Олександр Іванович Абліцов
(1948 – 2017)
Олександр Іванович Абліцов – український поет, перекладач, журналіст. Член Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України.
Народився Олександр Іванович 15 вересня 1948 року в селі Новоукраїнка Більмацького (Куйбишевського) району Запорізької області. 1970 року закінчив фізико-математичний факультет Запорізького педагогічного інституту. Служив у лавах Радянської Армії. Працював у школах Миколаївської та Дніпропетровської областей. З 1977-го по 1994-й рік був кореспондентом газети "Машиностроитель" на ВАТ "Мотор Січ", а у 1994–1995 роках – кореспондент газети "Запорозька Січ".
У 1992 році Олександра Івановича як автора двох поетичних збірок прийняли до Спілки письменників України. 1998 року він став лауреатом премії "Журналіст року" Запорізького міськвиконкому. В останні поки працював оглядачем з економічних пи-тань всеукраїнської газети "Позиція".
"Тут – рідне, материнське, єдине, що кличе й не дає замулитися пісенному дже-релу. Тут – і ті некрикливі метафори й просто слова, якими Олександр Абліцов спілку-ється з пам'яттю, а цю розмову чують, хто вміє чути, і вона відлунюється в майбутніх душах, як голос води й вітру в далеких травах і деревах." – так охарактеризував у свій час творчість письменника відомий український поет Микола Лиходід. Помер Олек-сандр Іванович 5 лютого 2017 року.
Основні твори:
Бентежний березень (1981),
Світло материного вікна (1990),
Гайчур (1998),
Гніздо вітрів (2009).
Друкував свої переклади у збірках:
Квіти Абхазії (1970),
Мелодії Агіделі (1980),
Слово землі світанкове (1986),
Поетичний Ленінград (1987).
Сергій Іванович Авдєєнко
(1952 р.н.)
Народився Сергій Іванович у м. Мелітополь (Запорізька область) 9 березня 1952 року. У 1973 році закінчив Мелітопольський машинобудівний технікум, а у 1983 – Літературний інститут ім. М. Горького (заочний факультет). Довгий час працював в багатотиражній газеті заводу "Мелітопольхолодмаш".
Писати почав після повернення зі служби у рядах Радянської Армії. Перша пуб-лікація – оповідання "Медалі" – відбулася у 1975 році. З 1985 року публікував казки, фантастичні гуморески, на початку 1990-х випустив два фантастичні оповідання.
Друкувався в українських журналах "Україна", "Радуга", "Прапор", "Донбас", в російських – "Москва", "Студенческий меридиан", "Юный техник" та інших; в альма-нахах "Вітрила", "Хортиця"; збірниках "Всем миром" (Москва: Молодая гвардия, 1987), "Тіні кімнати сміху" (Дніпропетровськ: Промінь, 1989), "Афганистан болит в моей душе..." (Москва: Молодая гвардия, 1990).
Живе в Мелітополі. Займається приватним бізнесом в сфері, пов’язаній з конт-рольно-вимірювальними приладами.
Основні твори:
Последний атаман (1995),
Медали (1996),
Смерть сексота (2003),
Память (2008),
Последний атаман. Тайна императора (2008),
Ромкины журавли (2008),
С крестом на море и на суше (2011),
Голгофа архиепископа Сергия (2011),
Последний бой сталинского сокола (2011),
Звонки (2012 ),
Любовь по объявлению (2012),
Претерпевшие за веру (2012),
Александр Тышлер и Мелитополь (2012),
Служили два товарища (2013),
Крест и память (2014),
Александр Тышлер и Украина (2014),
Александр Фесюк. Старик с душой юноши (2014),
Предсказание Иоанна Кронштадтского (2015),
Иларий Чубич. Человек эпохи Возрождения (2015),
Хрупкое счастье(2015),
Последний атаман (2016),
Тайна императора (2016).
