицької армії. "Я так щиро вірив в успіх нашої святої справи, … що ми по сотках літ неволі заживемо в своїй батьківщині своїм вольним життям", – писав письменник.

Після падіння ЗУНР родина Чайковських оселилася в Коломиї (нині Івано-Франківська область). Саме на коломийський період життя припадає основна частина, так би мовити, "козацького" періоду творчості Андрія Чайковського. Ще в юнацькі роки він мріяв писати історичні повісті. "Захоплення Козаччиною і любов до України змусили мене заповняти прірву в нашій літературі історичними оповіданнями", − писав в автобіографії Андрій Чайковський. А ще згадував: "Я поклав за ціль мого життя переповісти в белетристичній формі нашу історію козацького періоду". Він справді оживив українську історію через художню літературу. Один за одним з’являються на світ твори, написані на матеріалі історії козаччини: "Козацька помста" (1910), "Віддячився" (1913), "За сестрою" (1914), "На уходах" (1921), "З татарської неволі" (1921), "Олексій Корнієнко", (1929), "Украдений син" (1930), "Сонце заходить" (1930), "Богданко" (1934), "Полковник Михайло Кричевський" (1935) та багато інших. Деякі з перерахованих вище творів письменника сьогодні входять до шкільної програми. Зокрема, повість "За сестрою".

Про що ж ці твори? В них відтворена героїчна боротьба українського козацтва із зовнішніми ворогами. Письменник знаходить захоплюючі пригодницькі сюжети, правдиво показує козацькі звичаї, військову тактику, змальовує переконливі образи сміливих і мужніх козаків та селян, підлітків, які, долаючи численні труднощі й небезпеки, самовіддано захищають рідну землю і свій народ. Ці книги зберігають свою актуальність і донині, особливо сьогодні, коли українці знову боронять свою незалежність.

Найбільшим твором Андрія Чайковського, саме тим, який автор вважав найголовнішим, є роман "Сагайдачний". Задуманий він був у шістьох частинах, та світ побачили лише три. Над цим твором письменник працював майже 20 років. Роман описує історичні події кінця XVI – початку XVII століття, пов’язані з іменем славного гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, видатного військового діяча, талановитого полководця, політика, який уславив своє ім’я успішними походами на Кримське ханство, Османську імперію та Московське царство. Цей роман став набутком вітчизняної літератури, а його автор зайняв одне з почесних місць серед кращих романістів історичного жанру.

2 червня 1935 року "душа його покинула знеможене тіло". Так писали газети про смерть Андрія Чайковського. Його похорон перетворився у велику маніфестацію українства в давньому культурному центрі Галичини – місті Коломия.

За життя письменник видав 32 книжки. Його твори друкувалися у видавництвах Києва, Харкова, Львова, Тернополя, Чернівців, а також у Кракові, Берліні, Відні, Празі, США, Канаді. Але в Радянській Україні один із найпопулярніших письменників, історичними творами якого зачитувалась уся українська громадськість, був надовго забутий. Видавалися, та й то дуже рідко, лише окремі його книги. Звичайно, що саме такого, справжнього патріотизму, Андрію Чайковському не могли пробачити більшовицькі ідеологи. Адже в своїх творах він відкрито звинувачував Москву за образи, які вона нанесла Україні та ідеалізував Запорожжя та козацтво в цілому. Проза Чайковського про Козаччину мала значний вплив на пробудження національної свідомості. Книги, написані надзвичайно простою мовою, входили в життя українців з дитячих років і несли їм розуміння свого роду, будили гордість за свою історію.

Серед тих, ким повинна пишатися нація і кого треба ще по-справжньому відкрити усім українцям, є і Андрій Чайковський.

 

Твори Андрія Чайковського

 

Чайковський, А. Богданко. За сестрою. Козацька помста / А. Чайковський. – Київ : Знання, 2016. – 255 с. – (Скарби).

 

Чайковський, А. За сестрою. / А. Чайковський. – Київ : Національний книжковий проект, 2013. – 208 с. – (Бібліотека шкільної класики).

 

Чайковський, А. На уходах; За сестрою : історико - пригодницькі повісті. / А . Чайковський. – Київ : Веселка, 2008. – 247 с. : іл. – (Козаченьки).

 

Чайковський, А. Олексій Корнієнко : історична повість / А. Чайковський. – Київ : Веселка, 1992. – 413 с. : іл. – (Золоті ворота).

 

Чайковський А. Повісті / А. Чайковський. – Львів : Каменяр, 1989. – 336 с. : іл.

 

Чайковський А. Сагайдачний : історичний роман у трьох книгах / А. Чайковський. – Київ : Школа, 2006. – 477 с. : іл. – (Україна крізь віки).

 

Про життя та творчість письменника

 

Ванів, М. Морально-етичний потенціал повісті «Олюнька» А. Чайковського / М. Ванів // Дивослово. – 2000. – № 4. – С. 30-31.

Дяченко, С. Образ гетьмана Петра Сагайдачного в українській літературі : [за романами Д. Мордовця, А. Чайковського, С. Черкасенко] // Дивослово. – 2003. – № 5. – С. 76 -78.

Його серце у фундаменті української нації : [до 150-річчя від дня народження А. Я. Чайковського] // Знаменні дати. Календар. – 2007. – Київ : Україна, 2007. – С. 101-106.

Лебедівна, Л. «Чайковський – міфотворець». Повісті Андрія Чайковського «За сестрою» і «На уходах» : [огляд творчості; короткий зміст повістей] / Л. Лебедівна // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2005. – № 6. – С. 142-148.

Приходько, І. Будитель національної свідомості українців / І. Приходько // Дивослово. – 2000. – № 11. – С. 40-42.

Продан, І. Андрій Чайковський і його роман «Сагайдачний» / І. Продан // Дивослово. – 1994. – № 1. – С. 53-54.

Співець козацької вольниці : [про А. Чайковського; уривок з повісті «За сестрою» ] // Шкільна бібліотека. – 2017. – № 4. – С. 35-38.

Андрій Чайковський : [ Біографія] // Все для вчителя. – 2002. – № 9. – Вкладка.

 

Електронні ресурси

 

https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=117

Чайковський Андрій. Повні тексти творів

 

 

 

Друзі! 20 березня 2022 року виповнюється 90 років від дня народження
українського дитячого поета та прозаїка, члена Національної спілки письменників
України, лауреата премій імені Наталі Забіли та імені Платона Воронька
Анатолія Івановича Григорука. Заслужений журналіст України, він багато років був головним редактором журналу для дітей «Малятко».

 

Анатолій Іванович Григорук

(1932)

 

Про книжки Анатолія Григорука хочеться писати більше та читати їх уважніше. Бо за видимою простотою раз-по-раз відкриваєш точну й умілу руку справжнього Майстра, здатного в малому передати всю повноту великого. Гадаю, саме таким і має бути Дитячий Письменник від Бога — простим, добрим і незглибимим у своїй любові до світу та того єдиного раю, що нам на землі доступний, — до дітей.

Наталія Марченко

Анатолій Іванович Григорук народився 20 березня 1932 року в селі Махаринці на Вінниччині в родині службовця. В школі навчався добре, закінчив Бердичівську середню школу із срібною медаллю. У 1950 році вступив на філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. Після його закінчення у 1956 році два роки працював сільським вчителем на Хмельниччині. Ось як письменник згадує школу, в якій викладав українську мову та літературу: «Школа являла собою музейну реліквію. Містилася вона в чотирьох тісних хатах. Одна з них, під солом’яною стріхою, свого часу була реквізована в місцевого священика. В осінньо-зимовий час усе сяк-так обігрівали чадні грубки. В селі не було ні електрики, ні радіо. А головне ‒ мощеної дороги. В дощову негоду пройти від хати, де мене прийняли на постій добрі люди, до школи можна було хіба що городами, та й то в гумових чоботях з високими халявами».

На другому році вчителювання в нього почався хронічний катар горла. Були дні, коли зовсім втрачав голос і не міг провести жодного уроку. Тому подав заяву про звільнення й змушений був шукати роботу за іншим фахом. Працював співробітником бердичівської міської газети. А у 1958 році став працювати редактором, а через деякий час завідувачем редакції видавництва дитячої літератури «Дитвидав» (згодом «Веселка»). В той час «Дитвидав» був одним із найкращих видавництв в Україні. В його штаті працювало багато обдарованих літераторів, що згодом лишили помітний слід у вітчизняній літературі. Це було благодатне середовище для професійного зростання. Редагуючи чужі рукописи, Анатолій Григорук спробував сам писати для дітей. Так у 1964 році з’явилася його перша книжка про залізничний транспорт «Семафори відкрито».

1968 року перейшов на роботу в редакцію журналу «Малятко», де працює і досі вже понад 50 років. Був його відповідальним секретарем, багато років ‒ головним редактором, зараз працює в літературному відділі журналу. Улюблений дитячий журнал багатьох поколінь українських дітей набув своїх виразних літературно-художніх рис саме завдяки Анатолієві Івановичу Григоруку, який поставив у його виданні високу художню планку.

Працюючи редактором журналу, продовжував писати для дітей. Побачили світ його книжки віршів, оповідань та казок: «Гусак Червонолап» (1971), «Сніговик-дражнилко» (1974), «Жилетка «Пінгвін» (1982), «Пухова сніговиця» (1986), «Солом’яне море» (1987), «Чим хата багата» (1989), «Що край, то звичай» (1990), «Побрехенька про лиху напасть» (1992) та інші книги.

Анатолій Григорук - винятково дитячий письменник, оскільки є одним із небагатьох, хто пише лише для дошкільників та молодших школярів. Він ‒ автор понад двох десятків книжок. Багато його прозових і віршованих творів увійшло до читанок початкової школи, друкувалося в збірниках та в журналах «Малятко», «Барвінок», «Соняшник», «Однокласник».

У дитячій літературі він виступає і як поет, і як прозаїк, і як перекладач. Вірші, казки, оповідання на морально-етичні теми, пізнавальні замальовки про розмаїтий довколишній світ, пісні, загадки, лічилки, скоромовки – жоден із популярних жанрів дитячої літератури не лишається поза увагою письменника. Як правило, сюжет його оповідань цікавий, пригодницький, в них багато веселої вигадки, словесної гри. Мова його творів ‒ добірна, барвиста, запашна, пересипана прислів’ями та приказками.

Але найповніше розкрився талант письменника у віршах для дітей. Вони прості та влучні, сюжетні, з гумором, афористичні, з точною дзвінкою римою, а тому легко запам’ятовуються і западають у душу вже не одному поколінню вдячних читачів.

У серії «Сучасна дитяча проза» видавництва «Грані-Т» у 2008 році вийшла збірка оповідань Анатолія Григорука «Волелюбний Вітер». В книзі письменник обирає нестандартні ситуації, життєві й казкові, щоб малі читачі робили висновки і міцніли морально, робили вибір між добром і злом, правдою і кривдою, красою і потворністю. А книга “Триста бочок із медами”, яка вийшла у 2012 році – пізнавальна. Дохідливо і цікаво автор розповідає маленьким читачам, що являє собою всесвіт, навіщо вимірюють час, відколи з’явилися гроші та про інші речі, які цікавлять маленьких чомучок.

Книги, які вийшли з друку не так давно, «Як стати чарівником» (2013) та «Перша доріжка в небо» (2017), містять історії з життя звичайних дітей, які могли статися з будь-якою дитиною у будь-який час та у будь-якій країні. Вони такі яскраві і емоційні, що нікого не залишать байдужими, а також навчать дітей бути добрими, співчутливими, хоробрими, допомагати старшим, захищати слабких, любити тварин та багатьом іншим важливим речам.

Анатолій Іванович Григорук – заслужений журналіст України, відмінник народної освіти, лауреат премії ім. Наталі Забіли. А у 2018 році він став першим лауреатом премії ім. Платона Воронька за книгу оповідань «Перша доріжка в небо». Твори Анатолія Григорука належать до золотої скарбниці української дитячої літератури. Велика повага до дитини, чітке бачення того, що таке література, правдивість і чесність у спілкуванні зі своїми читачами, надзвичайна працелюбність і вимогливість до себе ‒ це саме ті риси, які вирізняють письменника.

Бібліографія

Твори письменника

Григорук, А. І. Волелюбний вітер / А. І. Григорук. – Київ : Грані-Т, 2008. – 52 с. : іл. – (Сучасна дитяча проза).

Григорук, А. І. Гусак Червонолап : оповідання / А. І. Григорук. – Київ : Веселка, 1971. – 16 с. : іл.

Григорук, А. І. Жилетка «Пінгвін»: науково-художня книжка / А. І. Григорук. – Київ : Веселка, 1982. – 24 с. : іл.

Григорук, А. І. Перша доріжка в небо / А. І. Григорук. – Київ : Час майстрів, 2017. – 112 с. : іл. – (Рекомендуємо прочитати).

Григорук, А. І. Побрехенька про лиху напасть : вірші та оповідання / А. І. Григорук. – Київ : Веселка, 1992. – 158 с. : іл.

Григорук, А. І. Пухова сніговиця: вірші / А. І. Григорук. – Київ : Веселка, 1986. – 16 с. : іл.

Григорук, А. І. Сніговик-дражнилко : ігри дітей різних народів / А. І. Григорук. – Київ : Веселка, 1974. – 27 с.

Григорук, А. І. Солом’яне море : розповіді про народні ігри / А. І. Григорук. – Київ : Веселка, 1987. – 62 с.

Григорук, А. І. Сторінка літопису : «Володимир, син Святослава», «Фортеці у степах» / А. І. Григорук // Дорогами та стежками історії України. – Київ : Школа, 2002. – С. 43-48.

Григорук, А. І. Триста бочок із медами : пізнавальні оповідки / А. І. Григорук. – Тернопіль : Навчальна книга-Богдан, 2012. – 96 с. : іл.

Григорук, А. І. Як стати чарівником / А. І. Григорук. – Київ : Майстер-клас, 2013. – 32 с. : іл. – (Діточкам).

Література про життя та творчість письменника

Владзімірський, М. "Усі слова люблю, весь словник Грінченка..." : Інтерв'ю з письменником Анатолієм Григоруком // Україна молода. – 2017. – 22 березня. – С. 12.

Єфімов, О. Анатолієві Григоруку – 60 / О. Єфімов // Літературна Україна. – 1992. – 3 вересня. – С. 5.

Кротюк, О. (Не)ювілейні роздуми про дитячу літературу: З нагоди 85-ліття Анатолія Григорука / О. Кротюк // Літературна Україна. – 2017. – № 12. – 23 березня. – С. 15.

Маляренко, Г. Такі дивовижні ігри / Г. Маляренко // Зірка. – 1987. – 25 червня.

Мар'янівський, М. Людина, яка багато вміє... / М. Мар'янівський // Дванадцять місяців. 1992. – Київ : Веселка,1991. – С. 164–165.

Поклад, Н. «Сонце все-таки зійде!» / Н. Поклад // Літературна Україна. – 2008. – 2 жовтня. – С. 4.

 

 

Друзі!

18 січня 2022 року відзначатимемо 140-річний ювілей відомого британського письменника, драматурга, поета і публіциста Алана Александра Мілна. Його літературний персонаж Вінні-Пух став улюбленцем дітей у всьому світі.

 

Мілн Алан Александр

(1882-1956)

Якщо коли-небудь настане день, коли ми не зможемо

бути разом, збережи мене в своєму серці, і я буду там навіки.

А. Мілн

 

Англійський письменник, шотландець за походженням, Алан Александр Мілн народився 18 січня 1882 року. Своє дитинство він провів у Лондоні. Вчився в невеликій приватній школі, власником якої був його батько, Джон Мілн. Освіту здобув у Вестмінстер-скул та Трініті-коледжі Кембріджського університету, де з 1900-го по 1903 рік вивчав математику. Проте справжнім його покликанням стала література. Навчаючись в університеті, він почав писати замітки в студентську газету "Grant". Роботи Мілна були помічені, і з ним став співпрацювати британський гумористичний журнал "Панч". Згодом Алан став там асистентом редактора (1906-1914 рр.). Першим же твором Мілна, який згодилися надрукувати, була пародія на пригоди знаменитого слідчого Шерлока Холмса.

Під час Першої світової війни Мілн був призваний до лав Королівської армії. Ще під час служби почав писати п’єси, а після поранення, отриманого у Франції в 1919 році, демобілізувався і цілком присвятив себе літературі. Через півтора десятки років, у 1934-му, А. Мілн написав книгу "Світ з честю", в якій засудив війну, зокрема, відзначаючи: "Мені стає дуже фізично погано, коли я згадую війну, це кошмар духовної і моральної деградації". Книга спричинила суперечливі відгуки читачів та критиків, але нікого не залишила байдужим.

Справжній успіх приходить до письменника після 1920 року, коли в театрах починають ставитись його п’єси, які прихильно приймається критиками і публікою. В цей же час за його сценаріями знімається чотири фільми.

У 1920 році дружина Мілна Дороті де Селінкурт народила йому сина – Крістофера Робіна Мілна. Коли синові виповнилося три роки, Алан Мілн почав писати твори про нього і для нього. Великий успіх мали вірші Мілна "Коли ми були дуже юні", "Тепер нам вже шість", проте справжню славу йому принесли казки про Вінні-Пуха: "Вінні-Пух та його друзі" та "Дім на Пуховій галявині". У цих творах вперше з’явився образ Крістофера Робіна, хлопчика, прототипом якого став син Мілна.

Цікаво, що прототипом Вінні-Пуха стала реальна іграшка, яку подарували синові письменника на перший день народження. Спершу ведмежа назвали Едвардом. А через деякий час він отримав ім’я Вінні-Пух (скомпоноване з імен ведмедиці Уінні та лебедя Фу, які жили у місцевому зоопарку). А гра, в яку насправді грався Мілн із своїм сином, стала основою для історій про пригоди Вінні-Пуха та його друзів.

Перші ілюстрації до книг про Вінні-Пуха були чорно-білими і створив їх художник Ернест Шепард, колишній колега Мілна по журналу "Панч" та його армійський товариш по службі в роки Першої Світової війни.

Перші кольорові ілюстрації до казки з’явились лише в 1973 році. Видавці довго просили на це дозвіл Шепарда. Врешті художник погодився, але сам намалював лише одну ілюстрацію в кольорі. До слова, картина, намальована масляними фарбами, була продана у 2000 році за 285 тисяч доларів.

Неймовірна популярність дитячих книжок Мілна затьмарила його успіхи в інших жанрах літератури, хоча свого часу він написав одну з кращих детективних мелодрам "Повне алібі", опубліковану у 1932 році в збірці "Чотири п’єси". Не менш популярними були й інші його твори для театру, зокрема: "Містер Пім проходить мимо", "Правда про Блейдів", "Дорога на Дувр". Його п’єси свого часу йшли на сценах Лондона, Нью-Йорка, Чикаго, Манчестера, Ліверпуля. Зараз вони ставляться переважно в аматорських театрах, хоча як і раніше, збирають повні зали і викликають інтерес публіки і преси.

Серед інших творів А. Мілна можна відзначити його "Автобіографію" та роман "Хлоя Марр", написаний письменником у 1946 році.

У 1952 році Мілн важко захворів. Йому довелося перенести операцію на головному мозку. Залишок життя письменник провів у своєму домі в Суссексі, віддаючи весь свій час читанню. 31 січня 1956 року Алана Мілна не стало. На його надгробку друг письменника, художник Едуард Шеппард зобразив малюнок: хлопчик та плюшевий ведмедик, весело вистрибуючи, йдуть кудись вдалечінь... Історії про Вінні-Пуха визнані в усьому світі як один із кращих зразків літературних творів для сімейного читання. Кумедні і чарівні пригоди ведмедика-поета та його друзів неймовірно приваблюють дітей і, разом з тим, змушують поміркувати над сенсом життя дорослих читачів.

Алан Мілн усе своє життя відстоював думку: він не дитячий письменник, а його історії про Вінні Пуха – історії не для дітей, а про дітей, які живуть всередині кожного з нас. І основна думка творів про Вінні-Пуха: дитинство – неповторна пора, і кожна дитина є першовідкривачем свого світу.

 

Бібліографія

 

Твори письменника

 

Мілн, А. Вінні-Пух : повна збірка казок і віршів / А. Мілн. – Київ : ВД група КМ-БУКС, 2020. – 432 с. : іл.

 

Мілн, А. Вінні-Пух : скорочений переклад / А. Мілн. – Харків : Фінн, 2002. – 63 с. : іл.

 

Милн, А. Винни-Пух. Дом на Пуховой опушке : сказки / А. Милн. – Донецк : Проф-пресс : Донеччина, 2002. – 384 с. : ил. – (Сказочники мира).

 

Милн, А. Винни-Пух и все-все-все : повесть-сказка / А. Милн. – Алма-Ата, Жалын, 1992. – 224 с. : ил.

 

Мілн, А. Сяє сонце у вікні! : вірші для дітей / А. Мілн. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2010. – 96 с. : іл.

Література про життя та творчість

 

Арабески до казки «Вінні-Пух і всі…всі…всі…» // Шкільна бібліотека. – 2021. –№ 5. – С. 80-83.

Батько Вінні-Пуха // Шкільна бібліотека. – 2016. – №12. – С.53-55.

Бобир, О. Вінні-Пух – іграшка, літературний герой і найкращий друг / О. Бобир // Зарубіжна література. – 2005. – №15. – С.14-24.

Дубинская, Я. Алан Александр Милн: медведь и его писатель / Я. Дубинская // Личности. – 2018. – № 3. – С. 72-89.

Ісаєва, О. Позакласне читання як ефективний засіб формування особистісного ставлення до художнього твору : [на прикладі вивчення казки А. Мілна «Вінні-Пух та його друзі»] / О. Ісаєва // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1996. –№9. – С.6 -9.

Казку прочитай – вихід відшукай // Джміль. – 2019. – № 11. – С. 18-19.

Тамарин, С. Александр Мілн і всі, всі, всі… / С. Тамарин // Літературна Україна. – 2021. – № 1-2. – С. 22.

Хлопчик та його ведмедик : до 90-річчя казки А. Мілна «Вінні-Пух та його друзі» // Шкільна бібліотека. – 2016. – №1. – С. 10-11.

Школа, Н. Славетний батько Вінні-Пуха / Н. Школа // Початкова освіта. – 2012. – №1- 2. – С. 37-38.

Електронні ресурси

 

Алан Мілн без Вінні-Пуха: 10 нетипових фактів про письменника

https://librarycre.wordpress.com/2018/01/18/alan-milne-without-winnie-the-pooh/

 

 

 

Друзі!