Борис Ілліч Бездольний(1934 – 2001)
Народився Борис Ілліч 19 жовтня 1934 р. в смт. Розівка (Куйбишевського, нині – Розівського) району Запорізької області. Середню школу закінчив у Запоріжжі. Після закінчення факультету журналістики Київського університету (1957 рік) працював у запорізьких обласних газетах, у книжковому видавництві, очолював Запорізьке обласне літоб’єднання. Член Спілки письменників СРСР з 1970 року.
Чимало віршів Б. Бездольного перекладено на мови інших народів. Він нагоро-джений Почесними Грамотами Президії Верховної Ради Абхазької та Калмицької АРСР за поетичну перекладницьку діяльність. У 1984 році Борис Ілліч Бездольний став лауреатом премії ім. Трегубенка заводу "Дніпроспецсталь". Помер у 2001 році.
Основні твори:
Трутні (1960),
Твой след на земле (1961),
Вогонь горить у серці: Нарис (1964),
Директор заводу (1966),
Смерть обминає сміливих: Нариси (1966),
Запорожье мое, Запорожье (1969),
Запоріжжя – славне місто (1970),
Блискавка в добрих руках (1972),
Молния в добрых руках.-Повесть/Авториз. перевод с укр. (1974),.
Сонячна долина: Повість (1984),
Душа поэта: Поэзия (2002).
Микола Григорович Білокопитов
(1954 р. н.)
Микола Григорович Білокопитов народився 11 лютого 1954 року в Мелітополі. Дитинство минуло в селищі Кушугум Запорізького району, де він і закінчив середню школу. Служив на флоті.
Працював слюсарем, залізничником, поліграфістом. Закінчив Український поліграфічний інститут ім. І. Федорова (м. Львів). Багато років віддав журналістиці. Працював у газетах "Комсомолець Запоріжжя", "Запорізька правда", "Запорозька Січ", "Світло Оріяни". Перші проби пера Микола Білокопитов зробив ще у шкільні роки. Навчаючись у 8 класі, опублікував свої вірші в районній газеті "Червоний промінь". Потім його твори з’являються в обласних газетах "Комсомолець Запоріжжя" і "Запорізька правда", а згодом гуморески, байки, мініатюри письменника друкуються в журналах "Старт", "Ранок", "Україна" і, звичайно ж, у "Перці". Публікуються його твори також в "Літературній Україні", колективних збірниках. З 1991 року почали виходити власні збірки гумору й сатири: "Вовча наука" , "Міні знову в моді", "Нечиста сила" та ін. 1998 року за книгу "Міні знову в моді" Микола Білокопитов став лауреатом Всеукраїнської літературної премії ім. С. Руданського. Член Національної Спілки письменників України з 1996 року.
Основні твори:
Вовча наука (1991),
Міні знову в моді (1994),
Нечиста сила (1995),
Весела парочка (2006),
Принциповий флюгер (2008),
Революційні вила (2015),
Камасутра в тролейбусі (2015).
Марина Анатоліївна Брацило
(1976 – 2013)
Народилася Марина Анатоліївна 2 грудня 1976 р. у м. Запоріжжя. Навчалась в ЗОШ № 43, ЗОШ № 20. Вищу освіту здобувала в Запорізькому державному університеті на філологічному факультеті за спеціальністю українська мова та літера-тура (1994–1999 роки) та в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського НАН України та аспірантурі за спеціальністю "етнологія" (1999–2004 роки).
Працювала коректором у ЗМІ; літредактором у видавництвах "Факт", "Смоло-скип"; редактором у журналах "Пані", "Вона", "Даша"; контент-редактором сайту IVONA.
З 1997 року член Національної спілки письменників України. У 1998–1999 роках – голова Запорізького обласного літературного об'єднання імені М. Гайдабури.
Учасник Всеукраїнського збору молодих літераторів (1998) та Всеукраїнської наради "Молода література і державність України" (1999). Багаторічний учасник Все-українського семінару творчої молоді України в Ірпені.
17 червня 2013 року Марина Брацило трагічно загинула.
Основні твори:
Хортицькі Дзвони (1995),
Благовіст (1996),
Мелодія вічних прощань (1997),
Сонцетяжіння (2001),
Чотири пори любові (2006),
Шовкова держава (2014).