 

5 грудня 2021 року виповнюється 90 років від дня народження Григіра Михайловича Тютюнника – українського письменника, перекладача, представника покоління шістдесятників, лауреата премії імені Лесі Українки, Державної премії імені Тараса Шевченка. Творча спадщина Григора Тютюнника порівняно невелика. Проте не обсягом, а змістом написаного, майстерністю слова, глибиною думки, спостережливістю, болем за понівечені людські душі відзначається вона.

 

ГРИГІР МИХАЙЛОВИЧ ТЮТЮННИК

(1931 – 1980)

 

"З любові й муки народжується письменник –

іншого шляху в нього нема.

Гр. Тютюнник

 

Григір Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931 року в c. Шилівка Полтавської області. Його батько, Михайло Васильович, був столяром у колгоспі, а ще писав вірші та мріяв вступити до учительського інституту. Перше одруження Михайла Васильовича склалося невдало, закінчилось розлученням. Через деякий час чоловік одружився вдруге, взявши за дружину Ганну Михайлівну Сивокінь. Цікаво, що в обох шлюбах Михайла Васильовича народилися сини, і згодом долею судилося стати йому батьком двох лауреатів Шевченківської премії. Так, Григір Михайлович Тютюнник доводиться молодшим братом по батькові іншому відомому українському письменнику – Григорію Михайловичу Тютюннику. Брати Григорій і Григір Тютюнники отримали при народженні одне ім'я – Григорій – через випадковий збіг обставин, тому згодом меншого стали називати Григором.

Григору довелося прожити дуже складне життя: голод, рання втрата батька, дитинство вдалині від матері, моральні й матеріальні втрати, які завдала війна. У 30-х роках були репресовані його дядько, дід та батько. Шестирічний Григір на все життя запам'ятав, як біг аж на край села услід за "чорним вороном", у якому повезли батька. По Михайлові Тютюннику не лишилося ні фотографії, ні могили. Про нього не можна було навіть згадувати, бо він – "ворог народу". І лише у 1958 році прийшло повідомлення, що батька реабілітовано посмертно за відсутністю складу злочину.

Малого Григора забрав до себе на Донбас дядько Филимон, який деякий час разом з дружиною і виховував хлопця.

Важкі умови дитинства стали основою багатьох сюжетів майбутніх творів письменника. Зокрема, автобіографічний характер має його повість "Климко". Під час війни, в 1942 році, коли дядька забрали на фронт, Григір, рятуючись від голоду, повернувся до матері: "Порадили мені чкурнути до матері на Полтавщину, щоб легше стало всьому сімейству, – голод як-не-як. Йшов пішки, маючи за плечима 11 років, три класи освіти і торбинку, в котрій було дев'ять сухарів, перепічка і банка меду – земляки дали на дорогу. Потім харчі вийшли. Почав старцювати. Перший раз просити було неймовірно важко, соромно, одбирало язика і в грудях терпло, тоді трохи привик. Ішов рівно два тижні".

Після закінчення п'ятого класу Григір продовжив навчання в ремісничому училищі: "пішов я в Зіньківське РУ № 7, щоб мати якусь одежину і 700 грамів хліба на день. Вони, оті 700 грамів, і врятували нас із мамою у 1947-му". Закінчивши училище, хлопець мусив відпрацювати три роки на заводі, але захворів і не відпрацював належного терміну. За це відсидів 4 місяці в колонії. Сумний спогад тих років: "Тепер уже натякали, що не тільки мій батько ворог народу, а і я тюряжник".

Під час армійської служби Григір почав листуватися зі своїм старшим братом Григорієм, який на той час уже був досить відомим письменником, написав роман "Вир". Саме Григорій і став його найпершим літературним учителем, впливав на формування літературних смаків, на ставлення до літературної праці. Григір починав писати російською мовою, і саме брат наполегливо, але делікатно схиляв Григора до написання творів рідною мовою: "Знай, братику, мова – душа народу. Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу не через їхню мову?". Смерть Григорія в 1961 році стала для Григора непоправною втратою і згодом відгукнулася болем не в одній новелі. А ще бажання створити кіносценарій за Григорієвим романом "Вир" привело Григора до сценарної майстерні Київської кіностудії імені Олександра Довженка.

Були в житті Григора Тютюнника й щасливі роки: навчання в Харківському університеті, одруження, народження синів, літературна діяльність. Ці роки якраз збіглися з "хрущовською відлигою". В літературі на той час вже були відомі імена І. Драча, Л. Костенко, М. Вінграновського, Д. Павличка, Є. Гуцала – молодої хвилі "шістдесятників". В журналах публікуються оповідання молодого письменника, його доброзичливо приймають старші колеги по перу.

Скоро про автора почали говорити всі, бо надто вирізнявся: писав лише про те, що добре знав і пережив сам. Кожен твір Григора Тютюнника – це портрет часу, неприхована, часом болісна, правда, яку письменник прагнув донести новим поколінням. Його книги нагадують нам про людські цінності, вчать чесності, людяності, шанобливого ставлення до минулого і до людей, що живуть поруч із нами. Стало зрозуміло, що цей письменник посідає окреме місце в літературі.

У 1970-х роках Г. Тютюнник починає працювати у видавництві "Веселка". Серед його доробку – настільна книга-календар для дітей "Дванадцять місяців" (1974), де добре проявляється його літературний смак, повага до юного читача. Пише він твори для дітей і сам, видає збірки оповідань та казок "Ласочка" (1970), "Степова казка" (1973). Ілюстрації до творів письменника з великим натхненням створюють відомі художники Яким Левич, Олександра Прахова. У 1980 році за книги "Климко" і "Вогник далеко в степу" Григір Тютюнник отримує премію ім. Лесі Українки.

За своє життя письменник написав близько 40 новел, 5 повістей (одна незавершена), низку нарисів, статей, спогадів. Завжди відверто і сміливо говорив він про соціальні, моральні деформації суспільства, про міщанство, бездуховність, споживацтво, про відступництво від рідного, національного. Так, новела "Три зозулі з поклоном" має біографічну основу, але про сталінські виправні табори за життя Григора Тютюнника заборонялося навіть згадувати, тому довгий час цей твір не публікувався.

Сміливість, принциповість, безкомпромісність дорого коштували Григору Михайловичу. І коли у часи брежнєвської опали почалося переслідування української інтелігенції, його занесли в "чорний список". Нові твори Тютюнника практично не друкують, а надруковане потрапляє під цензуру. Нерідко митцю відмовляли в оприлюдненні нових творів, навіть не пояснивши до ладу причину. Доходило до того, що з віддрукованого тиражу журналу працівники редакції змушені були виривати сторінки з його творами і спішно вклеювати в те місце інший матеріал. Сам письменник важко переживав це: "Я написав лишень півправду – тож мене викидають з літератури. А коли б я написав усю правду, то що: мене треба знищити?".

Не маючи змоги реалізувати свій талант, зацькований, доведений до розпачу, в ніч із 5 на 6 березня 1980 року Григір Тютюнник вчинив самогубство. У руці письменник стискав записку: "Домучуйте когось іншого, а моє, що в мене є, спаліть".

Нині твори Григора Тютюнника перекладені англійською, білоруською, болгарською, вірменською, естонською, литовською, молдавською, німецькою, польською, російською, словацькою та багатьма іншими мовами. За мотивами оповідання "Син приїхав" створений фільм "Скляне щастя" (1981), за однойменною повістю й творами "Дід Северин" і "Вогник в степу" – кінокартину "Климко" (1983), у 1993-му екранізовано твір "Три плачі над Степаном".

У 1989 році Г. М. Тютюннику було посмертно присуджено Державну премію імені Тараса Шевченка за Твори у двох томах.

Григір Михайлович Тютюнник – безперечна гордість, коштовна перлина української літератури.

Бібліографія

Твори письменника

Тютюнник, Г. Вогник далеко в степу : вибрані твори / Г. Тютюнник. – Київ : Знання, 2018. – 207 с. – (Скарби).

Тютюнник, Г. Климко : повість, оповідання, казки / Г. Тютюнник. – Київ : Знання, 2017. – 287 с. – (Скарби : молодіжна серія).

Тютюнник, Г. Ласочка: оповідання / Г. Тютюнник. – Київ : Веселка, 1977. – 16 с.

Тютюнник, Г. Облога : вибрані твори / Г. Тютюнник. – Київ : Університетське видавництво «Пульсари», 2004. – 580 с. – (Бібліотека Шевченківського комітету).

Тютюнник, Г. Смерть кавалера : повісті і оповідання / Г. Тютюнник. – Київ : Махаон-Україна, 2001. – 256 с. : іл. – (100 кращих творів українського письменства).

Тютюнник, Г. Степова казка : казки та оповідання / Г. Тютюнник. – Київ : Веселка, 2008. – 96 с. : іл. – (Українській дитині).

Тютюнник, Г. Три зозулі з поклоном : вибрані твори / Г. Тютюнник. – Київ : Знання, 2018. – 206 с. – (Класна література).

Тютюнник, Г. Чудасія : повісті та оповідання / Г. Тютюнник. – Київ : Знання, 2017. – 238 с. – (Класна література).

 

Література про життя та творчість письменника

Бернадська, Н. Українська література ХХ століття : довідник // Н. Бернадська. – Київ : Знання-Прес, 2007. – 272 с.

Григір Тютюнник : Українська література 11 кл. Вип. 8. – Київ : Усе для школи, 20025. – 62 с.

Мороз, Л. З любові й доброти : Григір Тютюнник. Літературно-критичний нарис / Л. Мороз. – Київ : Радянський письменник, 1984. – 182 с.

 

Статті із періодичних видань

Григір Тютюнник : [Кросворд за творами Г. Тютюнника] // Запорізька правда. – 2019. – 8 серпня. - № 32. – С. 16.

Засенко, П. Пам’яті Григора Тютюнника : [Вірш] / П. Засенко // Хортиця. – 2005. - № 1. – С. 4-5.

Кузнєцова, О. «Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові» : [Усний журнал за творчістю Г. Тютюнника] / О. Кузнєцова // Українська мова й література в сучасній школі. – 2013. – №2. – С. 62-65.

Соловей, О. [Уроки по вивченню біографії і творчості Г. Тютюнника] / О. Соловей // Все для вчителя. – 2004. - № 4-5. – Вкладка.

 

 

 

Відома невідома Дніпрова Чайка

 

1 листопада відзначатимемо 160-річний ювілей відомої української письменниці, педагога, фольклориста, громадської діячки Людмили Олек-сіївни Березіної – Василевської, відомої під псевдонімом Дніпрова Чайка. Свою любов до України вона вклала у слова, які і нині, майже 140 років по-тому, так само глибоко хвилюють кожного свідомого українця: "Знаю те-пер, що я – українка. І ніякі лихоліття, слова чи події Великої Росії не хви-люють мого серця так, як історія України, ніякий спів не знаходить такого відгомону в душі, як український, ні за кого не болить так серце, як за її по-милки, її виразки – відлунюють стогоном у мене в душі. І чим більше бачу в її історії помилок, недоліків, тим палкіше люблю Україну".

 

Дніпрова Чайка
(Людмила Олексіївна Березіна)

(1861 - 1927)

 

"Пала́ душа, і думка в’ється,

Мов чайка, в’ється та пита́:

Коли ж крізь сльози усміхнеться

Вкраїна, матінка моя?"

 

Українська дитяча письменниця, прозаїк та поетка Дніпрова Чайка (Людмила Олексіївна Березіна) народилася 1 листопада 1861 року у в селі Карлівка Херсонської губернії (нині – с. Зелений Яр Миколаївської області) в родині сільського священика. Батько майбутньої письменниці шанував книгу, і взагалі освіту, і змалку дбав про духовний розвиток доньки. Люда та її двоє братів і сестра зростали на художніх книжках Тараса Шевченка і Миколи Гоголя та історичних працях Аполлона Скальковського й Пантелеймона Куліша, Володимира Антоновича й Дмитра Яворницького. Мати дівчинки, Наталка Угринович, вела родовід від славетного козацького роду із Запорізького краю, тож у сім’ї побутували спогади про українську волю, колишній розквіт Гетьманщини.

Читати Люда почала рано, і у вісім років батько відвіз доньку до Херсонської жіночої гімназії, де розумницю одразу прийняли до другого класу. Проте навчання довелось припинити через тяжку хворобу і лише за рік дівчина продовжила навчання в жіночому монастирі в Одесі, а завершила його в Одеській жіночій гімназії, яка готува-ла педагогів початкових шкіл. Там Людмила здобула право викладати російську мову та історію. І хоча батько заперечував проти такої професії доньки, вважаючи педагогі-ку негідною для попівни справою, та виявивши характер, 18-річна Людмила розпочала вчителювати: спочатку як приватний педагог, потім – як викладачка сільських шкіл Херсонської губернії.

Ще навчаючись у гімназії, Людмила почала писати вірші російською та українською мовами. Окрім того, українською мовою вона перекладала поезії Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, Джорджа Байрона, тим самим популяризуючи рідну мову. Тому не дивно, що у 1881 році просвітниця стала делегаткою вчительського з’їзду в Херсоні, на якому активно підтримала підсумкову постанову про "викладання в школі на рідній мові народу".

Нове ім’я – Дніпрова Чайка – з’явилося в українській літературі у 1885 році. Таким псевдонімом уперше авторка підписала вірші "Вісточка" і "Пісня", а також опові-дання "Знахарка". Ці твори були надруковані в одеському літературному альманасі "Нива". Дослідники стверджують, начебто образ чайки, з яким у псевдонімі асоціюва-ла себе авторка, з’явився ще в Людмилиному дитинстві, що промайнуло неподалік Дніпра, а ще – з чумацької народної пісні "Ой горе тій чайці…", яку так любив співати її батько.

У роки свого вчителювання молода поетеса активно збирає по таврійських се-лах фольклор і у 1884 році привозить на VI археологічно-етнографічний з’їзд до Одеси три зошити фольклорних записів, і у кожному – щонайменше тридцять занотованих пісень. Там вона знайомиться зі своїм майбутнім чоловіком Феофаном Василевським, відомим в літературних колах під псевдонімом Софрон Круть. За кілька місяців, у 1885-му, Феофан і Людмила побралися, оселившись у Херсоні, куди чоловік був етапований на заслання після арешту за свою революційну діяльність.

Вирішивши більше не ризикувати з революційними ідеями, молоде подружжя, разом із тим, бере активну участь у громадському та літературному житті Херсона, швидко стає активними членами місцевої громади, організованої земським статистиком Олександром Русовим, і до якої ввійшли Борис Грінченко, подружжя Марковичів, Андрій Конощенко (Грабенко) та ін.

На новому місці у молодої жінки наче крила виростають: їй легко пишуться вірші, оповідання. Так, 1886 року у місцевому збірнику "Степ" друкуються два її вірші: "На лимані" та "Зірка", а починаючи з 1887 року твори молодої літераторки активно друкуються у західноукраїнських альманахах та часописах "Перший вінок", "Дзвінок", "Правда", "Зоря". У своїй "Записній книжці" вона занотовує: "Моя горілка – чорні чо-рнила, весільна шишка – хороша книжка, весільне гільце – легеньке пірце". У цей же час Дніпрова Чайка особисто знайомиться з корифеями української сцени Марією Заньковецькою, Іваном Карпенком-Карим, Миколою Садовським, Павлом Саксагансь-ким, котрі на знайомини припливали з Києва баркасами.

Проте, того ж 1887 року чоловіка Дніпрової Чайки Феофана Василевського за активну участь у роботі просвітницького гуртка звільняють з посади у земстві і піддають під гласний нагляд поліції. За цих обставин сім’я вимушена переїхати на Київщину до с. Королівка, де письменниця продовжує багато і плідно працювати: пише вірші, оповідання, збирає фольклорний матеріал, записує українські народні пісні. Тут доволі швидко письменниця знайомиться з Оленою Пчілкою, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Агатангелом Кримським, Любов’ю Яновською та іншим провідними діячами доби національного відродження.

Утім, найбільш знаковою для Дніпрової Чайки була зустріч із "батьком української музики" Миколою Лисенком. З її голосу Микола Віталійович записує низку народних пісень: "Хіба тільки рожам цвісти", "Я вірую красу", "Єрихонська рожа" та інші. Так наприкінці 1880-х – початку 1890-х рр. зійшлися творчі інтереси Дніпрової Чайки і Миколи Лисенка, і у цьому тандемі виникає новий жанр національного оперного мистецтва – дитяча опера. За мотивами та образами народних казок письменниця створює лібрето опер "Коза-дереза", "Пан Коцький", "Зима й Весна, або Снігова Краля", а композитор пише музику. Українська опера "Коза-дереза", створена 1888 року, була не тільки першою оперою, написаною для дитячої аудиторії, а й оперою, що вперше виконувалася силами артистів-дітлахів. Досить нагадати, що режисером, костюмером, сценографом та декоратором "Кози-дерези" виступала… юна Леся Українка. До слова, ці опери і донині користуються успіхом у дітей.

Наприкінці 1895 року родина Василевських повертається до Херсона, проте по-дальше життя розводить подружжя у різні боки. Дніпрова Чайка знову поринає у гро-мадську діяльність, активно співпрацює з організацією допомоги політичним в’язням Херсонської каторжної в’язниці, зберігає вдома заборонену літературу, за що її у 1905 році заарештовують, а рукописи конфіскують.

Під тиском Херсонського губернського жандармського управління у вересні 1908 р. письменниця назавжди залишає Херсон та виїздить з дітьми до Києва. Тут во-на енергійно долучається до українського клубу "Родина", бере участь у більшості за-ходів київських організацій "Громада" і "Просвіта". Ширшає коло її знайомих серед національно свідомої інтелігенції, вона близько спілкується з Оленою Пчілкою, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Борисом Грінченком, Михайлом Старицьким, Марією Заньковецькою.

Проте, тяжка хвороба все більше дається взнаки, і письменниця вимушена виїздити на лікування до Одеси, на Кавказ, у Крим. У цей період доля завела письменницю і на Запоріжжя, до села Туркенівка, що на Гуляйпільщині та до м. Олександрівська (нині – Запоріжжя), де Дніпрова Чайка пробувала писати, але тяжка хвороба не давала цієї можливості. Повернутися до літератури Людмила Олексіївна змогла лише за сім років.

Востаннє велике натхнення відвідує її упродовж 1918-1920 років. Дніпрова Чайка створює лібрето дитячої опери "Весна-красна", мініатюри "Самоцвіти", "Дві крапельки" та деякі інші твори.

На початку 20-х років, прикута тяжкою хворобою до ліжка, письменниця майже не бралася за перо. З часом вона пробує писати лежачи, домовляється з видавцями про випуск зібрання творів, однак смерть обриває її творчі плани.

13 березня 1927 року Дніпрової Чайки не стало. Поховано її у Києві на Байковому кладовищі.

Чайка на ім’я Людмила Василевська усе поклала на олтар письменства: жіноче щастя, велику родину, власне здоров’я, особистий добробут, а собі залишила самі сподівання на краще. Заподіяти нічого власній самовідданості вона не змогла, бо творчість для Дніпрової Чайки завжди уявлялася яскравим сяючим святом, як сама письменниця визначила, "весіллям".

Про що ж писала Дніпрова Чайка? Хвилювали письменницю різні теми. Є у неї і сповнена трагізму гостро соціальна поезія, і прозові твори, у яких вона вболіває за долю українського селянства, пише про класову непримиренність, описує життя і побут міської околиці.

Велику частину творчості Дніпрової Чайки становлять ліричні поезії, наповнені образами Дніпра, плавнів, чайок. Природа в її поезії – це друг і порадник людини. У багатьох її віршах звучить радість людського буття. А ще вона пише про дівочу та жіночу долю та недолю, про вірне кохання, радості і печалі.

Та найбільшу популярність і особливий інтерес у сучасників, а також найвищу оцінку критиків Дніпровій Чайці принесли її твори, написані в жанрі ритмізованої прози, поетичні мініатюри. Багато з них – це романтично-символічні мініатюри на "морську тематику". Це цикл модерністських поезій "Морські малюнки", оприлюднений свого часу в альманасі "Хвиля за хвилею", поезії в прозі "Мирські малюнки", "Тень несозданных розданий", "Дві птиці", "Морське серце", "Тополя", "Хвиля".

Значне місце у творчому доробку Дніпрової Чайки займають її твори про дітей та для дітей. Педагог за освітою та мама трьох дітей, вона у своїх віршах, оповіданнях, казках, лібрето до опер, написаних у різні часи (від 1890 до 1920 рр.), цікаво розповідає про явища природи, пори року, навчає любові та співчуття, заохочує дітей до знань, будить їхню фантазію.

На жаль, літературна спадщина Дніпрової Чайки не має сучасного наукового видання. За життя письменниці, у 1919 – 1920 роках у Києві був виданий двохтомник її творів. 1931 року харківське видавництво "Рух" випустило двохтомне зібрання письменниці, яке невдовзі підпало під заборону, оскільки його укладачі були заарештовані. В радянський час видавались лише вибрані твори письменниці. Окремі вірші та оповідання Дніпрової Чайки надруковані також у багатьох збірках творів для дітей та вивчаються в школі. У 1974 році завдячуючи видавництву "Музична Україна" побачило світ унікальне видання "Народні пісні з голосу Дніпрової Чайки та в її записах".

В останні роки в Україні видано декілька збірок творів Дніпрової Чайки. Зокрема, це: "Оповідання. Вірші", "Мара", "Дівчина – чайка", "Пан Коцький". Її твори увійшли також до збірки "Страшні історії українських письменників".

До 150-річчя від дня народження Дніпрової Чайки у серії "Видатні особистості України" було випущено ювілейну срібну монету номіналом 5 гривень, яка була введена в обіг 25 жовтня 2011 року. А у 2013 році іменем Дніпрової Чайки було названо Херсонську обласну бібліотеку для дітей.

Тож цінуймо видатних людей нашої держави і пам’ятаймо їхній внесок у наше життя і літературу!

 

Твори Дніпрової Чайки

 

Дніпрова Чайка. Твори / Дніпрова Чайка. – Київ : Держлітвидав, 1960. – 510 с. : іл.

 

Дніпрова Чайка. Вірші // Українська муза : поетична антологія. – Київ : Обереги, 1993. – С.613-624.

 

Дніпрова Чайка. Дівчина-чайка : казка / Дніпрова Чайка. – Київ : Веселка, 1968. – 12 с.

 

Дніпрова Чайка. Казка про Сонце та його сина // Українські літературні казки : у 2 т. – Київ : Грані, 2007. – Т. 2. – С. 92-104.

 

Дніпрова Чайка. Краплі-мандрівниці // Лелія : казки та оповідання для дітей. – Харків : Основа, 2005. – С. 94-105.

 

Дніпрова Чайка. Легенди. Лібретто до дитячих опер // Рідне слово : Українська дитяча література : хрестоматія. – Київ : Либідь,1999. – С. 371-376.

 

Дніпрова Чайка. На лимані; Нічною добою; Безщасна; Плавні горять // Акорди : антологія української лірики від смерті Шевченка. – Київ : Веселка, 2005. – С. 208- 2013.

 

Дніпрова Чайка. Проводи Сніговика-Снігуровича : вірші, поезії в прозі, оповідання, казки, п’єси / Дніпрова Чайка. – Київ : Веселка, 1993. – 271 с. : іл.

 

Дніпрова Чайка. Сестрицям - українкам // Україно, нене моя : збірник. – Київ : Веселка, 1093. – С. 71-73.

 

Дніпрова Чайка. Як упаде сніг; Дівчина-чайка; Коза-дереза // Дивосвіт «Веселки» : антологія літератури для дітей та юнацтва : В 3 т. Т. 1. – Київ : Веселка, 2004. – С. 384-394.

 

Лисенко М. Коза-дереза: дитяча комічна опера на одну дію : клавір / М. Лисенко. – 2-ге вид. – Київ : Музична Україна, 1989. – 60 с. : ноти

 

Література про життя та творчість

 

Вельможко В. Перша українська письменниця-мариністка / В. Вельможко // Слово Просвіти. – 2016. – № 48. – 1 грудня . – С. 13.

 

Голобородько, Я. Доля і пошуки Дніпрової Чайки / Я. Голобородько // Українська мова та література. – 2003. – № 10. – С. 39-41.

 

Голобородько, Я. Поетична тональність Дніпрової Чайки / Я. Голобородько // Українська література в загальноосвітній школі. – 2001. – № 6. – С. 47-53.

 

Голобородько, Я. Твори і герої Дніпрової Чайки / Я. Голобородько. – Дивослово. – 2004. – № 11. – С. 72-76.

 

Зажерило, А. Дніпрова Чайка : життя і творчість // Українська література в загаль-ноосвітній школі. – 2005. – № 12. – С. 37-38.

 

Науменко, К. На крилах Дніпрової Чайки / К. Науменко // Календар знаменних і пам’ятних дат. – 2011. – № 4. – С. 65-72.

 

Вільна пташка. Дитинство Дніпрової Чайки // Оксана Лущевська про Христофора Колумба, Джона Ньюбері, Чарльза Дарвіна, Дніпрову Чайку. – Київ : УкрНДІСВД, 2016. – С. 58-71.

 

Електронні ресурси

 

Дніпрова Чайка – повні тексти творів

https://www.ukrlib.com.ua › books › author

 

 

 

 

Друзі!

 

6 жовтня 2021 року святкуватимемо 140-річний ювілей одного з найяскравіших українських драматургів Івана Кочерги. Його п'єси мали приголомшливий успіх ще за життя письменника, та й дотепер регулярно ставляться провідними українськими театрами, бо на них і сьогодні приходять тисячі глядачів. Написані та поставлені українською мовою в першій половині ХХ ст., вони допомогли українцям самоусвідомити себе як націю, готову до кінця боротися за свою землю та волю.

 

Іван Антонович Кочерга
(1881 – 1952)

 

Коли добром ніхто не дасть нам світла –

Його здобути треба – не молить,

Бо без борні нікчемні всі молитви.

І свічки мирної не варта та країна,

Що в боротьбі її не засвітила.

«Свіччине весілля»

 

Народився Іван Кочерга 6 жовтня 1881 року в містечку Носівка на Чернігівщині. Його батько працював на залізниці і тому родина часто змінювала місце проживання. Коли хлопцю було 10 років, його батьки оселилися в Чернігові, де Іван став учнем місцевої гімназії. Після її закінчення хлопець вирішив продовжити навчання у Київському університеті на юридичному факультеті. Вчився на «відмінно», за що був звільнений від плати за навчання.

По закінченні університету, в 1903pоці, Іван Кочерга повертається до Чернігова і вступає на службу чиновником у контрольній палаті. У вільний час він відвідує театральні вистави та пише про них рецензії у «Чернігівські губернські відомості» під криптонімом «И. А. К» або «Карфункель». Так від 1904 року розпочалося його подвійне життя: зразкового чиновника Чернігівської контрольної палати й водночас палкого театрала та критика-аматора.

А вже 1910 року Кочерга пише свою першу п’єсу. Написана вона була російською мовою та мала назву «Песня в бокале». Свій твір він розіслав у різні театри із підписом «Иван Кочергин». Але відповіді так і не отримав. П’єсу вперше поставили аж через 16 років – у Харківському Народному театрі, і в українському перекладі Павла Тичини. Другу п’єсу – «Дівчина з мишкою» (1913 р.), Кочерга теж пише російською. Але згодом він починає писати українською мовою, і виявляється, що вона в нього звучить набагато природніше, ніж російська.

1925 року драматург завершує роботу над першою україномовною п’єсою «Фея гіркого мигдалю». Цей граціозний водевіль не тільки змальовував побутове життя стародавнього Ніжина, а й піднімав проблеми любові до Батьківщини, рідного народу. Окрилений успіхом цієї п’єси, драматург створює ще кілька: «Алмазне жорно» (1927), комедію «Натура і культура» (1928), драму-феєрію «Марко в пеклі» (1928), комедію «Павук у колгоспі» (1931). У п’єсах майстерно відтворюються реалії доби, у яку жив письменник.

У цей же час (1930 рік) І. Кочерга створює свою перлину, драматичну поему «Свіччине весілля» (інша назва – «Пісня про Свічку»).

П’єса розповідає про події кінця XV – поч. XVI ст., коли київський люд через заборону литовських магнатів не мав права вночі запалити бодай єдину свічку. При цьому розкішний замок київського воєводи світився вогнями. Боротьба простих людей за право запалити світло переростає у боротьбу за звільнення від гноблення. З цією боротьбою драматург оригінальним чином пов'язує старовинний київський весільний ритуал «одружити свічку». У п’єсі проявляється символічне значення світла – це символ національного прозріння, позбавлення від влади пітьми.

Драматург покладав великі надії на сценічне втілення своєї п’єси, але вперше вона була поставлена лише у 1935 р., у Запоріжжі, і лише після цього почала свій тріумфальний хід сценами десятків театрів.

А популярність до драматурга приходить за два роки до цього, у 1933-му, із отриманням визнання його філософської п’єси «Майстри часу» на Всесоюзному конкурсі в Москві. Саме для цього конкурсу автор переклав п’єсу російською мовою та змінив назву на «Часовщик и курица». За умовами конкурсу, п’єси підписували лише псевдонімами, а справжнє прізвище та адресу зазначали в окремих конвертах, які розкривали лише після оголошення результатів. П’єсі «Часовщик и курица» журі присудило перше місце. Друге віддали «Загибелі ескадри», автором якої був О. Корнійчук. Коли ж настав час відкривати конверти з адресами, стався скандал. Виявилося, обидва переможці – українці! А найкращим міг бути тільки представник Росії. Тоді журі змінило результати – Кочерга посів лише третє місце. Але й цього було достатньо, аби створити справжній бум. Івана Кочергу терміново викликали до Спілки письменників України, ввели до її президії, виділили трикімнатну квартиру у відомчому будинку в Києві, де мешкали літератори. П’єсу поставили на багатьох сценах СРСР, а також у Празі та Болгарії.

Таким чином з 1934 року письменник оселяється у Києві та поринає в активну громадську, критико-публіцистичну та творчу роботу. У 1941 році у зв’язку з подіями Другої світової війни письменника разом з іншими талановитими людьми евакуюють до Уфи, де він працює на посаді редактора газети «Література і мистецтво», а також науковим співробітником Академії наук УРСР, яка теж переїхала до столиці Башкирії.

На чужині не писалося, а те, що виходило з-під пера (п’єси «Чаша» і «Нічна тривога»), не мало такої сили, як твори, народжені в рідному краї.

У 1943 році І. Кочерга переїхав до Москви. А в 1944 році повернувся до Києва, де закінчив свою лебедину пісню – історичну драму про часи Київської Русі «Ярослав Мудрий» (друга редакція – 1946 рік).

Вперше звернувшись до образу реального історичного діяча, письменник зображує його справедливим і далекоглядним правителем, який чудово володіє мечем, захищаючи свою землю, і при цьому вміє також вести складні дипломатичні переговори, будувати храми, любить читати мудрі книги. У 1946 році в Харківському державному драматичному театрі ім. Т. Г. Шевченка відбулася прем’єра «Ярослава Мудрого». Спектакль відразу ж був відзначений Державною премією СРСР.

Драма була задумана як історична трагедія, але деяка ідеалізація самого образу князя не дозволила автору домогтися по-справжньому трагедійного звучання твору. Як романтична ж драма «Ярослав Мудрий» є високим досягненням вітчизняної драматургії. Вона є дуже актуальною і дотепер, бо асоціюється з боротьбою проти вже іншого агресора ‒ нашого східного сусіда.

Проте тоді, після виходу п’єси авторові довелось хвилюватись не лише про долю твору, а й про свою власну (драматург очікував арешту й навіть розстрілу – такою була обстановка навколо «Ярослава Мудрого»). Вже літній І. Кочерга зламався як митець. Написані пізніше коротенькі драми уже не мали тієї глибини. Правда, у 1948 році він створив трагедію «Пророк» про Тараса Шевченка, але на сценах театрів цей твір з’явився аж у 1961 році, вже після смерті автора.

Письменник планував також написати драму про чудового українського музиканта М. Березовського, але тяжкі часи гонінь на все національне й патріотичне, смерть сина й цілий букет хвороб не дозволили І. Кочерзі втілити у життя свій задум. І хоча 1950 року письменникові було присвоєне почесне звання заслуженого діяча мистецтв України, митець більше не написав жодного твору. У ці роки він займався хіба що перекладами, адже досконало знав французьку та німецьку мови. Останньою завершеною роботою Кочерги-перекладача вважається «Приборкання непокірної» Шекспіра.

Помер Іван Антонович Кочерга 29 грудня 1952 р. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

Нині ім’я талановитого драматурга носить театр в Житомирі, на його честь названі вулиці в Києві, Чернігові, Луцьку, Житомирі. У 1981році на відзначення о 100-річчя від дня народження Івана Кочерги, його ім'я було внесене до календаря ЮНЕСКО зі вшанування діячів світової культури.

Талановитий майстер Іван Антонович Кочерга по праву височіє на обрії української драматургії. Мудрий філософ, добрий мрійник і гуманіст, він вірив у людей, славив благородство їхніх душ та силу їхнього розуму, із захопленням оспівував високі поривання їхніх сердець. Саме за глибокі філософські роздуми, щирий гуманізм і патріотизм цінує народ його твори і дотепер.

 

Бібліографія

 

Твори

 

Кочерга, І. Твори / І. Кочерга. – Київ : Молодь, 1968. – 437 с.

Кочерга, І. Вибрані твори / І. Кочерга. – Київ : Сакцент плюс, 2005. – 480 с.

Кочерга, І. Драматичні твори / І. Кочерга. – Київ : Наукова думка, 1989. – 736 с. : іл.

Кочерга, І. П’єси / І. Кочерга. – Київ : Мистецтво,1983. – 253 с.

Кочерга, І. Свіччине весілля. Ярослав Мудрий / І. Кочерга. – Київ : Альтерпрес, 1998. – 232 с. – (Нова шкільна бібліотека).

Кочерга, І. Ярослав Мудрий: драматична поема / І. Кочерга. – Київ : Дніпро, 1981. – 152 с. : іл.

 

Література про життя та творчість письменника

 

Брюховецький, В. Іван Кочерга // Історія української літератури XX століття: У 2 кн. Кн. 1: Перша половина XX ст. - К. : Либідь, 1998. - С. 394-398.

Голубєва, З. Іван Кочерга: Нарис життя і творчості / З. Голубєва. - К. : Дніпро, 1981. - 191 с.

Дробот, П. Вивчення творчості Івана Кочерги / П. Дробот. - К. : Рад. школа, 1981. – 119 с.

Мамчур, І. Драматична поезія Івана Кочерги і музика / І. Мамчур. – Київ : Музична Україна, 1987. – 120 с.

Арабески до п’єси «Ярослав Мудрий» // Шкільна бібліотека. – 20129. - № 10. – С. 15-18.

Атаманчук, В. Трагедійність історичної драматургії І. Кочерги / В. Атаманчук // Українська мова і література в школі. - 2006. - № 1. – С. 58-60.

Видатний драматург ХХ століття : [до 135-річчя від дня народження Івана Кочерги] // Шкільна бібліотека. – 2016. – № 9. – С. 15.

Гриценко, В. Проекція в сучасне чи апологія князівськвй жорстокості : [Про драму І. Кочерги «Ярослав Мудрий» з погляду сьогодення] // В. Гриценко // Українська літературна газета. – 2016. - № 21. – С. 29 жовтня. – С. 4.

Кудрявцев, М. Ідея як домінуючий фактор в образах-символах історичної драматургії І. Кочерги / М. Кудрявцев // Українська література в загальноосвітній школі. – 2006. - № 10. – С. 4-10.

Майстер свого часу Іван Кочерга // Українська мова та література. – 2005. - № 21-23. – С. 15-19.

Матющенко, А. Романтик у лабетах залізної доби. Шлях драматурга Івана Кочерги до його шедеврів «Свіччине весілля» та «Майстри часу» / А. Матющенко // Дивослово. – 2010. – № 12. – С. 48-51.

Невторованими шляхами // Шкільна бібліотека. – 2011. – № 9. – С. 13.

Пех, З. Інтегрований урок української літератури та історії за п’єсою І. Кочерги «Ярослав Мудрий» / З. Пех // Українська мова і література в школі. - 2003. - № 7. – С. 54-56.

Шевцова К. Концепція керівника держави у драматичній поемі І. Кочерги «Ярослав Мудрий» // Українська мова і література в школі. - 2003. - № 6. – С. 70-74.

Шпак, В. Як бухгалтер із провінції став "диким" драматургом / В. Шпак // Урядовий кур’єр. – 2011. – № 185. – 7 жовтня. – С. 11.

 

 

 

12 вересня 2021 року відзначатимемо 100-річний ювілей польського письменника, філософа, фантаста і футуролога, одного із класиків наукової фантастики, лауреата премії Франца Кафки (1991) та Австрійської державної нагороди з європейської літератури (1985) Станiслава Лема.

 

Станіслав Лем

(1921 - 2006)

 

Ми зовсім не хочемо завойовувати космос,

ми тільки прагнемо розширити Землю до його меж.

С. Лем

 

Станiслав Лем народився 12 вересня 1921 року у Львовi. Там минули його дитячi та юнацькi роки, про якi вiн згадував у автобіографічному романі "Високий замок" (1966). Батько у Станіслава був лiкарем, тож i майбутнiй письменник, закiнчивши гiмназiю, 1939 року вступив до медичного iнституту. Нiмецька окупацiя Львова влiтку 1941 року перервала навчання Станіслава. Пiсля кiлькарiчних поневірянь у воєнному лихолiттi (трилогія "Незмарнований час"), юнак опиняється у Краковi й вступає на медичний факультет Ягеллонського унiверситету. Після закінчення навчання Станіслав Лем відмовляється складати випускні іспити, не бажаючи ставати військовим лікарем.

Ще студентом вiн у 1946 році друкує твір «Людина з Марса», а в 1948 роцi пише роман "Шпиталь перетворення", який згодом включає до трилогii "Незмарнований час". Незважаючи на те, що С. Лем його значно "обтесав" пiд тиском тодішньої критики, але це не допомогло, i опублiкувати трилогiю вiн змiг лише 1955 року, коли змiнилася полiтична ситуацiя в країнi. Можливо, саме невдача iз реалiстичною прозою наштовхнула молодого автора на думку про фантастику. 1951 року виходить у свiт його книга "Астронавти". Після виходу цього роману Лем став по-справжньому відомим. Успiх додає снаги, i письменник починає працювати iнтенсивно, видаючи майже щорiк нову книгу. "Сезам" (1954), "Магелланова хмара" (1955), "Зорянi щоденники" (1957), "Едем" (1959), "Навала з Альдебарана" (1959), "Повернення з зiрок" (1961), "Книга роботiв" (1961), "Щоденник, знайдений у ваннi" (1961), "Солярiс" (1961), "Вихiд на орбiту" (1962), "Мiсячна нiч" (1963), "Казки роботiв" (1964), "Непереможений" (1964), "Кiберiада" (1965), "Полювання" (1965), "Рятуймо космос" (1966), "Розповiдi про пiлота Пiркса" (1968), "Iдеальна порожнеча" (1971), "Маска" (1976), "Повторення" (1979), "Голем XIV" (1981) та чимало iнших творiв.

Переважно це були твори про космiчнi подорожi, роботiв, далекi планети, а також твори сатирично-пародiйнi. Чимало С. Лем розмiрковував над шляхами розвитку науки, технiчного прогресу i, зрештою, усього людства. Йдеться про книги "Дiалоги" (1957), "Summa Technologiae" (1964), "Фiлософiя випадку" (1968), "Фантастика й футурологiя" (у 2-х томах, 1970), "Уявна величина" (1973), "Роздуми та шкiци" (1975), "Бiблiотека XXI столiття" (1986). Про беззахиснiсть людства перед випущеним на волю джином науково-технiчного прогресу автор також пише у повiсті "Нежить", яка була написана за кiлька рокiв до Чорнобильської аварії та появи СНIДу (1978).

Брався С. Лем i за традицiйний детективний жанр, але це лише одна книга ‒ "Слiдство" (1959). Книга, яка підбиває підсумки творчості Станіслава Лема, – це роман «Фіаско», опублікований в 1988 році. Після нього фантаст обмежився написанням оповідань і повістей, до великих літературних форм більше не повертався. Вдумливий читач знаходить у його книгах чимало дотепних спостережень цiлком сучасної дiйсностi, гiркувато-iронiчних, але досить глибоких роздумiв про людство.

Факт народження та проживання Станіслава Лема у Львові в силу різних причин замовчувався в Радянському Союзі. Пізнання справжньої біографії письменника почало вертатися до українського культурного простору вже в 90-ті роки, з набуттям Україною незалежності. Проте творчість Лема мала вплив на український простір і до того, і після того.

Станіслав Лем помер на 86 році життя. Він навіть в останні роки казав: “Я не пишу фантастику. Я пишу футурологію.” Навіть коли його запитували про твір «Фіаско» як про наукову фантастику, письменник говорив: “Ні, це не наукова фантастика! Це мій футурологічний аналіз того, як порозумітися людям взагалі на Землі і як їм далі жити”. «Я був філософом майбутнього»", ‒ говорив письменник про себе. Станіслав Лем ‒ людина, яка в 60-х роках передбачила низку деталей технічного прогресу, таких як: появу Інтернету, соцмереж, електронних книг, віртуальної реальності та гонку озброєнь у космосі. 50 його книжок розійшлися накладом 40 мільйонів примірників. Tвори Станіслава Лема перекладені 41 мовою, в тому числі українською. Творчий доробок Лема – це 16 романів та десятки повістей і оповідань, об’єднаних у цикли «Кіберіада», «Розповіді про пілота Піркса», «Абсолютний вакуум».

Після себе письменник залишив велику спадщину. За його творами знято багато фільмів та поставлено чимало вистав. Найвідоміші: за книгою “Соляріс” режисера Стівена Содерберга (США) 2002 року та фільм Андрія Тарковського (СРСР) 1972 р. Станіславу Лему вдалося перевернути традиційне уявлення про фантастичний жанр, піднявши його на нову висоту.

 

Бібліографія

 

Твори

 

Лем, С. Астронавты / С. Лем. – Чита : Кн. изд-во, 1960. – 344 с.

Лем, С. Возвращение со звезд. – Звездные дневники Ийона Тихого / С. Лем. – М. : Молодая гвардия, 1965. – 396 с.

Лем, С. Высокий замок / С. Лем. – М. : Молодая гвардия, 1969. – 143 с.

Лем, С. Звездные дневники Ийона Тихого / С. Лем. – М. : Пушкинская биб-ка: АСТ, 2005. – 414 с.

Лем, С. Избранное / С. Лем. – М. : Прогресс, 1976. – 476 с.

Лем, С. Катер / С. Лем. – Львів : Каменяр, 1982. – 136 с. : іл.

Лем, С. Кіберіада / С. Лем. – Київ : Дніпро, 1990. – 815 с. : іл.

Лем, С. Мир на землі / С. Лем. – Тернопіль : Навчальна книга, 2018. – 256 с.

Лем, С. Охота на Сатавра / С. Лем. – М : Мир,1965. – 429 с.

Лем, С. Повернення з зірок / С. Лем. – Львів : Каменяр, 1976. – 211с.

Лем, С. Розповіді про пілота Піркса / С. Лем. – Тернопіль : Навчальна книга, 2018. – 480 с. – (Горизонти фантастики).

Лем, С. Соляріс / С. Лем. – Львів : Кальварія, 2007. – 198 с.

Лем, С. Солярис. Непобедимый. Звездные дневники Ийона Тихого / С. Лем. – М. : Правда, 1988. – 430 с.

 

Література про його життя та творчість

 

Береш, С. Шалене прискорення / С. Береш // Сучасність. – 2002. – № 1. – С. 23-25.

Гриценко, О . Ретрологія Станіслава Лема / О. Гриценко // Всесвіт. – 1989. – №8. – С. 12 -13.

Каєва, О. «Серед зірок нас очікує Невідоме…» / О. Каєва. – Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. - 2000. – № 11. - С. 55-57.

Тинська ,О. «Соляріс» Станіслава Лема: на перехресті філософії та психології / О.Тинська // Слово і час. – 2005. – №4. – С. 81-84.

Шевчук , Д. Кінець світу Станіслава Лема / Д. Шевчук // День. – 2006. – № 51. – С. 9-10.