Олександр Михайлович Бродяга-Бродецький
(1938 р. н.)
Олександр Михайлович Бродецький народився 10 березня 1938 р. на Херсонщині, закінчив два технічних навчальних заклади, працював на запорізьких підприємствах і в проектних інститутах.
Олександр Михайлович – член правління Всеукраїнської творчої спілки "Конгрес Літераторів України", дійсний член Асоціації "Весела Січ" (за козацьким реєстром – Олесь Бродяга), Генерал козацького Війська Запорозького. Перші свої вірші почав писати ще в школі, пізніше його твори друкувалися в запорізькій пресі. У 1995 р. вийшли друком дві перші поетичні збірки "Половодье души" і "Покаяние". Відтоді автор видав 25 поетичних книг російською та українською мовами. В його ліричних рядках, як відзначали у своїх виступах прихильники творчості поета, звучить любов до рідної землі, роздуми про вічне, про високе покликання людини у цьому світі. Сучасність у творах О. М. Бродецького перегукується з минувшиною. Про це йдеться і у його романі "Многоточие жизни...", який вийшов у 2008 році. Нещодавно у запорізькому видавництві "Тандем" побачили світ дві збірки поета – "Не барахли, мотор" та "Ділове горобеня".
Основні твори:
Половодье души (1995),
Покаяние (1995),
Бурелом (1995),
Лилии затона (1996),
Зеркальный брод (1996),
Восхождение (1996),
Вуаль времени (1997),
Крыло судьбы (1997),
Звезда на склоне (1998),
Привал (1998),
Водопілля душі (1999),
Чарівна райдуга (1999),
Золоті тенета (2000),
Слав’янський ключ (2001),
Голос із колиски слов’ян (2001),
Застигла осені сльоза (2002),
Незламний дух (2002),
Загнузданий віками степ (2003),
Поміж гір пасуться хмари (2003),
На вершине (2004),
Віщий знак (2004),
Избранное (2005),
Многоточие жизни (2008),
Не барахли, мотор…(2013).
Лариса Степанівна Верьовка
(1936 – 2014)
Народилась Лариса Степанівна 31 січня 1936 р. у м. Гуляйполе Запорізької області. Поетеса, журналіст. У 1956 дебютувала в газеті "Червоне Запоріжжя". Закінчила факультет журналістики Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка. Друкувалась в журналах "Дніпро", "Жовтень", "Ранок", "Україна", часописах Австралії, Ізраїлю. Член Національної спілки журналістів України, лауреат міжнародної літературної премії ім. В. Винниченка.
Основна тема творчості Лариси Верьовки – патріотизм і любов до рідного краю, до життя, до коханого. В останні роки працювала над розробкою махновської темати-ки. У співавторстві з двоюрідним онуком Н. Махна – В. Яланським випустила істори-ко-документальну книгу "Нестор і Галина. Розповідають фотокартки" (1999).
Автор циклу статей про Нестора Махна та історію махновського руху. Вірші Ве-рьовки покладені на музику композиторами О. Білашем, С. Козаком, І. Сльотою та ін. Цикл "Несторова доля" увійшов до концертної програми відомого запорізького компо-зитора та співака А. Сердюка під назвою "Гуляй-Поле". Пісня "Єднаймося, гуляйпіль-ці" на слова поетеси стала переможцем літературного конкурсу на кращу пісню про Гуляйпільський край.
Лариса Степанівна була нагороджена медаллю "За заслуги перед Гуляйпільсь-ким краєм". Померла Лариса Верьовка 28 грудня 2014 р., похована у м. Гуляйполе.
Основні твори:
Нестор і Галина. Розповідають фотокартки (1999).
Олександр Євгенович Виженко
(1958 р. н.)
Олександр Євгенович Виженко – запорізький актор, казкар, філософ, краєзнавець. Народився Олександр Євгенович 10 вересня 1958 року у Полтаві. З 1981 по 1985 рік навчався у Київському інституті театрального мистецтва імені Карпенка-Карого (курс Зимньої В. І.). Одружений, має сина Артема.