Електронні ресурси

 

«Солярис». Серия 1 ( реж. Андрей Тарковский, 1972 г.)

https://www.youtube.com/watch?v=6-4KydP92ss

«Конгресс» ( реж. А. Фольман, 2013 р.)

https://www.youtube.com/watch?v=PcG5Y-KwIMk

«Ийон Тихий Космопилот». Серия 1 (реж. Р. Чахуд, 2007 р.)

https://www.youtube.com/watch?v=gmJZHUFC_kg&list=PLVQtNr-BDw7Wdt86AyvaGmLLZrvMp_KaF

 

 

 

Друзі!

Пропонуємо трохи ближче познайомитись ще з одним письменником – ювіляром 2021 року. Це відомий шотландський письменник і поет сер Вальтер Скотт, 250-річний ювілей якого святкуватимемо 15 серпня 2021 року. Будучи визнаним майстром історичного роману, він фактично створив цей жанр з нуля, залишивши нащадкам безліч безцінних творів. Тому саме Вальтер Скотт вважається засновником жанру історичного роману.

 

Вальтер Скотт

(1771 - 1832)

 

Його романи передували роботам

багатьох істориків того часу

Огюст Террі

 

Хто з нас не знає шляхетного лицаря Айвенго, красуню леді Ровену, чи хороброго короля Річарда-Левине-Серце – героїв знаменитого майстра романтичних історій середньовіччя Вальтера Скотта?

Всесвітньо відомий письменник, поет, адвокат, історик, збирач старожитностей народився 15 серпня 1771 року у Единбурзі (Шотландія). Батько його був спадковим баронетом і відомим адвокатом, мати походила зі старовинного знатного роду. Хлопчик у ранньому віці перехворів на поліомієліт, який дав ускладнення – параліч ноги, і на все життя залишився кульгавим. Незважаючи на цю ваду, Вальтер загартовувався фізично, займався альпінізмом. Вже з раннього віку хлопець вражав оточуючих своєю допитливістю, жвавим розумом та феноменальною пам’яттю. Він багато читав, у тому числі античних авторів, захоплювався романами і поезією, особливо любив балади і оповіді з історії Шотландії. Навчаючись в Единбурзькому коледжі, хлопець користувався популярністю серед однолітків як відмінний оповідач. Разом зі своїми друзями Вальтер Скотт організував в коледжі «Поетичне товариство», вивчав німецьку мову і знайомився з творчістю німецьких поетів. Він захопився перекладами німецької поезії, анонімно опублікував свої переклади балад Г. Бюргера «Ленора» та «Дикий мисливець».

Закінчивши коледж, Вальтер вивчав юриспруденцію в університеті та працював у конторі батька, готуючись стати адвокатом. Він багато їздив по країні, поєднуючи адвокатську практику із збиранням народних легенд і балад про шотландських героїв минулого.

Першим твором молодого поета стала романтична балада «Іванів вечір», яку він написав у 1800 році. З цього ж року й розпочалася плідна літературна діяльність В. Скотта. Він публікувався як поет, перекладач, журналіст, збирач фольклору, автор романтичних поем та балад.

Вальтер Скотт любив і чудово знав історію своєї країни та країн Західної Європи. Він вивчив латину, навчився розбирати тексти Вергілія, Горація та інших поетів і істориків Стародавнього Риму. Маючи неабиякий словниковий запас, міг читати поезію і прозу французькою, німецькою, італійською та іспанською мовами. Після довгих творчих пошуків Скотт створив універсальну структуру історичного роману і у світову літературу увійшов як засновник жанру історичної поеми, історичного роману.

Твори Скотта знавці поділяють на дві групи: перша присвячена минулому Шотландії ХVІ - ХVІІІ століття, друга – минулому Англії середніх віків. Успіх його романів пояснюється унікальним відтворенням атмосфери і колориту епохи, яскравими, живими описами подій і легкістю стилю. Цією властивістю, яка ґрунтувалася на солідних знаннях, Скотт особливо приголомшував своїх сучасників, які не звикли до подібного. Такого в літературі ХVІІІ століття ще не було! Він підкреслює національність героїв, характеризує їх спосіб життя, думок, їхні звичаї і традиції. Персонажі Скотта розмовляють соковитою і живою народною мовою. Романи письменника мають також чимало яскравих, комедійних, комічних фігур.

Творчість письменника вплинула і на українську літературу. Її високо цінував Т. Шевченко, нею захоплювалися М. Вовчок, М. Драгоманов, Л. Українка. Проте найбільший вплив романістика В. Скотта мала на П. Куліша – засновника жанру історичного роману в українській літературі. Першу згадку про намір опублікувати твори Вальтера Скотта в українських перекладах зустрічається в 1864 році. У 1934 році на замовлення видавництва ДВОУ (Харків) Василь Мисик переклав роман сера Вальтера Скотта «Old Mortality». На жаль, текст перекладу не зберігся.

У 1812 році письменник придбав невелику садибу на річці Твід недалеко від містечка Мелроуз на півдні Шотландії, звів там готичний замок у середньовічному стилі, і назвав його Абботсфорд. Цей родовий маєток сера Вальтера Скотта, відомий як «зачарований замок», відображає всі мрії письменника, який переніс фантастичний світ зі сторінок своїх романів в реальне життя. На той час В. Скотту було 40 років, він знаходився в щасливому шлюбі з француженкою Шарлоттою Шарпантьє, у них було четверо дітей.

«Я мріяв оселитися в такому місці, – пояснював він, – без цього я б ніде не був по-справжньому щасливий». У цьому родинному гнізді в оточенні сім'ї письменник провів 20 щасливих років.

Він був зразковим сім'янином, людиною доброю, тактовною; дуже любив дерева, свійських тварин, хороше застілля в сімейному колі.

Його завжди оточували собаки. Біля дверей замку встановлено пам'ятник улюбленому псові письменника – Майді, який був кращим другом В. Скотта протягом восьми років. Разом вони позували шотландським живописцям Вільяму Аллану і Олександру Несміту.

У 1820 році В.Скотту було даровано право називатися «Сер Вальтер Скотт Абботсфорд, баронет». Він дуже пишався цим своїм лицарським титулом і вважав його найбільшою нагородою.

Гостинного письменника часто відвідували друзі і знайомі. Багато з них залишалися тут на кілька днів. Багатьох письменників і художників, хто знаходився в скрутному становищі, він виручав з біди. Всі, хто звертався до нього за допомогою, її отримували. Також він з юності дав собі слово ніколи не виступати у пресі з поганими відгуками про творчість сучасників, щоби критикою не образити своїх побратимів по перу.

Бажаючи зміцнити майбутнє своїх дітей, В. Скотт зважився стати компаньйоном видавничої фірми, що друкувала його книги. У 1825 році на лондонській біржі вибухнула фінансова криза і кредитори зажадали оплати векселів. Ні видавець, ні власник друкарні не змогли сплатити готівкою і оголосили себе банкрутами. Однак Скотт відмовився наслідувати їхньому прикладу і взяв на себе відповідальність за всі рахунки, на яких стояв його підпис. Він поставив собі за мету виплатити борг. У 1826 році померла його дружина. Відтепер і до кінця днів подругою життя Вальтера стала робота: працюючи щодня до виснаження, випускав роман за романом. Книги Скотта розходилися небаченими на той час тиражами. Деякі твори перекладались іншими мови відразу після їх виходу в світ англійською. Завдяки своїй феноменальній працездатності за кілька років письменник заробив стільки, що майже повністю розрахувався з боргами. Виснажлива літературна праця, на яку він себе прирік, відняла у нього роки життя. Скотт зазнав трьох інсультів поспіль, після першого в нього паралізувало праву руку. Лікарі вмовили його поїхати лікуватися в теплі країни, куди він відправився разом з донькою Ганною. Не зраджуючи собі, дорогою він збирає сицилійські і неаполітанські балади.

У нього були великі творчі плани… Проте, письменник повернувся в Абботсфорд дуже слабким від хвороби. Їдальня в замку завжди була місцем проведення веселих сімейних свят і званих вечорів. Саме в ній йому постелили біля вікна, яке виходило на Твід. За кілька днів до смерті він раптом пішов на поправку, і попросив: «Дайте-но мені перо і залиште одного ненадовго».

21 вересня 1832 року після четвертого інсульту, у віці 61 рік, в оточенні своєї родини сер Вальтер Скотт пішов з життя.

Протягом понад 30-річної літературної діяльності письменник написав 28 романів, 9 поем, безліч повістей, літературно-критичних статей, історичних праць. Понад 5 тисяч мюзиклів, спектаклів, опер поставлено за творами Вальтера Скотта, значна частина з них – за романом «Роб Рой», який вважається національним героєм Шотландії.

«Шотландія ніколи не була стільки зобов'язана одній людині» – ця цитата відкриває виставку, присвячену спадщині В. Скотта в Абботсфорді.

Патріотизм Вальтера Скотта зробив неймовірно багато для того, щоб світ змінив своє ставлення до цієї країни. До нього в Англії шотландською історією майже не цікавилися, вважаючи горян «дикими». Він відродив історичну пам'ять народу, відкрив світу Шотландію. Місця, замки, які описував у своїх романах письменник, увійшли в літературу і в історію, стали музеями та місцем паломництва туристів.

До слова, чи знали ви, що саме завдяки Вальтеру Скотту шотландка (картата вовняна тканина – tartan) стала вважатися національним костюмом? У 1822 році він займався організацією державного візиту Георга IV в Единбург. Ця подія мала великі масштаби і так рекламувала унікальну культуру гірської Шотландії, що принесла шотландці всесвітню популярність.

У центрі міста Единбург споруджено величний монумент серу Вальтеру Скотту. Його висота вражає – 61 метр! І навіть там біля ніг письменника лежить вірний Майда

Твори письменника

Скотт, В. Айвенго / В. Скотт. – Харків :
Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2011. –
240 с. : іл. – (Бібліотека пригод).

 

Скотт, В. Гай Мэннеринг, или Астролог : роман. / В. Скотт. – Москва : Правда, 1990. – 480 с. – (Мир приключений).

 

Скотт, В. Карл Сміливий, або Анна Геєрштейн, діва імли : роман / В. Скотт. – Київ : Знання, 2017. – 239 с. –
(Класна література).

 

Скотт, В. Квентин Дорвард. / В. Скотт. – Москва : АСТ, 2002. – 459 с. – (Библиотека приключений).

Скотт, В. Пертська красуня : роман / В. Скотт.
– Київ : Веселка, 1983. – 421 с. : іл.

 

Скотт, В. Програмні твори / В. Скотт. – Київ : Обереги, 2001. – 746 с. – (Бібліотечна серія).

 

Скотт, В. Роб Рой / В. Скотт. – Кишинев : Лумина : Кондор, 1993. – 384 с.

 

Скотт, В. Талисман : роман / В. Скотт. – Москва :
Дет. лит, 1991. – 366 с. : ил.

 

Скотт, В. Черный карлик / В. Скотт. – Минск : МОКА-имидж, 1992. – 368 с. : ил.

 

Скотт, В. Эдинбургская темница : роман / В. Скотт.

– Москва : Гослитиздат, 1957. – 632 с.

 

Публікації про життя і творчість письменника

«Айвенго». Вальтер Скотт // Шкільна бібліотека. – 2019. – №8. – Вкладка «Книжки-ювіляри – 2019».

 

Арабески до роману «Айвенго» // Шкільна бібліотека. – 2019. – № 8. – С. 4-5.

 

Бахрушин, В. Вальтер Скотт – засновник жанру історичного роману : [Біографія, огляд творчості] / В. Бахрушин, Т. Кулинок // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 1999. – № 9. – С. 23-24.

 

Беркун, О. Вальтер Скотт і роман «Айвенго» / О. Беркун // Зарубіжна література. – 2003. – №35. – С. 13.

 

Дроздовська, Т. Чи просто бути кіномитцем? 2 уроки з вивчення роману В. Скотта «Айвенго» / Т. Дроздовська // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2000. – № 9. – С. 7-10.

 

Єрцова, О. Кодекс честі лицаря (за романом В. Скотта «Айвенго») : [Бінарний урок з української мови та зарубіжної літератури] / О. Єрцова // Зарубіжна література. – 2016. – № 10. – С. 55-59.

 

Капелюшна, Б. Лицарський турнір : [За романом В. Скотта «Айвенго»] / Б. Капелюшна // Зарубіжна література. – 2006. – Вип. 34. – С. 14-15, 16-17.

 

[Кросворд до роману «Айвенго» В. Скотта] // Зарубіжна література. – 2016. – № 11. – С. 65.

 

Павлова, М. «Айвенго» – самый выдающийся из романов В. Скотта / М. Павлова // Шкільна бібліотека. – 2007. – №9. – С. 53-56.

 

Пилипенко, В. Вікторина «5х5=25» (за романом В. Скотта «Айвенго») / В. Пилипенко // Зарубіжна література в школі. – 2018. – №11. – С. 57-58.

 

Просекова, О. Айвенго приглашает на рыцарский турнир / О. Просекова // Читаем, учимся, играем. – 2016. – № 5. – С. 4-10.

 

Тіхомирова, О. Вальтер Скотт «Айвенго». Історичний колорит твору / О. Тіхомирова // Всесвітня література в сучасній школі. – 2015. – № 10. – С. 42-46.

 

Екранізація творів письменника

Айвенго : мультфільм / Реж. М. Кейтон-Джонс : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.youtube.com/watch?v=538EA8cV1aM

 

Баллада о доблестном рыцаре Айвенго : кинофильм / Реж. С. Тарасов : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.youtube.com/watch?v=dLFqELDuqXs

 

Баллада о доблестном рыцаре Айвенго : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.youtube.com/watch?v=2HraloMelSM

 

Квентін Дорвард : історич. фільм / Реж. Р. Торп, авт. сценарію В. Скотт, Дж. Фрешел, Р. Ардрі : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.filmpro.ru/movies/283300

 

Роб Рой : історич. кінофильм / Авт. сценарію А. Шарп : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.youtube.com/watch?v=BS64jUVKH30

 

 

 

Друзі!

8 липня 2021 року відзначатимемо 85-річний ювілей відомого українського письменника Валентина Чемериса. Головна риса його літературної спадщини – багатогранність та різножанровість. Він однаково талановито писав і гумористично-сатиричні, і історичні, і пригодницько-фантастичні, і автобіографічні твори, а також твори для дітей. І в кожному своєму шедеврі письменник залишав частинку свого внутрішнього світу. Давайте і ми дізнаємося більше про літературні світи письменника, а потім… зможемо на повну насолоджуватися творами цього автора!

Валентин Лукич Чемерис
(1936 – 2016)

 

Я – пишу, і у цьому все моє життя

Валентин Чемерис

 

Валентин Чемерис народився 8 липня 1936 року у селі Заїчинці Семенівського району Полтавської області. Назви малої батьківщини згодом були відчутні у псевдонімах письменника: В. Заїченський, Грицько Псьол, Сидір Хоролець. Село Заїчинці розташоване на півострові, який омиває річка Хорол – притока річки Псьол. Письменник вважав це місце унікальним, адже з давніх часів тут знаходили надійний прихисток козаки та селяни-втікачі. "Полтавщина – це земля юності моєї ранньої, земля моїх батьків, дідів, прадідів, земля моїх пращурів-козаків і селян, край роду мого", – говорив Валентин Чемерис. Він завжди цікавився власним родоводом і знав його, розпочинаючи з прадіда Артема. Зі спогадів бабусі, прадід був надзвичайно балакучий, винахідливий, полюбляв розігрувати й дивувати інших. Він прожив довге, тяжке, але, разом з тим, яскраве життя, цілих 105 років, померши в голодному 1933 році. А дід Макар був надзвичайно працьовитим, а його головною відзнакою, як пригадує письменник, були колоритні довгі вуса. Батько письменника Лука Макарович теж був великим поціновувачем гумору, мав золоті руки, міг до ладу виконати будь-яку роботу. Знав напам’ять поезії Тараса Шевченка, уривки з "Енеїди" І. Котляревського, охоче брав участь у гуртку художньої самодіяльності.

У 1939 році сім’я Чемерисів перебралася до м. Богуслав, що на Київщині, де батька призначили заступником голови машинно-тракторної станції. У шкільні роки Валя багато читав, називав сільську бібліотеку своєю другою домівкою, розносив книги літнім людям, намагаючись зробити їхнє життя приємнішим. Вже у шкільні роки потроху писав вірші. Середню школу закінчив у м. Дніпропетровськ, куди через стан здоров’я переїхав із матір’ю у 1953 році. Сорок років він прожив у цьому місті. Тут закінчив середню школу, пішов працювати у радгосп, потім працював на підприємствах Придніпров’я. У 1971 році закінчив літературний інститут ім. О. М. Горького, працював в редакціях обласних газет, Дніпропетровському видавництві "Промінь", з 1989-го по 1993 рік очолював Дніпропетровську організацію Спілки письменників України.

Того ж 1993-го Валентин Чемерис переїхав до Києва, працював заступником головного редактора та завідувачем відділу сатири газети "Літературна Україна", паралельно, протягом 1993–1994 років був головним консультантом з питань літератури в адміністрації Президента України. У 1996–2001 роках перебував на посаді секретаря Національної спілки письменників України, був членом її Президії і Вищої ради.

Свій творчий шлях Валентин Чемерис розпочав як сатирик-гуморист. Перше його оповідання "Як я навчився писати гуморески" було надруковано в 1959 році у дніпропетровській газеті "Молодий ленінець". Всього ж Чемерис видав 18 веселих збірок. Це гуморески, пародії, веселі повісті, серед яких: "Вибори таємного агента", "Як стати щасливим", "Коли спокушає диявол", "Операція «Земфіра", "Царська охота", "Де хазяйнує Валя Чемерис", "На порядку денному" та інші.

"Чудовий гуморист від Бога!.. Сміхотворець високого рангу і класу", – так писав про Чемериса один із найвідоміших українських гумористів Павло Глазовий. Тож закономірно, що Валентин Чемерис згодом став лауреатом премії в галузі сатири та гумору імені Остапа Вишні, літературних премій імені Ф. Маківчука та імені С. Олійника, а також гумористичної премії Одарки і Карася.

Та поступово Валентин Чемерис відходить від гумору й зосереджує свою увагу на історичних творах, які займають найпомітніше місце в його творчості. До історичної тематики Чемерис вперше звернувся ще в 1960-ті роки. "Зі шкільної лави притягувала мене до себе історія українського народу", – зізнавався письменник. Шукаючи глибинне коріння свого народу, Чемерис захопився темою стародавньої Скіфії – однієї з найцікавіших і найяскравіших сторінок історії України. Використавши час навчання у літературному інституті ім. М. Горького, письменник збирає в найбільших московських бібліотеках матеріал про скіфську добу і пише роман "Ольвія". Через багато років саме цей твір принесе авторові велику втіху, як один з кращих романів на історичну тематику в Україні. Його кілька разів перевидаватимуть. А тоді, наприкінці шістдесятих, був час, коли влада почала вилучати з видавництв усі рукописи, які оспівували минуле українського народу. Тож твір, який уже було набрано і верстку його вичитано, раптом зняли з виробництва, а набір розсипали. "Ольвія" вийшла у світ лише у 1983 році, через тринадцять років після того, як вона вперше потрапила до видавництва "Дніпро". До речі, першою читачкою і поціновувачкою "Ольвії" стала його донька-шестикласниця, яка прочитала цей роман ще в рукописі та написала у шкільному "Щоденнику читача" перший відгук на нього, отримавши від вчительки оцінку "відмінно".

Саме за кращі історичні оповідання Валентину Чемерису була присуджена премія імені Ю. Яновського. А за романи з історії України "Фортеця на Борисфені" та "Ордер на любов" 2008 року прозаїк отримав Міжнародну премію Українського козацтва "Лицарське перо", а у 2009 році він був нагороджений літературною премією імені Івана Мазепи за історичний роман про гетьмана Петра Дорошенка "Без права повернення".

Сам Валентин Чемерис виокремив п’ять літературних світів – жанрово-тематичних груп своїх творів. "Світ перший: історичні романи, повісті, оповідання, у тім числі й "Ольвія", "Фортеця на Борисфені", "Смерть Атея", "Генерали імперії", "Ордер на любов" – усі вони перевидані в популярній серії "Українська література" видавництва "Фоліо". А ще є історичні романи "Скандал в імператорському сімействі", "Емпірська відьма…", збірка повістей "Її звали янголом смерті", "Я любила Шевченка", "Кохання в Україні" та ін. Світ другий: детективно-пригодницькі книги "Убивство на хуторі біля Диканьки", "День Ворона", "Тайна Агати Крісті", "Таємнича пригода на Орлі", "Золотий саркофаг" та ін. Світ третій: фантастика. Роман "Приречені на щастя", "Білий король детективу", "В сузір’ї Дракона", "Феномен Фенікса" тощо. Світ четвертий: твори з сучасного життя – оповідання, повісті. Хоча б – "Державна коханка", романи-есе "Сини змієногої богині", "Президент", "Голгофа українського православ’я", "Бомба для патріарха", "Ярославна". Світ п’ятий – сатира та гумор", – так зазначав письменник.

Та можна зі сміливістю говорити ще про один світ творчості В. Чемериса – світ творів для дітей. Це – "Вибори таємного агента", "Музикальний комар", "Славко", "Три секунди на вибір", "Щоденник щасливої вчительки", "Аравійська пустеля", збірки "Візантійський кінь" та "Ходить сон коло вікон". Деякі з названих розміщені в шкільних підручниках та вивчаються на уроках української літератури. У дитячих творах письменник багато розповідає про реальні події, випадки з життя: кумедні, зворушливі, хвилюючі. Зокрема, свої шкільні роки, друзів, перші юнацькі почуття Валентин Чемерис згадує в чудовому гумористичному творі "Вітька + Галя, або Повість про перше кохання". Написана книга легко й весело, створюється враження присутності, наче стаєш спостерігачем і учасником неймовірних пригод цієї автобіографічної розповіді. Події розгортаються в звичайному мальовничому селі Великі Чаплі, прообразом якого стало рідне селище письменника. Мешканці села, щирі привітні люди, друзі-школярі – Вітя Горобець, Федір Котигорошко, Галя Козачок – реальні особи, з яких автор писав своїх персонажів. Головний же герой Вітя Горобець – це сам письменник, Валентин Чемерис.

Є серед нас люди, які ніби увібрали в себе цілу епоху. Таким був і письменник Валентин Чемерис. Він прожив довге життя і помер 4 грудня 2016 року в Києві у віці 80 років. До останнього подиху письменник зберігав творчу активність та залишив чималу духовну спадщину своїм нащадкам. Його творчий доробок – це справжня скарбниця національної культури української держави.

 

Твори письменника

Чемерис, В. Вітька + Галя, або Повість про перше кохання : гумористична повість / В. Чемерис. – Львів : Апріорі, 2018. – 124 с. : іл.

Чемерис, В. Генерали імперії : історичні романи / В. Чемерис. – Харків : Бібколектор, 2013. – 380 с.

Чемерис, В. Її звали янголом смерті : історичні повісті / В. Чемерис. – Київ : Український письменник, 1999. – 239 с. – (Сучасна українська література).

Чемерис, В. На порядку денному : весела повість, гуморески / В. Чемерис. – Київ : Дніпро, 1978. – 285 с.

Чемерис, В. Ольвія : роман / В. Чемерис. – Київ : Техніка, 2013. – 412 с. : іл.

Чемерис, В. Ордер на любов. Місто коханців на Кара-Денізі. Засвіт встали козаченьки : роман і повісті / В. Чемерис. – Харків : Бібколектор, 2013. – 444 с.

Чемерис, В. Славко : повісті / В. Чемерис. – Київ : Веселка, 1982. – 40 с. : іл.

Чемерис, В. Смерть Атея : роман, оповідання / В. Чемерис. – Харків : Бібколектор, 2013. – 380 с.

Чемерис, В. Фортеця на Борисфені : історичний роман / В. Чемерис. – Харків : Фоліо, 2012. – 443 с. : іл. – (Історія України в романах).

Чемерис, В. Ярославна : роман-есе / В. Чемерис. – Харків : Фоліо, 2013. – 508 с.

 

Про життя та творчість

Кизименко, О. Чемерис "Вітька + Галя, або Повість про перше кохання" – гумористична повість про життя і пригоди школярів / О. Кузьменко // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2019. – № 31-33. – С. 15-19.

Валентин Чемерис "Аравійська пустеля» : [біографія письменника, аналіз оповідання] // Українська мова та література. Бібліотека. – 2018. – № 1. – С. 179-181.

Сугоняко, Т. Історія України в сучасних романах (В. Чемерис "Фортеця на Борисфені") : [сценарій] / Т. Сугоняко // Шкільний бібліотекар. – 2018. – №3. – С. 6-9.

Коваль, Н. "Вітька + Галя, або Повість про перше кохання" Валентина Чемериса : засоби творення комічного // Дивослово. – 2017. – № 9. – С. 56-58.

 

Електронні ресурси

Валентин Чемерис. Повні тексти творів

https://www.ukrlib.com.ua/books/author.php?id=118

Валентин Чемерис – великий працівник пера

https://www.dnipro.libr.dp.ua › ...

Ніколи не кажи: в цій державі.

Так завжди казали ті, для кого вона чужа.

Кажи: наша.

Василь Шкляр

Друзі!

 

10 червня 2021 року відзначатиме свій 70-літній ювілей один з найвідоміших сучасних українських письменників – Василь Шкляр. Його називають "батьком українського бестселера". Кожен його роман отримує епітет як не "культовий", то "скандальний". Кожен його вислів розбирають на цитати, а кожен вчинок (чого варта тільки відмова від Шевченківської премії через міністра освіти часів Януковича – Дмитра Табачника, чи принципова відмова від перекладу "Чорного Ворона" російською) обговорюють ще багато років потому. Свого часу його знаменитий "Залишенець" ("Чорний Ворон") викликав такий шквал дискусій, зокрема й політичних, що вийшов далеко за межі літературного явища. У цьому романі Василь Шкляр чи не вперше в нашій літературі назвав речі своїми іменами стосовно російсько-української війни у ХХ столітті. Тож пропонуємо трохи ближче познайомитись з талановитим письменником і справжнім патріотом української держави.

Василь Миколайович Шкляр народився 10 червня 1951 р. у Холодному Яру (с. Ганжалівка Лисянського району Черкаської області). 1963 року родина переїхала до міста Звенигородка, де 1968-го Василь закінчив зі срібною медаллю середню школу. Того ж року вступив на філологічний факультет Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. На другому році навчання Шкляра хотіли вигнати з університету за те, що під час трудового семестру в колгоспі він бавився бомбою. Відрахування вдалося уникнути, бо за програмою студентського обміну він поїхав на навчання до Єреванського університету у Вірменію. Там Василь Шкляр добре вивчив вірменську мову і згодом став перекладачем класиків вірменської літератури на українську мову. Після повернення в Україну Василь у 1973-му році закінчив навчання у Київському університеті.

Потому працював науковим співробітником Центрального державного історичного архіву, а з 1974 року перейшов на журналістську роботу. Завідував відділами прози в журналах "Ранок" та "Дніпро". На порі становлення нашої незалежності у 90-х роках був прес-секретарем Української республіканської партії. У період з 1988 по 1998 роки Василь Шкляр займався політичною журналістикою, бував у "гарячих точках". Цей досвід, зокрема, подробиці операції з врятування сім’ї лідера чеченського визвольного руху Джохара Дудаєва після його загибелі, він відтворив у романі "Елементал", написаному 2001 року.

Тривалий час В. Шкляр перебував на творчій роботі, обіймав посади головного редактора видавництва "Дніпро" та заступника голови Національної спілки письменників України. У 1999 році став членом новоствореної Асоціації українських письменників. Очолюючи видавництво "Дніпро", здійснив видання своїх перекладів-адаптацій зарубіжної та вітчизняної класики ("Декамерон" Бокаччо, "Тарас Бульба" М. Гоголя, "Повія" П. Мирного") – у скороченому вигляді й сучасною мовою, без архаїзмів, діалектизмів і т. ін.

Паралельно з журналістською роботою Василь Миколайович починає писати свої перші літературні праці, і у 1978 році його приймають до Спілки письменників України.

У 1970-1980-х роках вийшли друком його перші збірки повістей та оповідань: "Перший сніг" (1977), "Де твій Остап, Соломіє?" (1979), "Живиця" (1982). У цей же період виходять і численні дитячі оповідання та повісті Шкляра, зокрема, збірки "Шовкова нитка" (1976), "Черешня в житі" (1983), "Шовковий дощик" (1984).

Та справжня популярність до письменника прийшла лише у 1999 році з виходом роману "Ключ", про що свідчили неодноразові перевидання цієї книги. Цікава історія написання роману: через випадок на риболовлі письменник потрапив до реанімації, а після "повернення з того світу" за місяць написав свого "Ключа". За нього Василь Шкляр здобув кілька літературних премій (Гран-прі конкурсу гостросюжетного роману "Золотий бабай", премії столичних журналів "Сучасність" та "Олігарх", премію міжнародного конвенту фантастів "Спіраль століть" та ін.). Із них його найулюбленішою була – "Автор, чиїх книжок найбільше викрали з магазинів".

Але найбільший шквал дискусій викликав роман письменника про історію рідного краю – боротьбу повстанців Холодного Яру проти більшовиків у 20-і роки минулого століття. Це був роман "Залишенець" або ж "Чорний Ворон" – під цими назвами він, практично одночасно, вийшов 2009 року у двох різних видавництвах. 2011 року за цей роман Василеві Шкляру була присуджена найвища літературна нагорода нашої країни – Національна премія ім. Т. Г. Шевченка, однак письменник відмовився її отримувати на знак протесту проти перебування на посаді міністра освіти Д. Табачника, якого Шкляр вважав одіозним українофобом. Помстою патріотові за його позицію стало те, що президент Віктор Янукович не включив Шкляра до Указу про нагородження премією. І тоді Василя Шкляра визнав сам Холодний Яр. Навесні 2011 року під час багатотисячних вшанувань пам’яті отамана Василя Чучупаки у Холодному Яру письменникові була вручена "народна" Шевченківська премія. Кошти, зібрані по всій Україні патріотами, були фактично рівними тим, від яких він відмовився. Премію письменник переказав у фонд екранізації роману "Чорний Ворон". Фільм під такою ж назвою вийшов 2019 року. Саме з культового "Чорного Ворона" розпочалася давно очікувана екранізація романів "батька українського бестселера".

Сьогодні кожен роман Василя Шкляра викликає неабиякий резонанс у суспільстві. Це й "Кров кажана", і "Елементал", і "Тінь сови", і "Чорне сонце", і "Троща", і "Маруся". Є сподівання, що будуть і нові – не менш захоплюючі та інтригуючі романи.

Не припиняє письменник творити і для дітей. Зокрема, в останні роки ним були написані три книги для дітей – "Песик Гав, соловейко, джміль і два жолуді", "Помста Баби Яги" та "Василькова таємниця". Ілюстрації до них створив один з найкращих українських ілюстраторів – Кость Лавро, і вони стали справжніми подарунковими виданнями. Книга оповідань "Песик Гав, соловейко, джміль і два жолуді" видана двома мовами – паралельно ідуть український та англійський тексти. Сам автор говорить про неї так: "Це не казки, не фентезі, не фантастика. Це реалістичні оповідання. Я вважаю, що занадто "перенаселені" наші дитячі книжки жирафами, слонами та всілякими заморськими істотами. У дитячому світі – багато див, несподіванок. Вони є тут, у книзі. Є навіть одне оповідання про кохання". А натхнення, за висловом письменника, він черпав у своїх дитячих спогадах. А ще, як вважає автор, його дитячі новели – це продовження традицій Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Степана Васильченка, Григора Тютюнника.

У доробку письменника є також документальна публіцистика, зокрема книги "Під ключем журавлиним", "Вогонь Чорнобиля", публікації в пресі.

Успіх романів Василя Шкляра приголомшливий: відзнаки, премії, гран-прі, постійні перевидання, переклади іноземними мовами. Шкляр є лауреатом багатьох престижних літературних премій, зокрема, міжнародної премії "Спіраль століть", австралійської премії "Айстра", міжнародної премії в жанрі фантастики у номінації "За найкращу україномовну фантастику", премії Ліги українських меценатів "Ярославів Вал" та ін. Він також є володарем гран-прі Всеукраїнських конкурсів на кращий гостросюжетний роман "Золотий бабай" та "Коронація слова", має найвищу журналістську відзнаку "Золоте перо". Але, за словами Василя Миколайовича, найкраща для нього премія – це прихильність його читачів.

 

 

Бібліографія

 

Твори

 

Шкляр, В. Василькова таємниця: оповідання / В. Шкляр. – Львів : Література та мистецтво, 2018. – 84 с.

Шкляр, В. Залишенець / В. Шкляр. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2010. – 384 с.

Шкляр, В. Кров кажана / В. Шкляр. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2013. – 272 с.

Шкляр, В. Маруся : роман / В. Шкляр. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2014. – 320 с.

Шкляр, В. Ностальгія : роман / В. Шкляр. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2014. – 256 с. – (Український бестселер).

Шкляр, В. Перший сніг : повісті, оповідання / В. Шкляр. – Київ : Радянський письменник, 1977. – 227 с.

Шкляр, В. Песик Гав, соловейко, джміль і два жолуді / В. Шкляр. – Львів : Апріорі, 2016. – 48 с. : іл.

Шкляр, В. Під ключем журавлиним : документальна повість / В. Шкляр. – Київ : Веселка, 1985. – 137 с. : іл. – (Життя – подвиг).

Шкляр, В. Помста Баби Яги: оповідання / В. Шкляр. – Львів : Апріорі, 2017. – 76 с. : іл.

Шкляр, В. Черешня в житі: оповідання / В. Шкляр. – Київ : Веселка, 1988. – 56 с. : іл.

Шкляр, В. Шовкова нитка : оповідання / В. Шкляр. – Київ : Веселка, 1976. – 16 с.

Шкляр, В. Чорне Сонце : збірка / В. Шкляр. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2015. – 304 с. : іл.

Література про життя та творчість

 

Василь Шкляр : [біографія, огляд творчості] // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2019. – № 22-24. – С. 4-5.

Вертіль, О. Письменник Василь Шкляр : "Чорний ворон" перелетів океан / О. Вертіль // Урядовий кур’єр. – 2016. – № 19. – 30 січня. – С. 3.

Витвицький, В. Правдивий голос із сорок сьомого : [про новий роман В. Шкляра "Троща"] / В. Витвицький // Голос України. – 2017. – № 191. – 13 жовтня. – С. 13.

Вихор, А. Осмислення історичної правди у творі Василя Шкляра "Чорний ворон" ("Залишенець") / А. Вихор // Дивослово. – 2017. – № 12. – С. 53-55.

Голобородько, Я. Енігматика. Гостросюжетність. Інфернальність : [проза В. Шкляра] / Я. Голобородько // Українська мова та література. – 2010. – №13. – С. 16-19.

Громадська, Л. Василь Шкляр презентував роман про УПА : [про роман "Троща"] / Л. Громадська // Українське слово. – 2017. – № 49. – 6-12 грудня. – С. 9.

Жила, С. Семінарське заняття за романом Василя Шкляра "Троща" у ЗВО / С. Жила // Українська мова і література в школах України. – 2018. – № 2. – С. 31-36.

Пилипенко, Г. Письменник Василь Шкляр : "У нас не змінюються люди, треба очікувати на інше покоління" / Г. Пилипенко // Урядовий кур’єр. – 2018. – № 125. – 7 липня. – С. 5.

Самійленко, Л. Можна зрозуміти, але не можна виправдати : [про роман "Троща"] / Л. Самійленко // Культура і життя. – 2017. – № 49. – 8 грудня. – С. 6.

Самченко, В. Василь Шкляр: квотування принизливе для нації / В. Самченко // Україна молода. – 2016. – № 145. – 15 листопада. – С. 12.

Шот, М. Письменник Василь Шкляр: "Кожен мій твір побудований на міцній документальній основі" / М. Шот // Урядовий кур’єр. – 2017. – № 173. – 16 вересня. – С. 6.

Друзі!

 

14 травня цього року відзначатимемо 150-річний ювілей
українського письменника, найвизначнішого українського новеліста,
співця селянської долі Василя Семеновича Стефаника.

 

Василь Семенович Стефаник
(1871 – 1936)

 

Я писав тому, щоби струни душі

нашого селянина так кріпко настроїти

і натягнути, щоби з того вийшла велика

музика Бетховена. Це мені вдалося,

а решта – це література.

В. Стефаник

 

Василь Семенович Стефаник – український письменник, майстер експресіоністичної новели, громадський діяч, політик. Посол (депутат) Австрійського парламенту від Галичини.

Майбутній письменник народився 14 травня 1871 року в селі Русів на Станіславщині (тепер – Івано-Франківська область) в сім'ї заможного селянина. Змалку Василь був дуже відданий матері, цю любов він проніс через усе життя. Батько його був працьовитим, але мав непростий, авторитарний характер. На освіту сина грошей не шкодував, але долю спланував сам, не зважаючи на бажання сина. Дитячі роки Василя пройшли в атмосфері прадавніх традицій і звичаїв. Саме тоді він пізнав таємничий світ народних пісень, казок, легенд, переказів, познайомився з селянським побутом, змалечку пас овець, їздив з батьком у поле.

Навчання своє Василь Стефаник розпочав 1878 року у Русівській початковій школі, через два роки продовжив у Снятинській міській школі, далі навчався у польських гімназіях: з 1883 року – у Коломиї, а з 1891-го – у Дрогобичі. Під час навчання в гімназіях Василь зазнав значних знущань та принижень, адже тоді поляки неприхильно ставилися до українців. Уроки викладалися лише німецькою та польською мовами.

На цей період припадають і перші спроби Василя в художній літературі. Писав вірші, а також у співавторстві з Лесем Мартовичем написав два оповідання: "Нечитальник" (1888 р.) та "Лумера" (1889 р.).

1890 року Стефаника виключають з Коломийської гімназії "за політику". Сьомий і восьмий клас він закінчує у Дрогобичі, де і знайомиться з Іваном Франком.

У 1892 році хлопець вступає до Краківського університету на медичний факультет, але не закінчує його, бо фах медика не приваблює майбутнього письменника. На той час він уже поринув у громадське та літературне життя, приєднався до радикального товариства студентів-українців "Академічна громада", багато читав, зблизився з польськими письменниками. Виступав з публіцистичними статтями, писав поезії у прозі ("Амбіції", "Чарівник", "Ользі присвячую", "Вночі"), які, на превеликий жаль, були опубліковані тільки після його смерті.

Стефаник був одним із представників так званої Покутської трійці – умовного об’єднання трьох українських письменників: Василя Стефаника, Леся Мартовича та Марка Черемшини. Назва пішла від регіону: усі троє походили з Покуття. Завдяки тісній співпраці молоді літератори пройшли так звану Франкову школу, бо саме Іван Франко брав активну участь у становленні та формуванні таланту цих письменників.

У жовтні 1897 року на сторінках чернівецького часопису "Праця" були надруковані реалістичні новели Стефаника "Виводили з села", "У корчмі", "Стратився", "Синя книжечка", які привернули увагу літературної громадськості художньою новизною, глибоким та оригінальним трактуванням тем з життя села. Ці твори потім увійшли до першої збірки письменника "Синя книжечка", яка вийшла 1899 року.

Особливо хвилювала В. Стефаника доля дітей, саме про них він писав у новелах "Новина", "Кленові листки", "Катруся" та інших. Трагізм тодішнього життя дітей, дітей без дитинства, без майбутнього – ось головні теми творчості письменника того часу. Пізніше вийшли його книги новел "Камінний хрест" (1900 р.), "Дорога" (1901 р.), "Моє слово" (1905 р.), "Земля" (1926 р.).

Варто зауважити, що всі, хто знав Стефаника особисто, дуже добре відгукувалися про нього. Так, Ольга Кобилянська в особистому листі до письменника пише: "Страшно сильно пишете ви, ...витісуєте потужною рукою пам’ятник для свого народу". З особливою прихильністю ставився до Стефаника і Франко, і не лише через спільні політичні погляди, а й через самобутність творчості. Багато шанувальників творчості митця називали його, слідом за Марком Черемшиною, "поетом мужицької розпуки".

У 1904 р. В. Стефаник одружується з донькою священика з сусіднього села Ольгою Гаморак. Разом з дружиною, яку, до речі, письменник обожнював, вони поселяються у с. Стецева поблизу рідного Русова. Тут Стефаник займається господарством, швидко знаходить спільну мову з односельцями. 1908 року селяни обирають його послом від радикальної партії до австрійського парламенту. Десять років письменник перебуває у Відні, захищаючи права селян.

У 1914 році помирає дружина письменника, залишивши його з трьома малолітніми дітьми. Попри це, Василь Стефаник не припиняє свою громадську активність: виступає на селянських мітингах, бореться за права та свободи селян.

У березні 1915 року за фальшивим доносом В. Стефаника було заарештовано, але завдяки клопотанням Марка Черемшини невдовзі його звільняють. Якийсь час він живе у Відні, де знову,після п’ятнадцятирічної перерви, повертається до літературної праці. Пише новелу "Марія", яку присвячує пам’яті Івана Франка.

За радянських часів, у 1928 році уряд з пропагандистською метою призначає Василю Стефанику персональну пенсію, від якої у 1933 році він відмовляється, довідавшись про штучно створений голод і переслідування української інтелігенції в СРСР. Дізнавшись про цю ситуацію, митрополит Андрій Шептицький призначив письменникові пенсію від Української греко-католицької церкви. Прийшовши отримати її , Стефаник попросив касира видати призначену суму дрібними монетами. З великою торбиною мідяків письменник вийшов на майдан і роздав милостиню жебракам з проханням помолитися за убієнних голодом українців.

В останні роки життя письменник дуже тяжко хворів, переніс частковий параліч, запалення легенів. Помер Василь Стефаник 7 грудня 1936 року, похований на пагорбі недалеко від рідного дому у селі Русів.

Василь Семенович Стефаник мав великий вплив на творчість багатьох українських письменників, починаючи від його сучасників – М. Черемшини, О. Маковея і продовжуючи О. Довженком, Є. Гуцалом, В. Шевчуком, Ю. Мушкетиком та іншими. Твори В. Стефаника перекладено багатьма мовами світу: англійською, болгарською, грузинською, іспанською, італійською, німецькою та іншими. Його творча спадщина має велике історико-літературне значення, адже він був неперевершеним майстром дуже стислої, драматичної за змістом і глибоко ліричної за звучанням соціально-психологічної новели. Саме Василь Стефаник започаткував в українській літературі експресіонізм – стиль, що передбачає зображення внутрішнього через зовнішнє, зацікавлення глибинними психологічними процесами.

В Україні приділено багато уваги увічненню пам’яті видатного новеліста. Ще в 1941 році в селі Русів був відкритий літературно-меморіальний музей письменника. Засновано премію імені Василя Стефаника в галузі літератури і мистецтва – найвищу відзнаку, яку присуджує Івано-Франківська обласна державна адміністрація місцевим авторам. Його ім’ям названі Прикарпатський Національний університет, Національна бібліотека у Львові та публічна у Києві, у багатьох містах України є вулиці Василя Стефаника. У 1968 році була екранізована його новела "Камінний хрест", і цей фільм став одним з кращих в українському кінематографі.

 

Бібліографія

 

Твори письменника

 

Стефаник, В. Твори / В. Стефаник. – Київ : Дніпро, 1984. – 173 с.

Стефаник, В. Вибрані твори / В. Стефаник. – Харків : Веста : «Ранок»,2003. –192 с.

Стефаник, В. Камінний хрест / В. Стефаник. – Харків : Фоліо, 2006. – 256 с.

Стефаник, В. Катруся:вибрані твори / В. Стефаник. –Київ: Веселка, 1975. – 103 с.

Стефаник, В. Кленові листки : новели / В. Стефаник. – Київ : Дніпро, 1987. – 239 с. : іл. – (Бібліотека української класики «Дніпро»).

Стефаник, В. Моє слово:новели, оповідання, автобіографічні такритичні матеріали, витяги з листів / В. Стефаник. – Київ : Веселка, 2001. – 319 с. : іл.

Стефаник, В. Новели / В. Стефаник. – Ужгород : Карпати, 1984. – 152 с. : іл.

 

Література про його життя та творчість

 

Бандура, О. Василь Стефаник / О. Бандура. – Львів : Кн.-журн. вид-во, 1956. – 131 с. Гнідан, О. Василь Стефаник :життя і творчість : посібник для вчителя / О.Гнідан. – Київ : Радянська школа, 1991. – 222 с.

Горак, Р. Кров на чорній ріллі : есе-біографія Василя Стефаника / Р. Горак. – Київ : Академія, 2010. – 608 с.