З 1985 по 2012 рік працював актором Запорізького обласного театру юного глядача. За понад 20-річне служіння сцені зіграв близько п’ятдесяти ролей. Мав режисерські постановки: "Нотатки божевільного", "Тринадцять ножів у спину революції", "Маленький принц".
Як письменник, Олександр Євгенович знаний українському читачеві за книжка-ми "Історія запорізьких козаків для веселих дітлахів", "Легенди та казки Хортиці", "Україна кохання", "Абетка для дорослих ще й діток, щоби мовний цвів садок", "Коза-цькі забави" та іншими. У 1992 році став переможцем міжнародного конкурсу моло-дих письменників "Гранослов".
Дослідницька праця "Україна кохання" (2005), яка в основі своїй побудована на українському фольклорі, стала спробою автора розповісти сучасникам як українці ста-вилися до кохання у духовному і тілесному аспектах. Книга набула широкого розголо-су. Журналісти охрестили автора "Батьком Української Камасутри", а сам твір "пер-шою українською еротичною енциклопедією".
Знаковою для Олександра Виженка стала книга "Сонети пана Шекспіра", що ви-йшла у 2013 році. Це переклад українською сонетів Шекспіра, який письменник зро-бив, використовуючи підрядковий переклад свого сина Артема.
Ось як про це писав сам О. Виженко: "Я здолав цей копіткий марафон майже за рік, а стежку до мовної ріки Шекспіра мені люб’язно погодився прокласти мій син Ар-тем – професійний перекладач. Його підрядковий переклад вияскрив мені чуттєві від-тінки душевних переживань великого Вілла, його світобачення, глибину і мудрість….
Вважаю: поетові немає сенсу гадати, яка історична особа переховується під прі-звищем Шекспір; а ще хто він – його таємничий юний Друг, і хто та загадкова Смуг-лява дама, котру кохає поет; а ще: в якому році він почав писати сонети, і в якому році завершив, і чи правильний порядок розміщення сонетів?
Шановний читачу! Я зробив спробу донести сонети Шекспіра, що подарували мені величезну насолоду, які – переконаний! – ти розділиш зі мною, і, беручи той чи інший сонет, сприйматимеш його, наче ароматну квітку, яка подарує тобі незабутній солодкий нектар спорідненості".
Після виходу "Сонетів…" О. Виженку спало на думку перекласти українською пісенний спадок знаменитої Ліверпульської четвірки. В кінці 2014-го ця робота була завершена. "Я безмірно щасливий тому, що в юні роки мені вистачало чулості, щоб відчувати свою душевну і духовну спорідненість з бітлами. Зараз я відчуваю справж-ню радість і щастя від того, що мені і моєму синові Артемові – представникові нової генерації – вистачило сил і творчого натхнення завершити роботу над перекладом українською мовою 288 творів (чи не увесь пісенний спадок!) The Beatles. Перекладе-но усі пісні "Бітлз" 1962-1970 років, включаючи пісні інших авторів… Ми здолали цей копіткий марафон за сім місяців…" – написав поет після завершення роботи.
Рок-гурт "Спів братів" з м. Черкаси скористався викладеним в Інтернеті "Пісен-ним світом Бітлів" і записав власний альбом з 13-ти пісень з репертуару знаменитої четвірки.
З травня 2015 року на ТРК Запоріжжя Олександр Виженко розпочав цикл пере-дач "КАЗКИ ЗАПОРОЗЬКІ ВІД САНЬКА СИТА".
Основні твори:
Історія запорізьких козаків для веселих дітлахів (1992, 1994, 2008),
33 (1993),
Пестрые лоскутья (1996),
Легенди та казки Хортиці (2000),
Козацькі забави (2004),
Україна кохання (2005),
Крилатий вовк (2005),
Абетка для дорослих ще й діток, щоби мовний цвів садок (2007),
Живиця-чудовиця (2007),
Байки Запорозькі (2012),
Сонети пана Шекспіра (2013).