Лесин, В. Василь Стефаник : нарис життя і творчості / В. Лесин. – Київ : Дніпро, 1981. – 150 с.

Погребенник, Ф. Сторінки життя і творчості Василя Стефаника / Ф. Погребенник. – Київ : Дніпро, 1980. – 350 с.

Процюк, С. Троянда ритуального болю : роман про В. Стефаника / С. Процюк. – Київ : Академія, 2010. – 184 с. : іл. – (Автографи часу).

Василь Стефаник. Українська література : програмні тексти, ілюстрації, пояснення, завдання, тести. – Київ, 2001. – 62 с.

Василь Стефаник. Життєвий і творчий шлях. «Камінний хрест»: паспорт твору // Бібліотечка «Дивослова». – 2017. – № 3. – С. 39-40.

Єсипенко, Д. Чи знають Бога герої новел Василя Стефаника? / Д. Єсипенко // Українська література в загальноосвітній школі. – 2009.– № 1. – С. 28-30.

Кармінський, Д. Стефаник : [кросворд за творчістю письменника] / Д. Кармінський // Запорізька правда. – 2018. – № 38. – 4 жовтня. – С. 16.

Нежива, Л. «Одна сльоза котилася по лиці, як перла по скалі» : [аналіз новели В. Стефаника «Камінний хрест»] / Л. Нежива // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2011. – № 11-12. – С. 50-57.

Пастух, Б. Психоісторія Василя Стефаника від Степана Процюка / Б. Пастух // Українська літературна газета. – 2010. – 3 вересня. – С. 7.

Поліщук, Я. Творчість Василя Стефаника в ідеологічному ракурсі / Я. Поліщук // Українська мова й література в сучасній школі. – 2013. – № 7-8. – С. 27-30.

Сізова, К. Модернепереосмислення фольклорнихтрадицій портретування у новелістиціВасиля Стефаника // Дивослово. –2010. – № 2. – С. 52-54.

Тимків, Н. Філософія повноти життя в новелі «Марія» / Н. Тимків // Дивослово. – 2011. – № 5. – С. 21-25.

Токарик, М. Новели Василя Стефаника як експресіоністичне відображення дійсності / М. Токарик // Дивослово. – 2008. –№ 2. – С. 28-33.

 

 

Друзі!

А чи знайомі ви з творчістю талановитої української письменниці Марійки Підгірянки? Читали її чудові, мелодійні вірші? Ні? Тоді знайомтесь.

 

Марійка Підгірянка
(1881-1963)

 

Цього року відзначаємо 140-річний ювілей королеви дитячого слова, як називають поетесу і вчительку Марію Омелянівну Ленерт-Домбровську. Це справжнє ім’я письменниці, яка увійшла в дитячу літературу під псевдонімом Марійка Підгірянка.

Свої вірші вона писала ледь не щодня, римувала просто в розмові з учнями, від душі, і зовсім не гналася за літературною славою. Марійка Підгірянка присвятила дітям усе життя: і своїм чотирьом, і тисячам своїх школяриків.

Вона народилася 29 березня 1881 року в селі Білі Ослави, що на Івано-Франківщині, у сім’ї лісника. По матері була українкою, а по татові – німкенею. Сім’я була великою, коштів на навчання всім не вистачало. Тому до школи відправили тільки брата Марії, а вона вчилася вдома. В навчанні їй допомагав дідусь, який був греко-католицьким священиком. Саме він навчив її читати і писати, рахувати до десяти, розповідав їй силу-силенну казок.

Продовжити навчання після закінчення початкової школи Марійка не мала можливості, тож почала навчатись самотужки, багато читати. Справжнім "університетом" в її житті стала домашня бібліотека дідуся. У цей час майбутня письменниця починає складати свої перші вірші, навіяні навколишньою чарівною природою та прочитаними книжками. Було їй тоді лише 13 років.

Іспити за восьмикласну жіночу школу в Коломиї та учительську семінарію у Львові Марійка склала успішно екстерном. Її мрія стати вчителькою здійснилася. Відтоді 40 років віддала шкільній роботі в селах Прикарпаття і Закарпаття та десятки років літературній діяльності.

Перші вірші Марійки Підгірянки з’явились в періодичних виданнях 1904 року. Цього ж року на вчительському віче у Львові Марійка познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком – учителем Августином Домбровським, людиною прогресивних поглядів, педагогом і громадським діячем. Невдовзі вони повінчалися. У подружжя народилося троє синів і донька.

У Львові на початку ХХ століття буяло українське літературне життя, яке очолював Іван Франко. Перша збірка поезій письменниці "Відгуки душі", що вийшла друком у Львові 1908 року, отримала схвальні відгуки у літературних колах Львівщини. На превеликий жаль, підготовлений до друку рукопис другої збірки "Краплини крові" загинув у вирі Першої світової війни. Чекали тяжкі випробування і на саму родину Марійки Підгірянки. Її чоловік був мобілізований до австро-угорської армії, а сама Підгірянка разом з дітьми потрапила в спеціальні табори в Австрії. Живучи в табірних бараках, Марія доглядала дітей, чим могла, допомагала своїм краянам, організувала школу для малолітніх українців. І… творила! Виливала у віршах, оповіданнях, п’єсах, нарисах тугу за Батьківщиною, жаль за понівеченими людськими долями. Так 1917 року була написана поема "Мати-страдниця", укладена рукописна поетична збірка "На чужині".

1919 року поетеса повернулася до Західної України і до 1928 року жила на Закарпатті. Працюючи у сільських школах, Марійка не тільки навчала дітей української грамоти, а й запровадила багато нового у шкільному викладанні: ранкову і пообідню форми занять, тривалість уроку не більше 60 хвилин, які ділила на дві півгодини – письмову й усну. Вона перевіряла зошити учнів і виставляла оцінки, чого раніше ніхто не практикував, кольоровою крейдою малювала квіти, тварин, щоб діти краще засвоювали і сприймали навчання, як цікаву гру. Її мелодійні вірші допомагали школярам запам’ятати букви, засвоїти арифметичні дії, пояснювали різноманітні явища природи.

Разом із чоловіком Августином Марія Омелянівна проводила у краї велику патріотичну роботу. Саме за це, а саме за надто заповзяте відродження української мови та культури, чеська влада звільнила її з посади вчительки. Поетеса була змушена заробляти приватними уроками, зокрема, вчила онуків Івана Франка.

Саме на ці роки припадає розквіт таланту Марійки Підгірянки як дитячої письменниці. У перші десятиліття XX ст. у Львові й Ужгороді, Відні та Філадельфії вийшли друком її книжки – «Відгуки душі», «Мати-страдниця», «Вертеп», «Святий Миколай на Підкарпатській Русі», «Малий Василько», «Кравчиня Маруся», «Юркова мандрівка», «Зайчик і Лисичка», сотні поезій, оповідань, байок, казок, пісень, загадок.

Більшість творів поетеса написала для дітей і про дітей. В них – мрії про краще майбутнє народу, оспівування краси рідного краю, природи Карпат. Марія Омелянівна вчила дітей любити і поважати, дорожити і шанувати родину, рідну оселю та матінку – Україну.

На Прикарпаття Марійка Підгірянка повернулась у 1928 році. Працювала в сільських школах Тлумацького повіту (нині Івано-Франківська область). Життя в рідних краях потроху налагоджувалося. Та навесні 1940 року сталася біда: у містечку Нижнів на базарі на поетесу налетів сполоханий кінь. На роки Марійка Підгірянка залишається прикутою до ліжка. Лежачи вдома вишивала, писала для своїх онуків лічилки, загадки, вірші, підписуючи їх «бабця Клапця».

Поетеса знала багато мов – німецьку, чеську, польську та інші, тому займалася ще й перекладацькою діяльністю. Ціла низка віршів Марійки Підгірянки була покладена на музику. А деякі вірші вона писала на окремі мелодії народних пісень, щоб їх зразу могли наспівувати діти.

За радянських часів прижиттєвих видань Марійки Підгірянки майже не було. Її поезії були опубліковані у журналах «Жовтень», «Вітчизна», колективних збірках. Потім у видавництвах Львова та Києва вийшли друком маленькі збірочки для дітей: «Безкінечні казочки», «Грай, бджілко», «Ростіть великі», «Школярики йдуть». А 1960 року Підгірянка була прийнята до Спілки письменників України.

18 травня 1963 року яскрава зоря Марійки Підгірянки згасла. Її провели в останню путь на Личаківський цвинтар, що у Львові.

За роки незалежності у видавництвах Києва, Ужгорода, Коломиї, Івано-Франківська побачили світ книжки «Розповім вам казку, байку», «Гарний Мурко мій маленький», «Безкінечні казочки», «Зіллюся з серцем народу», «Краю мій, рідний», «Учись, маленький», «Три віночки», «Мелодії дитинства», «Мати-страдниця». 2009 року син поетеси Маркіян Домбровський допоміг видати найповніше зібрання її творів – «Для Вкраїни вірно жиймо».

Сподіваємося, друзі, що вам сподобаються вірші Марійки Підгірянки, бо хоч написані вони і давно, зате щиро, від душі і з великою любов’ю до вас і рідної України. Ви можете знайти їх і в фондах нашої бібліотеки.

 

Твори Марійки Підгірянки

 

Підгірянка, М. Безконечні казочки : [вірші] / М. Підгірянка // Малятко. – 2021. – № 3. – С. 16-17.

 

Підгірянка, М. Грай, бджілко : вірші /
М. Підгірянка. – Київ : Веселка, 1978. – 17 с. : іл.

 

Підгірянка, М. Ранкові зустрічі / М. Підгірянка. – Київ : Школа, 2008. – 160 с. : іл.

 

Підгірянка, М. Ростіть великі : вірші / М.
Підгірянка. – Львів : Каменяр, 1979. – 96 с. : іл.

 

Підгірянка, М. Учись, маленький! : вірші, казки, п’єса, загадки / М. Підгірянка. – Київ : Веселка, 1994. – 239 с.

Марійка Підгірянка : [добірка віршів] // Українська Муза : поетична антологія. Вип. 12. – Київ : АК «Обереги», 1993. – С. 1244-1246.

 

Про життя та творчість поетеси

 

Поетеса з Карпатських гір : [до 140-річчя від дня народження Марійки Підгірянки] // Шкільна бібліотека. – 2021. – № 2. – С. 82-85.

«Несміливе дитя Підгір’я» : до дня народження Марійки Підгірянки : [сценарій] // ШБІЦ-Бібліотечна робота. – 2021. – № 2. – С. 18-22.

Камінська, В. Читацька скарбниця Марійки Підгірянки / В. Камінська // Розкажіть онуку. – 2018. – № 3. – С. 15-17.

Ходанич, Л. Поетична педагогіка Марійки Підгірянки / Л. Ходанич // Учитель початкової школи. – 2018. – № 9. – С. 22-25.

Лучик, М. Наша землячка Марійка Підгірянка / М. Лучик // Світ дитячих бібліотек. – 2006. – № 1. – С. 17.

Середа, Н. В гостях у Марійки Підгірянки : [година спілкування] / Н. Середа // Розкажіть онуку. – 2004. – № 31-32. – С. 88-91.

Мовчун, А. Марійка Підгірянка / А. Мовчун // Початкова школа. – 2001. – № 4. – С. 54-56.

Нахлік, О. Талант, відданий дітям: [про творчість Марійки Підгірянки] / О. Нахлік // Підгірянка, М. Учись, маленький. – Київ, 1994. – С. 5-10.

 

Електронні ресурси

 

Дитячі поезії – Марійка Підгірянка

https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=13461

Марійка Підгірянка : про життя та творчість

http://incognita.day.kyiv.ua/marijka-pidgiryanka.html

Друзі!

 

2 лютого цього року відзначатимемо 120-річний ювілей українського письменника і перекладача, одного з найвизначніших прозаїків «розстріляного відродження», засновника українського урбаністичного роману Валер’яна Петровича Підмогильного.

 

Валер'ян Підмогильний (1901-1937)

 

У своїх "Розповідях про неспокій" відомий український письменник Юрій Смолич залишив нам чи не єдиний ґрунтовний спогад про цього письменника, якого добре знав особисто: "Коли б хтось із читачів оцих моїх літературних спогадів та запитав мене, кого з молодих українських письменників двадцятих-тридцятих років я вважаю найбільш інтелектуально заглибленим, душевно тонким або, по-простому кажучи, найбільш інтелігентним, то я б ні на хвилину не задумався і відказав: — Валер’яна Підмогильного". А ще його називають "чаплівським генієм", "генієм з країни чапель". Народився майбутній письменник 2 лютого 1901 року у селі Писарівка на Катеринославщині (нині – Дніпропетровська область) у простій селянській родині, а коли йому виповнилося 14 років, батьки переїхали до панської економії в селі Чаплі.

Виходець із невеликого села, Валер’ян Підмогильний став першим українським письменником-передвісником європейського екзистенціалізму. Місцеві дослідники досі твердо не можуть сказати, звідки у нього, сина небагатих сільських людей, взявся отой потяг до світової літератури і снага, щоб стати на один щабель із провідними європейськими письменниками. На стіні у Валер’яна Підмогильного довгий час висів портрет Зіґмунда Фройда, і в багатьох творах українського письменника відчутні вплив психоаналізу і навіть термінологія Фройда. Другим джерелом натхнення Підмогильного стала класика французької літератури. Не дарма Підмогильний був упорядником 12-томного видання перекладів творів Анатоля Франса. Дослідники кажуть: він на чверть століття випередив творчі пошуки французьких письменників-інтелектуалів, зокрема Сартра.

Освіту письменник отримував уривками. Спочатку навчався у церковно-приходській школі, потім - у Першому Катеринославському реальному училищі, яке закінчив з відзнакою. Ґрунтовнішої освіти йому здобути так і не вдалося - навчався, зокрема, в Катеринославському університеті на математичному та юридичному факультетах, але через скрутне матеріальне становище так його і не закінчив. Та природна допитливість, наполегливість, схильність до самоосвіти допомогли юнакові набути глибоких знань із багатьох галузей науки, опанувати кілька іноземних мов, зокрема французьку, якою володів досконало.

Внутрішній світ літератора формувався під впливом матері, від якої Валер’ян перейняв чудову українську мову, глибоку любов до історії рідного краю, якій неабияк сприяло, у тому числі, і знайомство з відомим українським істориком Дмитром Яворницьким. В українській літературі Підмогильний був одним із перших, хто досліджував феномен селянського руху під проводом Махна.

Перші літературні твори майбутній письменник почав друкувати у 1910 році, ще навчаючись у реальному училищі, під псевдонімом Лорд Лістер. Пізніше, у 1919 році журнал "Січ" публікує його оповідання "Гайдамака", "Старець", "Баня". 1920 року виходить перша збірка письменника "Твори. Том І". Видання викликало зацікавлення, про Валер’яна Підмогильного заговорили як про талановитого письменника.

Свою письменницьку діяльність Підмогильний поєднує із викладацькою роботою, працює у видавництвах Катеринославщини. У 1921році переїздить до Києва, де працює бібліографом Книжкової палати. Пізніше вчителює у Ворзелі неподалік Києва, де і зустрічає свою долю: він одружується з дочкою місцевого священика, акторкою Театру юного глядача Катрею Червінською. Згодом у них з’являється син Роман.

У 1922-му виходить чергова книга письменника "В епідемічному бараці", а наступного року в журналі "Нова Україна" з’являються новели з циклу "Повстанці" та оповідання "Іван Босий".

Валер’ян Підмогильний був одним із організаторів літературного угруповання "Ланка", створеного 1924 року у Києві. Воно об’єднало письменників різних напрямів, які намагались протистояти ідеологічному тиску, зберегти творчу незалежність.

1926 року побачили світ повість письменника "Третя революція" та збірка оповідань "Проблема хліба". Займався Підмогильний і перекладацькою, літературознавчою та мовознавчою діяльністю. У 1926–1927 роках разом з Євгеном Плужником він підготував два видання словника "Фразеологія ділової мови", працював над сценарієм фільму "Коломба" за романом Проспера Меріме. До слова, він був одним з найвизначніших українських перекладачів французької літератури. За своєю стилістичною точністю та мовною віртуозністю його переклади французької класики (Вольтер, Дідро, Віктор Гюго, Проспер Меріме та інші) досі вважаються неперевершеними.

У 1928 році Валер’ян Підмогильний опубліковує свій роман "Місто", у якому піднімає філософські питання буття, описує конфлікти, що розгортаються між людьми з різними світоглядами. "Місто" по праву вважається першим урбаністичним романом в українській літературі, з новими героями та новою манерою оповіді.

На початку 30-х років починаються репресії проти української інтелігенції. Підмогильний одним з перших відчуває це на собі: у 1930 році його звільняють з редакції журналу "Життя й Революція", видавництва відмовляються друкувати його твори. 1932 року письменник разом з родиною переїжджає з Києва до Харкова. Мовби передчуваючи, що час уже пішов не на роки - на дні, Підмогильний дуже багато працює над перекладами. Щоправда, 27 червня 1933 року "Літературна газета" (нинішня "Літературна Україна") друкує його оповідання "З життя Будинку". Чи був у тому якийсь намір, чи не догледіло "всевидящеє око" - але то була остання зустріч із читачем за життя. Бо його "Повість без назви", яку Підмогильний так i не встиг закінчити, журнал "Вітчизна" надрукує вже більш ніж через півстоліття.

Переїзд до Харкова не порятував письменника від сталінського свавілля. У грудні 1934 року Підмогильного безпідставно заарештовують і засуджують як учасника терористичної організації. Таких організацій було "викрито" на той час десятки, серед "терористів" опинилися Є. Плужник, М. Куліш, М. Зеров та багато інших. У таборі Валер’ян Петрович продовжує працювати: пише кілька оповідань, починає роман про колективізацію "Осінь. 1929", але, на превеликий жаль, ці твори не збереглися ‒ про них відомо лише з листів до дружини та матері. Збереглось 25 листів до дружини, в яких він розповідає про свої переклади, розпочаті повісті, оповідання.

Третього листопада 1937 року Валер’яна Підмогильного разом з понад тисячею інших українських політичних в’язнів було розстріляно в урочищі Сандармох. Так радянська влада відсвяткувала 20-річчя Жовтневого перевороту. Дружина Підмогильного після розстрілу чоловіка поневірялася по чужих квартирах і намагалася перевидати його твори, що у неї не виходило. Після довгого забуття твори письменника вперше вийшли друком лише у 1989 році, і тільки сьогодні ми маємо змогу сказати, що творчість В. Підмогильного - одне із найвищих духовних явищ української літератури XX століття.

Бібліографія

Твори

Підмогильний, В. Місто : роман / В. Підмогильний. – Київ : Знання, 2015. – 236 с. – (Класна література).

Підмогильний, В. Невеличка драма : роман, повісті / В. Підмогильний. – Дніпропетровськ : Промінь, 1990. – 326 с.

Підмогильний, В. Оповідання. Повість. Романи / В. Підмогильний. – Київ : Наукова думка, 1991. – 800 с.

Підмогильний, В. Третя революція : оповідання, повісті, роман / В. Підмогильний. – Київ : Український письменник, 2012. – 619 с. – (Українська класика).

 

Література про його життя і творчість

Валер’ян Підмогильний. Українська література. 10 клас. Вип. 2. – Київ: Усе для школи, 2002. – 70с.

Валер’ян Підмогильний (2.02.1901 – 3.11.1937) // З порога смерті: письменники України – жертви сталінських репресій. Вип. 1. – Київ : Радянський письменник, 1991. – С. 357-361.

Мельник, В. Валер’ян Підмогильний : до 90-річчя від дня народження / В. Мельник. – Київ : Знання УРСР, 1991. – 48 с. – (Світ культури).

Шевчук, В. У світі прози Валер’яна Підмогильного / В. Шевчук // Репресоване «відродження». – Київ : Україна, 1993. – С. 277-289.

Даниленко, Л. Творча манера автора у психологізації головного персонажа : за романом Валер’яна Підмогильного «Місто» / Л. Даниленко // Дивослово. – 2018. – № 2. – С. 52-54.

Кольба, Г. Степан Радченко – головний герой роману «Місто» / Г. Кольба // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2018. – № 27. – С. 27-31.

Побут 1920-х років у творах Валер’яна Підмогильного : [На матеріалі романів «Місто» та «Невеличка драма»] // Дивослово. – 2015. – № 2. – С. 44-47.

Погасій, Ю. Специфіка художнього конфлікту «Український селянин – місто» в романах Валер’яна Підмогильного «Місто» та Євгена Пашковського «Свято», «Безодня» / Ю. Погасій // Українська мова і література в школах України. – 2017. – № 9. – С. 41-43.

Рудницька, О. Образ митця на тлі епохи в романах Валер’яна Підмогильного «Місто» та Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита» / О. Рудницька, Г. Шкамарда // Дивослово. – 2019. – № 9. – С. 7-12.

Русанова, О. В. Підмогильний – автор інтелектуально-психологічної прози, перекладач. Роман «Місто». Екзистенціалізм / О. Русанова // Українська мова і література в школах України. – 2016. – № 1. – С. 38-43.

Скорина, Л. Специфіка аналізу епічного твору: теорія і практика : [На матеріалі оповідання В. Підмогильного «Ваня»] / Л. Скорина // Дивослово. – 2017. – № 4. – С. 53-63.

 

Друзі!

Ми продовжуємо серію розповідей про письменників – ювілярів, започатковану минулого року. І відкрити галерею ювілярів хочемо інформацією про справді визначну в історії української науки та літератури людину – Агатангела Юхимовича Кримського, 150-річний ювілей якого ми відзначатимемо 15 січня 2021 року.

 

АГАТАНГЕЛ ЮХИМОВИЧ КРИМСЬКИЙ
(1871 – 1942)

 

Агатангел Кримський, не маючи і краплини української крові, завжди почував себе українцем. Український історик, письменник та перекладач, один з найвидатніших мовознавців та сходознавців світу, він свідомо обрав основною мовою не лише свого спілкування, а і наукових та творчих праць саме українську. Хоча дослідники його життя та творчості і досі не визначились, скількома мовами володів Агатангел Кримський. А він сам жартома говорив: "Легше буде сказати, яких я мов не знаю". Цифра ж коливається десь від 60 до 100 мов.

Агатангел Кримський народився у 1871 році в місті Володимирі-Волинському, у російськомовній сім'ї. Батько, кримський татарин з білоруським корінням, був учителем історії та географії, мати походила з відомого польсько-литовського роду. У три роки здібний хлопчик вже умів читати, причому читав так багато, що батько забирав у сина книги, щоб той не зіпсував собі зір. У п'ять років хлопчик вступив до училища у м. Звенигородка Черкаської області, куди переїхала сім'я. Далі – навчання в Острозькій та Київській гімназіях і вступ до відомої Колегії Ґалаґана. За цей час Агатангел опановує французьку, німецьку, англійську, польську, грецьку, італійську, турецьку мови та латину. Тут же він знайомиться і з такими відомими постатями, як Михайло Драгоманов, Павло Житецький, Леся Українка, Іван Франко. Згодом Леся Українка у присвяті до своєї драми "В катакомбах" напише: "шановному побратимові А. Кримському", а Іван Франко відзначить його, як про "високоталановитого поета" і "дуже оригінального повістяра".

Після закінчення Колегії Кримський переїздить до Москви, де навчається у Лазарєвському інституті східних мов. Закінчивши інститут, молодий вчений отримує дворічну стипендію для поїздки до Лівану й Сирії, а повернувшись до Москви (йому на той час виповнюється 25), працює викладачем у своїй альма-матер, пише серію підручників, перекладає російською Коран і вже в 30 років отримує звання професора східної літератури.

1918 року, під час правління в Україні гетьмана Скоропадського, Кримський повертається до Києва, де отримує посаду вченого секретаря новоствореної Української Академії наук, а фактично стає її керівником. У 1919 році, з приходом більшовиків, існування Академії буквально жевріє, і Кримський випрошує пайки та одяг для своїх співробітників. У цей же період професор викладає у Київському університеті, пише низку праць з філології та історії Близького Сходу, серед яких – 4-томна "Історія Туреччини та її письменства", "Історія Персії та її письменства". Завдяки його перекладам зазвучали українською вірші східних поетів Омара Хайяма, Фірдуосі, Сааді, Рудакі… З його ініціативи у Харкові засновується Всеукраїнська наукова асоціація сходознавства.

Агатангел Кримський залишив по собі унікальні дослідження української мови, які виклав, зокрема, у працях "Українська граматика", "Нариси з історії української мови". Ці книги стали першим дослідженням історії розвитку української мови та аналізом її стану на початку ХХ ст. та активно сприяли нормативному становленню української мови. Вчений став також ініціатором формування "Комісії живої української мови". У співпраці з іншими мовознавцями він опублікував у 1918 році багатотомний українсько-російський словник, а у 1921-му виступив упорядником першого видання "Головних правил українського правопису". Значення цих подій для української мови переоцінити важко.

Крім того, Кримський залишив по собі велику художню спадщину – поезії, оповідання, повісті. Зокрема, збірка поезій "Пальмове гілля" містить його власні вірші та переклади арабських поезій українською мовою.

Період труднощів і особистої трагедії розпочався для Кримського у травні 1928 року, коли під тиском ЦК КП(б)У вчений йде з посади в Академії наук. Через рік ОГПУ заарештовує секретаря Кримського – Миколу Левченка. Складність ситуації погіршувалася ще й тим, що Агатангел Юхимович стрімко втрачав зір і працював тільки за допомогою Левченка, який до того ж своїми свідченнями врятував вченого від переслідування. Кримський звертається до слідчого з проханням звільнити Левченка, але вірного помічника засуджують і відправляють на Соловки, і молодий вчений до роботи більше не повертається. У нього лишається вагітна дружина, і Кримський, який все життя був самотнім, одружується з нею, щоб "дати ім'я дитині". Він живе на одну пенсію, його здоров'я погіршується. Великого вченого усувають від науково-педагогічної роботи, і він працює переважно вдома.

У 1941 р. постановою НКВС Кримського оголошують "ідеологом українських націоналістів, який упродовж років очолював націоналістичне підпілля". Вченого вивозять до Кустаная (Казахстан), де він у 1942 році помирає у таборі. Точна дата смерті, як і місце поховання видатного вченого, і досі невідомі.

1957 року Агатангела Кримського було реабілітовано, а у 1970 році XVI сесією Генеральної асамблеї ЮНЕСКО його ім’я було занесене в перелік найвидатніших діячів світу. У 1991 році, вже в незалежній Україні, Академією Наук України було встановлено премію імені А. Кримського за визначні успіхи в галузі сходознавства.

До слова, у свій час Омелян Пріцак, американський сходознавець українського походження, влучно сказав, що Агатангел Юхимович є "найкращим кримським подарунком Україні".

Бібліографія

Книги

Агатангел Кримський // Нартов В. Видатні особистості України / В. Нартов. – Харків : Книжковий клуб «Клуб Сімейного дозвілля, 2007. – С. 222 – 223.

Агафангел Юхимович Кримський : [Біографія, вірші] // Українська муза : поетична антологія. Вип. 9. – Київ : Обереги, 1993. – С. 738 – 750.

Павличко, С. Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: складний світ Агатангела Кримського / С. Павличко. – Київ : Основи, 2016. – 400 с.

Пріцак, О. Українець тюркського походження / О. Пріцак // Історичний календар. – Київ, 2001. – С. 63 – 70.

Хватальна евакуація: поєдинок академіка Агатангела Кримського // Ільєнко, І. У жорнах репресій / І. Ільєнко. – Київ : Веселка, 1995. – С. 314 – 339.

 

Статті із періодичних видань

Головко, Т. Великий українець з татарським корінням / Т. Головко // Культура і життя. – 2017. – № 25. – 23 червня. – С. 12.

Іванко, А. Велетень української науки / А. Іванко // Історія України. – 2011. – №10. – С. 3 – 5. Кулик, Н. Геній і лиходійство / Н. Кулик // Освіта України. – 2015. – № 39. – 28 вересня. – С. 14 –15.

Миколаєнко, А. Найкращий кримський подарунок Україні / А. Миколаєнко // Літературна Україна. – 2011. – № 2. – 13 січня. – С. 1, 9.

Циганкова, Е. Сходознавча колекція у фондах бібліотеки України ім. Вернад-ського / Е. Циганкова // Бібліотечний вісник. – 2001. – № 6. – С. 13 –18.

Шостак, Г. Агатангел Юхимович Кримський: відкриваємо забуті імена в українській літературі. «Краса у розумі» : розмаїття казок у збірці А. Ю. Кримського / Г. Шостак // Учитель початкової школи. – 2018. – № 2. – С. 20 – 22.

Шпак, В. Найвидатніший орієнталіст України / В. Шпак // Урядовий кур’єр. – 2016. – № 4. – 9 січня. – С. 5.

Шпак, В. Хресний шлях Агатангела Кримського / В. Шпак // Урядовий кур’єр. – 2011. – № 7. – 15 січня. – С. 7.

 

Електронні ресурси

Бекірова, Г. Агатангел Кримський
https://ua.krymr.com/a/27489476.html

Агатангел Кримський: «Кримський фоліант»
https://m.youtube.com/watch?time_continue=1&v=h6Zm1wQC1sk&feature=emb_logo

Люди Свободи. Агатангел Кримський
https://m.youtube.com/watch?v=mJSjCyUuTos

Агатангел Кримський | Пишемо історію
https://m.youtube.com/watch?v=5MM0mn94caA

Друзі!

Продовжуємо знайомити вас видатними письменниками – ювілярами 2020 року. Цього разу мова піде про одного з найвідоміших англійських письменників – Даніеля Дефо, ювілей якого відзначає цьогоріч увесь літературний світ.

Точна дата народження Даніеля невідома. Близько 360 років тому у Великій Британії в сім’ї успішного торговця на прізвище Фо народився хлопчик, якого назвали Даніелем. Батько хлопчика мріяв, щоб син став пастором, тому майбутнього письменника віддали до приватної протестантської школи.

Ставши дорослим, Даніель Дефо (прізвище він придумав сам, додавши до прізвища батька частинку "де") завжди тепло згадував про цю школу, бо вона дала багато потрібних знань, які знадобилися йому в майбутньому.

Своє життя Дефо прожив цікаво і насичено. В дев'ятнадцять років він завершив навчання і вирішив стати комерсантом, як батько. Займаючись торговельними справами, Даніель часто мандрував різними країнами, знайомився зі звичаями народів і опановував їхні мови.

В 1690-і роки Дефо почав займатись літературною діяльністю. Першими творами молодого Даніеля стали вірші на релігійні теми. Серед ранніх публікацій згадується його "Нарис проєктів", в якому автор роздумує про розвиток національної економіки. В 1701 році він пише віршований памфлет "Чистокровний англієць", спрямований проти зарозумілості дворян. Памфлет витримав 10 видань протягом року і приніс успіх його авторові. У 1702 році вийшов анонімний саркастичний памфлет "Як найшвидше розправитися з дисидентами", який гостро критикував політику королеви Анни щодо людей іншої віри. Авторство Дефо встановили, і памфлетиста кинули до в’язниці, присудивши сплатити великий штраф, а потім ще й тричі ставили до ганебного стовпа. Але така "громадянська страта" обернулась тріумфом для Дефо: натовп його вітав і закидав квітами, ганебний стовп був оповитий гірляндами. У тюрмі Дефо написав "Гімн ганебному стовпу", де палко виступив на захист свободи слова і переконань. Цей гімн швидко розійшовся Лондоном, і уряд змушений був відмовитись від переслідування "злочинця".

Але поки Дефо перебував у в’язниці, його фінансові справи розладналися. Через рік Даніеля випустили на волю, але з умовою, що він буде виконувати секретні завдання королівства. Вийшовши з в’язниці, він змушений був прийняти умови уряду про співпрацю та фінансову допомогу від нього. Так почалося подвійне життя письменника.

На цей час він вже мав велику родину. У шлюбі з Мері Таффлі він нажив вісьмох дітей, і, проживши з нею багато років, покинув сім’ю і будинок, щоб втекти від кредиторів, бо, на жаль, його бізнес і надалі приносив тільки збитки, і Дефо був змушений оголосити про банкрутство. В останні роки життя Дефо жив у бідності. Помер класик світової літератури у квітні 1731 року у Лондоні, серед чужих людей. Ніхто із рідних навіть не знав про його смерть.

Даніелю Дефо судилося стати основоположником європейського реалістичного роману, та в першу чергу він відомий нам як автор книги "Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо".

За своє життя Дефо написав близько 500 творів. Найвідоміші з них: "Історія полковника Джека", "Моль Фландерс", "Капітан Сінглтон", "Роксана". У 1726 році з'явився на світ визначний твір "Подорожі Англією і Шотландією", який і дотепер є безцінним історичним та сатиричним джерелом. А історичний роман "Щоденник чумного року" – це звіт про досвід людського виживання під час Великої Чуми в Лондоні 1665 року. Д. Дефо вважається і автором "Безсторонньої історії життя і діянь Петра Олексійовича, нинішнього царя Московії", присвяченої російському царю Петру I.

Відомо, що літератор для написання творів використовував не менше 198 псевдонімів. Зокрема, під псевдонімом "Капітан Чарльз Джонсон" Дефо видав велику книгу про історію піратства "Загальна історія грабежів і вбивств, вчинених найзнаменитішими піратами", в якій містилися біографії відомих піратів Вест-Індії.

Але всесвітню славу Дефо здобув романом "Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо", вперше опублікованим у квітні 1719 року. Цей твір став сенсацією для свого часу та одним із символів епохи Просвітництва. Дефо видав його як автобіографічний щоденник Робінзона Крузо. Тому на обкладинці першого видання не було імені автора, який побоювався, що його слава безкомпромісного публіциста може зашкодити успіху книги. Але успіх виявився просто приголомшливим.

Основою для створення роману став реальний факт з біографії сучасника Дефо, шотландського моряка Олександра Селькірка, котрий провів на безлюдному острові чотири роки й чотири місяці. Його врятував корабель, що проходив повз острів.

Пройшло багато років з того часу, як Даніель Дефо написав цей твір, але й досі він читається з великою цікавістю, хвилює уяву. Читачів вражає боротьба Робінзона за своє життя на безлюдному острові: з перших днів він не впав у відчай і виявив величезну силу волі, винахідливість, працелюбність, віру у свій порятунок.

Роман був перекладений майже на всі мови світу. У 1891 році Борис Грінченко переклав його українською. До тематики "робінзонади" зверталися багато художників. Серед них і Тарас Григорович Шевченко, який створив образ Робінзона у 1856 році, перебуваючи на засланні.

В різні роки до сюжету роману звертались також кіно- і телемитці з різних країн. Зокрема, у 1972 році на Одеській кіностудії було знято художню стрічку "Життя та дивовижні пригоди Робінзона Крузо".

Даніель Дефо створив жанр, який і зараз залишається улюбленим серед читачів, пригодницький роман. Французький філософ Ж.-Ж. Руссо у свій час сказав: "Першою книжкою, яку повинна прочитати дитина після "Букваря", має стати "Робінзон Крузо". В ній є два найкращі вчителі: перший – природа, другий – праця".

 

Друзі! А ви хочете помандрувати разом із героями його книжок? Спробуйте! Ви ніколи не пошкодуєте, якщо почитаєте щось із наступної підбірки:

 

Твори письменника із фондів нашої бібліотеки

 

Дефо, Д. Всеобщая история пиратов. Жизнь и пиратские приключения славного капитана Сингльтона : романы / Д. Дефо. – Харьков : Клуб Семейного Досуга, 2015. – 416 с. : ил. – (Морские приключения).

Дефо, Д. Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо / Д. Дефо. – Київ: РІДНА МОВА, 2015. – 368 с. : іл. – (Класна Класика).

Дефо, Д. Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим / Д. Дефо. – Харків: Фоліо, 2013. – 496 с. – (Шкільна бібліотека української та світової літератури).

Дефо, Д. Молль Флендерс : роман / Д. Дефо. – Челябинск : Юж.- Урал кн. изд-во, 1992. – 672 с. : ил. – (Морские приключения).

Дефо, Д. Приключения Робинзона Крузо. Дальнейшие приключения Робинзона Крузо : романы / Д. Дефо. – Москва : Мир книги: Литература, 2006. – 430 с. – (Бриллиантовая коллекция).

Дефо, Д. Робінзон Крузо. Життя й незвичайні та дивовижні пригоди / Д. Дефо. – Київ : Знання, 2018. – 318 с. : іл. – (English Library).

Дефо, Д. Робінзон Крузо : роман: дізнайся, як усе було насправді / Д. Дефо. – Київ : КМ БУКС, 2016. – 288 с. – (Читай книжку, дивися фільм).

 

Публікації про життя і творчість письменника

 

Кушицька, Г. Дефо. «Робінзон Крузо»: матеріали до варіативного вивчення (фрагменти) : [історія створення роману, творчість письменника] / Г. Кушицька // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2009. – № 12. – С. 36 - 37.

Острів Робінзонів : [про А. Селькірка – прототипа Робінзона Крузо] // Веселі уроки. – 2018. – № 8. – С. 18 - 19.

Острів Робінзонів : [про історію і мешканців острова Мас- а- Тьєрра, де жив А. Селькірк] // Веселі уроки. – 2018. – № 9. – С. 18 - 19.

Плужник, Т. Подорож на острів Робінзона : [сценарій за романом Д. Дефо для 6-х класів] / Т. Плужник // Шкільна бібліотека. – 2016. – №12. – С. 7 - 10.

Рогова, М. По следам Робинзона Крузо : [литературная игра по мотивам романа Д. Дефо] / М. Рогова // Читаем, учимся, играем. – 2015. – №11. – С. 11 - 17

Друзі!

Ми продовжуємо знайомити вас з письменниками – ювілярами 2020 року. 13 листопада цього року відзначатимемо 170-річний ювілей англійського письменника, автора всесвітньо відомих пригодницьких романів і повістей, засновника і теоретика неоромантизму, літературного критика, поета, шотландця за походженням, Роберта Луїса Стівенсона.

 

Роберт Луїс Стівенсон
(1850-1894)

 

Народився письменник 13 листопада 1850 року в столиці Шотландії, «місті вітрів» – Единбурзі, в сім'ї інженера. По материнській лінії він походив зі старовинного шотландського роду Белфурів. З самого дитинства Стівенсон був оточений любов’ю і турботою трьох відданих йому людей: батька, матері і няні, якій, за його власним визнанням, він був зобов’язаний тим, що став письменником. На третьому році життя Роберт перехворів на бронхіт, внаслідок чого у нього розвинувся туберкульоз, саме тому протягом усього свого життя він ніколи не почував себе цілком здоровим. Можливо, саме ці важкі випробування навчили Стівенсона цінувати життя, радіти кожному прожитому дню і намагатися бути щасливим. Здавалося б, у нього не було шансів стати в майбутньому автором одного з найвідоміших пригодницьких романів, адже, зважаючи на стан здоров’я, він не мав можливості вести активний спосіб життя. Але якщо не можна по-справжньому відправитися в морську подорож – тоді на допомогу приходять мрії і фантазія! І вже у п’ятнадцять років на кошти батька Роберт Стівенсон надрукував свою першу книгу – історичне дослідження «Пентландське повстання».

Після закінчення школи у 1867 році Роберт вступив до Единбурзького університету, завершивши навчання у 1875-му. Через погіршення стану здоров’я і за порадою лікарів у цей період Стівенсон багато подорожує. Маючи гостре око і талант сходитись з людьми, він веде свої подорожні нотатки, які були опубліковані у 1873 році. Від цього часу і до самої смерті письменник щороку публікуватиме бодай один новий твір.

У 1883 році з’явився роман «Острів скарбів», який приніс автору світову славу і зразу ж став класикою пригодницької літератури для підлітків. Реакція читачів була несподіваною – автора буквально закидали листами з проханням назвати точні координати острова, адже там, на їхню думку, залишилися скарби. Наївні сучасники так і не змогли повірити, що події роману – плід фантазії автора.

Згодом з-під його пера з’явилися романи «Викрадений» (1886), «Власник Баллантре» (1889), які зміцнили славу письменника як майстра цікавого сюжету. Йому також належать пригодницькі романи «Чорна стріла» (1888), «Катріона» (1893), у яких автор використовує історичний матеріал. Але історія для Стівенсона лише фон, на якому він зображує гострі драматичні ситуації та характери мужніх людей.

Стівенсон був також і чудовим поетом, про що свідчать віршовані збірники, що вийшли з-під його пера: «Дитячий квітник віршів» (1885) та «Балади» (1890). До речі, один із його віршів – «Вересовий мед» (1880), став окрасою англійської поезії.

Стівенсон відомий також як драматург, літературний критик та публіцист. Його перу належать,зокрема, «Начерки про добре знайомих людей і книги», «Спогади і портрети» та ін.

У січні 1890 року письменник поселився на острові Самоа, сподіваючись, що в теплому кліматі здоров'я його зміцніє. Живучи тут, він вивчав місцевий фольклор, дружив з мешканцями острова, вів записи, а в 1893 році вийшла збірка його оповідань під назвою «Вечірні розмови на острові». Туземці шанобливо ставились до Стівенсона, називаючи його Тузітала ‒ Оповідач. До речі, на Самоа оповідачів прирівнювали до вождів.

На превеликий жаль, життя письменника на острові було недовгим. Третього грудня 1894 року Роберт Стівенсон помер. Згідно із заповітом, його поховали на вершині гори Веа.

Роберт Стівенсон - це людина-легенда. Він прожив лише сорок чотири роки, але навіть зі своєї біографії зумів створити захоплюючий роман.

У творчості багатьох письменників нерідко буває таке, що одна з книжок заступає собою для читача решту їхніх творів. Така доля спіткала і Стівенсона. Дехто навіть вважає його автором одного твору – роману «Острів скарбів». Однак за роки своєї не такої вже й тривалої літературної діяльності Стівенсон написав понад тридцять художніх творів. Недарма в одному з листів він писав, що для нього «життя - це література».

У свій час німецький письменник Ліон Фейхтвангер так охарактеризував його творчість: «Від книг Стівенсона віє надзвичайно свіжим, міцним ароматом. У цій атмосфері не можуть прорости потворність, дурість, непристойність. Дихайте ж повітрям його творів, читайте Стівенсона!»

 

Бібліографія
Твори

 

 

Стівенсон, Р. Л. Твори : в 5 - ти т. / Р. Л. Стівенсон. – Київ : Українознавство, 1995. – (Бібліотечна серія).

 

Стівенсон, Р. Л. Викрадач тіл та інші загадкові історії / Р. Л. Стівенсон. – Тернопіль : Навчальна книга - Богдан, 2019. – 136 с.

 

Стівенсон, Р. Л. Викрадений / Р. Л. Стівенсон. – Львів : ЛА Піраміда, 2006. – 352 с.

 

Стивенсон, Р. Л. Владетель Баллантрэ. Ночлег Француа Вийона. Клуб самоубийц : Роман, повести / Р. Л. Стивенсон. – Донецк : Поиск, ТПО Аспект, 1992. – 352 с. – (Библиотека «Мир приключений»).

 

Стівенсон, Р. Л. Дивовижні пригоди на островах: Літературна адаптація романів Р. Л. Стівенсона «Острів скарбів» та Д. Дефо «Життя та дивовижні пригоди Робінзона Крузо» / Р.Л. Стівенсон. – Харків : Ранок : Веста, 2006. – 260 с. : іл. – (Історична бібліотека).

 

Стивенсон, Р. Л. Катриона : Роман / Р.Л. Стивенсон. – Москва : Норд, 1991. – 238 с.

 

Стівенсон, Р. Л. Острів скарбів : Роман / Р. Л. Стівенсон. – Київ : Знання, 2018. – 223 с.– (Скарби: молодіжна серія).

 

Стівенсон, Р. Л. Острів скарбів. Робінзон Крузо : Романи / Р. Л. Стівенсон, Д. Дефо. – Харків : ВД ШКОЛА, 2016. – 544 с. : іл. – (Золота серія. Бібліотека пригод).

 

Стивенсон, Р. Л. Черная стрела: Повесть из времен Войны Алой и Белой розы / Р. Л. Стивенсон. – Москва : АСТ, 2009. – 320 с.

 

Стівенсон, Р. Л. Чорна стріла : Повість / Р. Л. Стівенсон. – Київ : ВД група КМ- Букс, 2017. – 280 с.– (Скарби: молодіжна серія).

 

Література про життя і творчість

 

Перша битва ( дитинство Роберта Луїса Стівенсона) // Андрій Кокотюха про Луї Буссенара, Томаса Майна Ріда, Миколу Миклухо – Маклая, Рафаеля Сабатіні, Роберта Луїса Стівенсона. – Київ : Грані – Т, 2008. – С. 71 – 86.