Павло Іванович Вольвач
(1963 р. н.)
Павло Іванович Вольвач народився 9 жовтня 1963 року у м. Запоріжжя. Український письменник (поет, прозаїк). Член Національної спілки письменників України та Українського ПЕН-центру. Після закінчення школи служив у радянській армії, у саперному батальйоні, потім – у службах військового зв'язку. Після служби працював на заводах, змінив багато професій і спеціальностей. Зокрема, був слюсарем, ливарником, сантехніком, художником-оформлювачем, продавцем, бутлеґером, безробітним. Паралельно писав вірші. Закінчив журналістське відділення філологічного факультету Запорізького університету. П’ять років був редактором відділу інформації на обласному телебаченні. 1997-го року став лауреатом літературної премії імені Василя Симоненка, а 1998-го – премії ім. Володимира Сосюри. З літа 1999 року проживає у Києві. До 2007 року працював на радіо "Свобода". Одружений, має двох доньок. Павло Вольвач видав вісім поетичних збірок та три романи. Двічі був номінований на Шевченківську премію. Особливий розголос викликав його роман "Кляса", котрий здобувся на широкий відгук в Україні, а також перекладений турецькою, російською та македонською мовами а також здобув третю премію на "Коронації слова-2002". Окремі твори П. Вольвача перекладалися також англійською, російською, польською, словацькою та іншими мовами.
Образ України у творчості письменника набуває особливого звучання – це політ до українства, відчуття його на рівні найвищого духу, найглибшої інтуїції, це праг-нення відчути рідну землю як найвищу ідею. Для нього Україна – це дух, а не "хліб і кусень сала", це утвердження духовності і достоїнства, це реалізована мрія і реаль-ність бути щасливим кожній людині.
Основні твори:
Збірки віршів:
Марґінес (1996),
Кров зухвала (1998),
Бруки і стерні (2000),
Південний Схід (2002),
Тривання подорожі (2007),
Триб (2009),
Вірші на розі (2010),
Судинна пошта (2011)
Романи:
Кляса (Кур'єр Кривбасу 2003; окремі видання – 2004, 2010).
Хрещатик-Плаза (2013)
Сни неофіта (2016)
Михайло Денисович Гайдабура
(1909 – 1942)
Народився Михайло Денисович Гайдабура 13 травня 1909 року в селі Вербове Пологівського району Запорізької області в сім'ї коваля. В дитинстві наймитував, а потім допомагав батькові в кузні. З юності захоплювався громадською роботою: виступав у драмгуртку, завідував клубом, організував роботу бібліотеки. Непогано малював.
Навчався в Київському художньому інституті (1928-1931 рр.) Опісля вчителював у рідному селі. У 1933-1935 роках служив на Балтійському флоті. Демобілізувавшись, почав працювати у гуляйпільській районній газеті, на посаді відповідального секрета-ря. Ще з 1926 року почав писати вірші, згодом перейшов на прозу. У 1929 році в мос-ковському журналі "Батрак" з’явилось його перше друковане оповідання "Межа". Потім були численні оповідання, нариси в районній, обласній, республіканській пресі. А в 1938 році здійснилася заповітна мрія письменника: у Києві вийшла у світ перша і, на жаль, остання прижиттєва книга оповідань "У морі". Тоді ж М. Гайдабура став пер-шим у нашому краї членом Спілки письменників України. Письменник і журналіст М. Гайдабура був дуже працьовитою людиною, проте більшість з написаного загинула у полум’ї війни.
На фронт він пішов добровільно на початку липня 1941 р. Спочатку служив на Балтійському флоті, потім – на Чорноморському. Під час оборони Севастополя коман-дував підрозділом морської піхоти і в 1942 році поліг смертю хоробрих.
Рішенням Запорізької організації Спілки письменників України 3 травня 1970 року ім'я письменника присвоєне обласному літературному об'єднанню.
Основні твори:
У морі: Оповідання. – К.: Держлітвидав, 1938
Людина в морі: Оповідання // Хортиця: Літ. –худож. альманах. – Запоріжжя, 1995. - №4. – С. 6-8.