 

Стивенсон Роберт Луи (1850 – 1894) // Тубельская, Г. Зарубежные детские писатели. Сто имен : Биобиблиографический справочник. Ч. 2. Н-Я / Г. Тубельская. – М. : Школьная библиотека, 2006. – С. 132 – 142.

 

Балфур, Р. Р. Л. Стівенсон та його пригодницький роман «Острів скарбів» / Р. Балфур // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2011. – №12. – С. 56 - 61.

 

Євушко, О. На іменини до Стівенсона : [Урок – подорож за романом «Острів скарбів»] / О. Євтушко // Зарубіжна література. – 2001. - № 11. – С. 7.

 

Коваленко, О. Національний герой острова Самоа / О. Коваленко // Освіта України. – 2012. – № 42. – 15 жовтня. – С. 15.

 

Мележик, В. Дивні і трагічні пригоди екіпажу «Іспаньйоли» / В. Мележик // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1999. – №6. – С. 40 – 43.

 

Сизько, Г. Роман Р. Стівенсона «Острів скарбів» у запитаннях / Г. Сизько // Всесвітня література в середніх навчальних закладах. – 2001. – №1. – С. 26 – 31.

 

Шута, І. Бінарний урок компаративного аналізу за баладою Р. Л. Стівенсона «Вересковий трунок» / І. Шута // Зарубіжна література в школі. – 2018. – №21-22. – С. 40 - 44.

 

Друзі!

Пропонуємо трохи ближче познайомитись ще з одним письменником – ювіляром 2020 року. Його називають живописцем людських почуттів, визначним майстром прози, видатним поетом, витонченим ліриком, чудовим перекладачем, і якому належить видатне місце у світовій літературі ХХ століття. Це Іван Олексійович Бунін, 150-річний ювілей якого святкуватимемо 22 жовтня 2020 року.

 

Іван Олексійович Бунін
(1870 - 1953)

 

Іван Олексійович Бунін народився 22 жовтня 1870 р. у Воронежі в старовинній, але збіднілій дворянській сім’ї. Серед його предків були відомі літератори (Анна Буніна та Василь Жуковський). Дитинство і юність письменника минули на хуторі Бутирки на Орловщині. Чотири роки він навчався у Єлецькій гімназії, а потім здобував знання вдома. Юний Бунін багато читав, писав вірші, займався самоосвітою.

Перша книга Буніна – «Вірші 1887 - 1891 р.» – вийшла у 1891 році в Орлі. Як згадував сам поет, це була книга «чисто юнацьких, надміру інтимних» віршів.

У січні 1895 року Бунін переїжджає до Санкт-Петербурга, а потім до Москви, знайомиться з В. Брюсовим, С. Рахманіновим, зближується з М. Горьким, товаришує з А. Чеховим. На світогляд Буніна великий вплив мали ідеї Л. М. Толстого (він, навіть, відвідував колонії толстовців в Україні).

У цей час Іван Олексійович пише здебільшого вірші та ліричну прозу. Його популярність продовжує зростати. До кінця XIX ст. Бунін стає відомим письменником. За ліричний збірник «Листопад» та переклад поеми Г. Лонгфелло «Пісня про Гайявату» удостоюється найвищої нагороди Російської Академії наук – премії імені Пушкіна, і стає лауреатом цієї премії тричі. У 1909 році Буніна було названо одним із дванадцяти почесних членів Академії (серед яких був і Л. Толстой).

Однак по-справжньому популярним письменник, за його власним зізнанням, став після публікації великої соціально-психологічної повісті «Село» («Деревня», 1909-1910), у якій з суворою нещадністю змалював похмурі будні російського села, злиденність, невігластво, замшілість побуту і психології селян. Крім цієї повісті найвідоміші твори письменника – «Суходіл», «Пан із Сан-Франциско», «Легке дихання», «Окаянні дні».

Першу світову війну і революцію 1917 р. письменник сприйняв як передвістя близького і неминучого краху Росії. У травні 1918 р. Бунін виїхав з Москви і протягом 1918 – 1919 років жив у Одесі. Глибокий песимізм і різке неприйняття революції відбились в його публіцистичній книзі «Окаянні дні» («Окаянные дни», 1920), яку Бунін написав у Одесі під враженням від нових порядків, встановлених у країні більшовиками.

26 лютого 1920 року разом із залишками розбитої Білої армії письменник залишив Росію і через Константинополь, Болгарію, Сербію дістався до Франції. В еміграції письменник створив десять нових книг. Серед найпомітніших творів цього періоду – повість «Митіне кохання» («Митина любовь», 1925), автобіографічний роман «Життя Арсеньєва» («Жизнь Арсеньева», 1927 – 1933) та збірка «Темні алеї» («Тёмные аллеи», 1943), до якої увійшло 38 оповідань, присвячених темі кохання.

Літературні заслуги Буніна високо оцінила світова громадськість. У 1933 р. він першим серед російських письменників став лауреатом Нобелівської премії. Як вважав сам Іван Олексійович саме за роман «Життя Арсеньєва», свій найкращий твір, він отримав цю премію. В офіційному ж повідомленні Нобелівського комітету зазначалось: «за суворий артистичний талант, з яким він відтворив у прозі типовий російський характер».

Бунін був ще й чудовим перекладачем. Неперевершеним залишається його переклад поеми Г. Лонгфелло «Пісня про Гайявату». Йому належать також переклади таких видатних творів світової літератури, як містерії «Каїн» і «Манфред» Дж. Байрона, «Леді Годіва» А. Теннісона, «Кримські сонети» А. Міцкевича. А в 1900 році були опубліковані два бунінські переклади поезій Т. Шевченка – початок «Заповіту» і перші рядки вірша «Закувала зозуленька».

Бунін завжди любив Україну. Безпосередньо на території сучасної України він прожив сумарно понад 14 років. Йому подобалось мандрувати українськими степами, спілкуватися з місцевими жителями, слухати народні пісні. Він побував у Харкові та Криму, здійснив мандрівку за течією Дніпра, відвідавши могилу Т. Шевченка у Каневі. Письменник подовгу жив у Полтаві (працював у статистичному бюро, а потім у бібліотеці земської управи), Миколаєві, Одесі, Ялті. Він з великим інтересом стежив за українською літературою. Українська тема згодом стала визначальною для багатьох прозових («На край світу», «Лірник Родіон», «Суходіл») та поетичних творів письменника.

Життя видатного письменника закінчилося на чужині. І. О. Бунін помер 8 листопада 1953 року в Парижі, похований на російському цвинтарі Сент-Женев'єв-де-Буа під Парижем.

 

Твори письменника

 

Бунин, И. А. Избранные сочинения / И. А. Бунин. – Москва : Художественная литература, 1984. – 750 с. : ил.

Бунин, И. А. Антоновские яблоки : повести и рассказы / И. А. Бунин. – Киев : Веселка, 1988. – 302 с.

Бунин И. А. Велга : рассказы / И. А. Бунин. – Москва : Современник, 1989. – 63 с. – (Отрочество. Книги для подростков).

Бунин И. А. Господин из Сан-Франциско : рассказ / И. А. Бунин. – Москва : Детская литература, 1980. – 31 с. : ил. – (Школьная библиотека).

Бунин И. А. Грамматика любви : повести и рассказы / И. А. Бунин. – Москва : Астрель : АСТ, 2001. – 192 с. – (Любимые книги девочек).

Бунин И. А. Деревня : повесть / И. А. Бунин . – Москва : Современник, 1988. – 111 с.

Бунин И. А. Детство / И. А. Бунин. – Ленинград : Детская литература, 1987. – 32 с.

Бунин И. А. Легкое дыхание : рассказы, стихотворения / И. А. Бунин. – Ленинград: Детская литература, 1991. – 206 с. – (Школьная библиотека).

Бунин И. А. Листопад / И. А. Бунин. – Москва : Малыш, 1982. – 16 с. : ил.

Бунин И. А. Повести и рассказы / И. А. Бунин. – Москва : Астрель : АСТ, 2000. – 192 с. – (Хрестоматия школьника).

Бунин И. А. Поэзия и проза / И. А. Бунин. – Москва : Просвещение, 1986. – 382 с.

Бунин И. А. Свет незакатный : стихотворения / И. А. Бунин. – Москва : Детская литература, 1981. – 238 с. – (Поэтическая библиотека школьника).

Бунин И. А. Стихотворения; Проза / И. А. Бунин. – Симферополь : Бизнес-Информ, 1997. – 336 с.

Бунин И. А. Темные аллеи : повести и рассказы / И. А. Бунин. – Москва : Астрель : АСТ, 2006. – 414 с. – (Внеклассное чтение).

 

Про життя та творчість письменника

 

Иван Алексеевич Бунин : [Автобиографическая справка] // Русская литература ХХ века. Т. 2. – Москва, 2000. – С. 117-150.

Андронік, А. Царівна : [Про оповідання І. Буніна «Легке дихання»] / А. Андронік // Зарубіжна література. – 2002. – № 29-31. – С. 2-17.

Богданова, О. Роман И. А. Бунина «Жизнь Арсеньева» / О. Богданова // Литература в школе. – 2000. – № 7. – С. 22-32.

Зарубина, Л. «Если писать о разорении, то я хотел бы выразить только его поэтичность» : [О рассказе «Антоновские яблоки» И. Бунина] / Л. Зарубина // Литература в школе. – 2002. – № 7. – С. 32-39.

Иванов, Н. Мир, недоступный смерти: о тайном и явном в прозе И. А. Бунина / Н. Иванов // Литература в школе. – 1999. – № 1. – С. 42-44.

Капшай, Н. Познай себя – и мир откроется тебе : [О стихотворении «Детство»] / Н. Капшай // Литература в школе. – 2006. – № 11. – С. 21-24.

Сорокіна, Е. Іван Бунін – прозаїк, поет, перекладач / Е. Сорокіна // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2005. – № 3. – С. 24-28.

Шпиталь, А. Іван Бунін / А. Шпиталь // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1997. – № 10. – С. 42.

 

Електронні ресурси

 

Іван Бунін – повні тексти творів
https://www.ukrlib.com.ua/world/author.php?id=42

Бунін Іван (біографія) українською мовою
https://javalibre.com.ua/java-book/author/bio/134

Українські дороги Івана Буніна
https://day.kyiv.ua/uk/article/istoriya-i-ya/ukrayinski-dorogy-ivana-bunina-3

Друзі!

Ми продовжуємо знайомити вас з письменниками – ювілярами 2020 року.

Цього разу мова піде про українську письменницю, яку знають далеко за межами нашої держави чи навіть Європи. А все тому, що вона поєднала в собі талант прозаїка, поетеси та есеїстки. Та чи не найбільш відомою Оксана Забужко є як публічна інтелектуалка, яка вже десятиліттями розповідає світовій спільноті про Україну.

60-річний ювілей Оксани Забужко відзначатимемо 19 вересня 2020 року.

 

Оксана Забужко
(1960 р. н.)

 

19 вересня виповнюється 60 років українській письменниці, поетесі, есеїстці, літературознавцю Оксані Забужко. Вона народилась у 1960 році в місті Луцьк у родині з давніми історичними традиціями. За словами письменниці, правдиве родове прізвище оригінально було не «Забужко», а «Забузькі». В Луцьку жила до 8 років, поки її батька не виявило КГБ, що переслідувало його кілька років. Після цього родина була вимушена переїхати до Києва. Батько письменниці, педагог, літературний критик і перекладач, у сталінські часи був репресований і відбував заслання в Забайкальському краї. Мати була вчителькою української літератури. Репресії проти української інтелігенції змусили родину покинути Луцьк, і з 1968 р. Оксана Забужко мешкає в Києві.

Дебютувала майбутня письменниця з віршами у віці 9 років. 1973 року у видавництві «Молодь» була запланована до друку її перша поетична збірка «Весняна акварель», передмову до якої написав Михайло Стельмах. Але під час репресій 1972 року її батьки потрапили в «чорні списки», і збірку було знято з друку. 1982 року Оксана Забужко закінчила філософський факультет, а 1985-го – аспірантуру Київського університету ім. Т. Шевченка. Захистила кандидатську дисертацію на тему «Естетична природа лірики як роду мистецтва». Потому зайнялась викладацькою діяльністю: викладала естетику й історію культури в Київській державній консерваторії ім. П.Чайковського та літературну майстерність у Київському університеті ім. Тараса Шевченка, а на початку 1990-х років – україністику в Гарвардському, Пенсільванськомута Пітсбурзькому університетах в США. З 1989 вона ‒ старший науковий співробітник Інституту філософії НАН України.

1987 року Оксана Забужко була прийнята до Спілки письменників СРСР. ЇЇ творчий доробок складають: збірки поезій «Травневий іній», «Диригент останньої свічки», «Автостоп», «Новий закон Архімеда. Вибрані вірші 1980-1998»; романи «Музей покинутих секретів», «Польові дослідження з українського сексу»; збірка повістей і оповідань «Сестро, сестро», есеї «З мапи книг і людей», «І знову я влізаю в танк»; праці «Філософія української ідеї», «Шевченків міф України», «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» та інші.

Натепер Оксана Забужко пише есеї і працює у жанрі нон-фікшн. Найвідоміша її книга у цьому жанрі ‒ «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій», в якій українська культурна історія осмислена через постать Лесі Українки. Феномен постаті Тараса Шевченка в духовній культурі України письменниця дослідила в книзі «Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу». А найвидатніший її роман, за оцінками української та зарубіжної критики, ‒ «Музей покинутих секретів». Це родинна сага, де присутні три ключові для української історії епохи ‒ Друга Світова війна, 70-ті роки, ранні 2000-ні. У Швейцарії його внесли до списку 20 найкращих романів ХХІ століття.

З ім'ям Оксани Забужко пов’язаний вихід сучасної української літератури на міжнародну арену. Її твори перекладено 20-ма мовами світу, екранізовано, інсценовано, покладено на музику. А у 2019 році вона здобула Шевченківську премію за книгу публіцистики «І знов я влізаю в танк». Це збірка її статей, есеїв, інтерв’ю та спогадів про часи президентства Віктора Януковича, подій Майдану і розгортання військового конфлікту на сході України. "Ця книжка – це те, що я пожертвувала моїй країні в лиху годину. Це моя мобілізація, це моя чесна служба моїй країні", – каже письменниця. Крім того, вона – лауреат літературних премій Фундації Ковалевих (1997), Фонду Мак-Артурів (2002), Фундації Антоновичів (2009), літературної премії Центральної Європи Angelus (2013) та ін. 2009 року була нагороджена орденом княгині Ольги III ст. 2012 року отримала відзнаку «Золотий письменник України». Живе в Києві.

 

Твори письменниці

 

Забужко, О. Друга спроба: вибране / О. Забужко. ‒ Київ : Факт, 2009. – 432 с.

 

Забужко, О. Музей покинутих секретів: роман / О. Забужко. ‒ Київ : Комора, 2019. – 232 с.

 

Забужко, О. Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій / О. Забужко. ‒ Київ : Факт, 2007. – 638 с.

 

Забужко, О. 15 текстів про українську революцію / О. Забужко. – Київ : Факт, 2006. – 228 с.

 

Забужко, О. Сестро, сестро : повісті та оповідання / О. Забужко. – Київ : Факт, 2008. – 267 с.

 

Забужко, О. Тут могла би бути ваша реклама : збірка / О. Забужко. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2015. – 320 с.

 

Забужко, О. Хроніки від Фортінбраса : Вибрана есеїстика / О. Забужко. – Київ : Факт, 2006. – 350 с.

 

Забужко, О. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу / О. Забужко. – Київ : Факт, 2001. – 160 с.

 

Забужко, О. З мапи книг і людей : [Уривки вибраних есеїв] / О. Забужко // Українська культура. – 2013. – №3. – С. 54-57.

 

Забужко, О. Казка про калинову сопілку / О. Забужко // Шкільна бібліотека. – 2013. – № 17-18. – С. 77-88.

 

Забужко, О. Новий закон Архімеда : [Вірші] / О. Забужко // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2018. – №7-8. – С. 69-70.

 

Про її життя та творчість

 

Бакумкіна, М. Художні функції онімів у поетиці Оксани Забужко / М. Бакумкіна // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2018. – № 7-8. – С. 66-70.

Демчук, С. «Україна – доросліша за Польщу чи західні суспільства» : [Інтерв’ю з О. Забужко] / С. Демчук, І. Столярчук // Країна. – 2017. – № 50. – С. 9-13.

Куява, Ж. Зброя від Оксани Забужко : [Про книгу «І знов я влізаю в танк»] / Ж. Куява // Українська літературна газета. – 2017. – № 13. – С. 6.

Самохвалова, Л. Шевченківську премію мали би дати Оксані Забужко / Л. Самохвалова // Літературна Україна. – 2018. – № 6. – 15 лютого. – С. 16.

Трофименко, Т. Постколоніальність і травмованість : [Про книгу «Після третього дзвінка вхід до зали забороняється»] / Т. Трофименко // Шо: смотреть, слушать читать. – К. : Чили, 2017. – С. 89-90.

Друзі!

Вирішили трохи ближче знайомити вас з письменниками, ювілеї яких людство відзначає цього року.

Цього разу мова піде про одного з найвідоміших американських письменників-фантастів Рея Дугласа Бредбері, 100-річний ювілей якого відзначатимемо 22 серпня 2020 року.

 

Бредбері Рей
(1920 – 2012)

 

Його дитинство та юність прийшлись на час Великої депресії, грошей у сім’ї майже ні на що не вистачало. Тож хлопець мусив заробляти на прожиток самостійно, у 14 років влаштувався продавцем газет. У сім’ї хлопчика заохочували до читання – чимало часу він проводив у місцевій бібліотеці. Там він читав Лимана Френка Баума, Жуля Верна, Герберта Веллза, і, особливо, Едґара Берроуза. Саме тоді, у віці 12 років, Рей почав думати про кар'єру письменника і згодом написав: «Я не міг дозволити собі купити продовження «Марсіанського воїна» Е. Берроуза, і тоді написав свою власну версію».

Не маючи коштів на навчання, після школи Рей продовжив його, відвідуючи бібліотеки. «Мене виростили бібліотеки, — розповідав про себе письменник,— я проводив у бібліотеках три дні щотижня впродовж 10 років,відвідував публічну бібліотеку, працював там годинами. До двадцяти років я вже прочитав усі значні п'єси, знав американську, французьку, італійську, англійську історію, знамениті повісті та оповідання».

Так, завдячуючи саме бібліотекам, Рей Дуглас Бредбери став знаменитим письменником, автором романів і кіносценаріїв, новел і ліричних віршів. Його найвідоміші здобутки — збірник новел "Марсіанські хроніки" (1950), роман "451° по Фаренгейтові", повість "Кульбабове вино" (1957). Головна ідея його творів – боротьба Добра зі Злом. Особливо виразно прозвучала вона в повісті «451° за Фаренгейтом», бо це розповідь про долю світу, в якому люди почали спалювати книги.

Творчість Бредбері — це поєднання реальності і фантастики, сучасності і минулого, страшної містики і казковості. Його твори – це попередження на майбутнє для всіх людей.

Рей Бредбері — автор близько 400 літературних творів різних жанрів: оповідань, романів, віршів, есе, п'єс для театру і радіо, кіно- й телесценаріїв; лауреат багатьох літературних нагород і премій. Книги письменника перекладені на понад 40 мов світу.

Письменник свого часу отримав Національну медаль США в області мистецтв. Також на Голлівудській алеї слави ім’я Бредбері увічнене у п’ятикутній мідній зірці. На його честь названий астероїд «9766 Бредбері», а на Місяці є Кратер Кульбаби. Американські астронавти назвали його так на честь безсмертного твору «Кульбабове вино» як визнання любові читачів до письменника.

Підсумовуючи свою творчість, Бредбері сказав: «Я не можу назвати письменника, чиє життя було б краще від мого. Всі мої книги видані, вони є у всіх шкільних бібліотеках і коли я виступаю перед публікою, мені аплодують ще до того, як я почну говорити».

Познайомтесь і ви ближче з цією унікальною людиною. А що найкраще розповість про письменника, ніж його власні твори?

Тож читайте Рея Бредбері! Обіцяємо, не пошкодуєте!

 

Твори письменника

 

Бредбері, Р. Все літо наче день один : у 2-х книгах / Р. Бредбері. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2015.

 

Бредбері, Р. Все літо наче ніч одна : у 2-х книгах / Р. Бредбері. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2016.

 

Бредбері, Р. Зелені тіні, Білий Кит : роман / Р. Бредбері. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2019. – 352с.

 

Бредбері, Р. Кульбабове вино : повість / Р. Бредбері. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2016. – 192с. : іл. – (Чумацький шлях)

 

Бредбері, Р. Марсіанські хроніки : повісті, оповідання / Р. Бредбері. – Київ : Дніпро, 1988. – 590с.

 

Бредбері, Р. 451° за Фаренгейтом : повість / Р. Бредбері. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2015. – 208с. – (Горизонти фантастики)

 

Бредбері, Р. Як я помру, помре зі мною світ : [Вірші] / Р. Бредбері

// Всесвіт. – 2018. – № 1-2. – С. 40-41.

 

Література про життя і творчість письменника

 

Алексієнко, Л. Що таке «трагічний оптимізм»? : Зіставлення творів Р. Бредбері «Усмішка» та Л. Костенко «Вже почалось, мабуть, майбутнє…» / Л. Алексієнко // Зарубіжна література. – 2001. – № 8. – С.7.

Відступник режиму : [Про книгу Р. Бредбері «451° за Фаренгейтом»] // Шкільна бібліотека. – 2018. – № 9. – С. 74 – 76.

Володар мрій : [Про повісті Р. Бредбері «Кульбабове вино» і «Марсіанські хроніки»] // Всесвітня література та культура. – 2004. – № 9. – С. 28-33.

Кузнєцова, О. Рей Бредбері «451° за Фаренгейтом» : [Доля книг у тоталітарному суспільстві] / О. Кузнєцова // Зарубіжна література. – 2018. – № 5. – С. 7-25.

Романенко, Н. Рей Дуглас Бредбері «Канікули» : [Аналіз оповідання і біографія письменника] / Н. Романенко // Зарубіжна література. – № 4. – С. 69-73.

Ткачук, О. Наслідки руйнування духовних цінностей (за новелою Р. Бредбері «Усмішка») / О. Ткачук // Зарубіжна література в школі. – 2018. – № 5-6. – С. 28-33.

Книги- ювіляри 2020 року

Скачать