Людина з-за борту: Оповідання // Комсомолець Запоріжжя. - 1984. – 12 трав.
Дружба: Уривок з повісті // Червоне Запоріжжя. – 1939. – 16 лип. – С. 3.
Любов Григорівна Геньба
(1960 р. н.)
Народилася Любов Григорівна 28 лютого 1960 р. в с. Грушеве Гуляйпільського району Запорізької області. Поетеса, журналіст, режисер, громадська діячка. Член Національної спілки письменників України з 1997 року. Закінчила Мелітопольське училище культури, у 2006 – філологічний факультет Запорізького національного університету зі спеціальності "Українська мова та література". Нині живе у м. Гуляйполе. Працювала художнім керівником районного Будинку культури. Тепер – директор Гуляйпільського районного краєзнавчого музею.
Почала писати з 1977 року. Друкувалася в обласних газетах, у колективних збір-никах "Кроки", "Вітрила", "Великий Луг", альманасі "Хортиця". На вірші Л. Геньби створено низку пісень у співавторстві з композитором-піснярем, Заслуженим діячем мистецтв України Анатолієм Сердюком, та Заслуженим діячем мистецтв України Те-тяною Бекіровою, зокрема "Весняний вальс", "Оксаночка", "Планета віршів" та ін.
З 1992 року починається злет творчої діяльності Любові Геньби. Одна за одною виходять у світ поетичні збірки: "Грушеве" (1992); " Іменем твоїм" (1995); "Паралель" (1999); "Повези мене у Красиве…" ( 2006); "Душа іде на сповідь" (2006); "Обвітрені сувої половчанки" ( 2012); "Вальс бажань" (2012). У 2003 році разом з самодіяльним композитором Тетяною Бекіровою Любов Геньба випустила компакт-диск "Трояндо-вий гріх". Поезії Любові Геньби внесені у навчальні плани шкіл, та вищих учбових закладів. За її творами готуються курсові, дипломні та наукові роботи. Вона частий гість серед учнівської та студентської молоді.
Більше двадцяти років Любов Григорівна працює в сценічній майстерності. Ма-ючи освіту режисера масових заходів, є активним учасником районних, обласних, все-українських свят, які готує як сценарист, режисер, ведуча і актор. Свої театральні зді-бності вона перенесла і втілила у роботі на посаді директора районного краєзнавчого музею. І сухі цифри, події історії заясніли живим словом, піснею, цікавими постанов-ками, де оживають з глибини віків наші історичні герої. За її керівництва музей ви-йшов на одне з перших місць в області, веде активну роботу в розвитку туристичної діяльності. Неодноразово представляла регіон і музей у документальних стрічках зня-тих каналами СТБ, "1+1", "Першим Національним", є частим гостем обласного радіо і телебачення. Про неї поетично говорять документальні стрічки "Голосом віків землі своїй молюсь" та "Жінка на ім’я Любов".
Любов Геньба очолює Гуляйпільське районне літературне об’єднання. Має бага-то відзнак за розвиток культури та духовності в рідному краї.
Основні твори:
Грушеве (1992),
Іменем твоїм (1995),
Паралель (1999),
Повези мене у Красиве… (2006),
Душа іде на сповідь (2006),
Обвітрені сувої половчанки (2012),
Вальс бажань (2012).
Анатолій Іванович Голдобін
(1948 – 2013)
Народився Анатолій Іванович у с. Новобогданівка Мелітопольського району. Там пройшли його дитячі і шкільні роки. Після закінчення семирічної школи він отримує направлення на навчання до Мелітопольської дослідної станції (нині Інститут зрошуваного садівництва). Після закінчення навчання працював у колгоспі "Авангард", де згодом був обраний комсоргом, редактором колгоспної газети "Ленинский путь". Через деякий час за покликом серця він їде на будівництво шахт Донбасу. 1962 року повертається у рідне село, а 1964-го переїжджає до м. Запоріжжя і починає працювати у тресті "Запоріжалюмінбуд". У 1970 році закінчує заочно Запорізький педінститут (нині Запорізький національний університет). Пізніше Анатолій Іванович працював завідуючим відділом обласної ради профспілок, завідуючим екскурсійним бюро м. Запоріжжя , а з 1977 по 1985 рік – секретарем Орджонікідзевської райради м. Запоріжжя. Друкувався в районній газеті "Радянський степ", в обласних газетах, журналі "Советские профсоюзы". З 2008 року – член Конгресу літераторів України в Запорізькій області.
Понад тридцять років А. І. Голдобін займався пошуковою дослідницькою робо-тою, збирав матеріали про героїв Великої Вітчизняної війни, героїв праці, почесних громадян м. Запоріжжя. У 1965 став ініціатором створення Алеї Бойової Слави, де 35 Героїв посадили дубки на честь 20-річчя Перемоги над нацистами. Помер Анатолій Голдобін у 2013 році, похований у Запоріжжі.
Основні твори:
Аллея Славы в Запорожье (1985),
Крилатий метал Запоріжжя: спогади, нариси, поезії (автор – упорядник) (1993),
Запорізька Алея Слави – народна святиня (2002),
Почетные граждане Запорожья. Плакат – календарь на 2007 г.
Запорожская Аллея Славы – народная святыня. Плакат – календарь на 2007 г.
Герои Запорожского края – полные кавалеры ордена Славы (2015).
Ольга Петрівна Джигурда
(1901-1986)
Народилась Ольга Петрівна у 1901 році в селі Печеніги Харківської області в родині земського лікаря. Згодом переїхала до повітового міста Вовчанськ, де у 1919 році закінчила на відмінно жіночу гімназію та вступила до Харківського медичного інституту, який закінчила у 1925 році. У 1934 році переїхала в Запоріжжя, де працювала дільничним лікарем-фтизіатром місцевого протитуберкульозного диспансеру.
До лав РСЧА була покликана із запасу 24 червня 1941 року. З листопада 1941 року по 10 червня 1942 року працювала лікарем на санітарному транспорті "Абха-зія". Після загибелі корабля рятувала поранених бійців в одному з підземних госпіта-лів Інкермана. З обложеного міста евакуювалася однією з останніх. Потім працювала в госпіталях на Кавказі, аж до самого повернення в уже звільнений Севастополь.
Про те, що з нею відбувалося в 1941-1944 роках на флоті, в госпіталях, як вона і її колеги боролися в важких умовах за життя поранених в Севастополі і на Кавказі, Ольга Петрівна після війни розповіла в своїх книгах "Теплохід "Кахетія" , "Тилові бу-дні", "Підземний госпіталь". Всі вони неодноразово перевидавалися в Радянському Союзі і друкувалися за кордоном. Особливе значення написаних нею книжок в тому, що вони були створені в 1947-1949 роках, відразу ж після закінчення Другої Світової війни. у 1949 році О. П. Джигурда стала членом спілки письменників СРСР, їй проро-кували чудове письменницьке майбутнє, але вона залишилася вірна своєму головному покликанню – бути лікарем. Після війни була провідним хірургом військово-морського госпіталю Чорноморського флоту. У 1949 році звільнилася з військової служби та з сім'єю переїхала до Запоріжжя, де продовжила працювати за фахом. На пенсію Ольга Петрівна пішла у 80 років.
Ольга Петрівна Джигурда, заслужений лікар УРСР, почесний громадянин Запо-ріжжя, член Спілки письменників СРСР та УРСР, кавалер орденів Трудового Червоно-го Прапора, Вітчизняної війни і шести медалей. Пішла з життя 10 грудня 1986 ро-ку. Похована на Капустяному кладовищі у Запоріжжі.
Основні твори:
Теплоход "Кахетия" (1945),
Подземный госпиталь (1945),
Тыловые будни (1945).
Василь Іванович Діденко
(1937 – 1990)
Василь Іванович Діденко народився 3 лютого 1937 року у місті Гуляйполе на Запоріжжі в сім’ї хліборобів. Коли йому виповнилося 10 років, батьки переїхали на Херсонщину в с. Гаврилівку Іванківського району. З липня 1950 року по березень 1958 року його біографія була пов’язана з Вінниччиною. Після закінчення Ширмівської середньої школи вступив до Київського університету імені Т.Г.Шевченка і закінчив його у 1959 році. Відтоді – на редакційній та літературній роботі. Як поет формувався в університетській літстудії імені В.Чумака. У травні 1963 року став членом Спілки письменників України. Автор текстів ряду пісень, зокрема широко популярної "На долині туман".
У своїх творах поет звеличував Вітчизну, людину-трудівника, оспівував героїчне минуле українського народу, його видатних синів і дочок. 13 квітня 1990 року В. Ді-денко пішов із життя. Вже після поховання праху поета в Києві став відомий його лист-заповіт "Поховайте мене в Гуляйполі". 25 червня 1997 року завдяки клопотанню близьких людей і численних поціновувачів його таланту, поет навічно переїхав до сво-їх земляків і оспіваного ним у віршах містечка. Сьогодні центральна районна бібліоте-ка Гуляйполя носить його ім’я. На будинку, в якому поет народився і жив, відкрита меморіальна дошка.
Основні твори:
Зацвітай калино (1957),
Під зорями ясними (1961),
Заповітна земля (1965),
Степовичка (1965),
Дивосвіти любові (1969),
Дзвонять конвалії (1975),
Берізка (1975),
Мережки сонця (1976),
Вродливий день (1979),
Червоний вітер (1982),
звінка фонетика (1974),
Дивокрай (1987),
Рання ластівка (1988).
Адріан Феофанович Кащенко
(1858-1921)
Кащенко Адріан Феофанович народився 19 вересня (1 жовтня) 1858 на хуторі Веселому, який входив до складу Олександрівського повіту Катеринославської губер-нії. У 1867 році Адріан вступив до Катеринославської гімназії, яку залишив після тре-тього класу і вступив до юнкерського училища. Прослуживши кілька років офіцером, він вступив на дрібну службу в управління залізниці (був контролером у поїздах). Оселившись у Катеринославі, одружився, купив маленький будиночок. Начальство його перекидало з місця на місце: спочатку – в Перм, згодом – у Петербург, де він став помічником головного контролера залізниці, далі в Туапсе – головним контролером залізниці, що будувалася, і, нарешті, знову до Катеринослава.
Адріан Кащенко починав свій шлях у літературу з друкування народних легенд, переказів, казок. У 1883 році виходить його книга "Жар-птиця, або З паном не братай-ся, у прийми не бери і жінці правди не кажи". Протягом 1917 – 1919 років Кащенко опублікував найбільшу кількість своїх творів. Його перу належать оповідання "Запо-розька слава", "На руїнах Січі", "Мандрівка на пороги". У повістях "З Дніпра на Ду-най", "Зруйноване гніздо" він показав трагічну долю козацтва після знищення Запоро-зької Січі. Письменник створив галерею портретів національних героїв України. Це твори: "Над Кодацьким порогом" (про гетьмана Івана Сулиму), "Гетьман Сагайдач-ний", "Кость Гордієнко-Головко – останній лицар Запорожжя".
Помер Кащенко 16 березня 1921 року.
Основні твори:
Зоря нового життя (1907),
Над Кодацьким порогом (1912),
Славні побратими (1913),
Борці за правду (1913),
З Дніпра на Дунай (1914),
Під Корсунем (1914),
У запалі боротьби (1914),
Зруйноване гніздо (1914),
Мандрівка на Дніпрові пороги (1916),
Оповіді про славне військо запорозьке низове (1917),
Про гетьмана Сагайдачного (1917),
Кость Гордієнко-Головко – останній лицар Запорожжя (1917),
Великий Луг Запорозький (1917).
Віра Миколаївна Коваль
(1948 р. н.)
Віра Коваль народилась у селі Біленьке Запорізького району 28 вересня 1948 року. І в школі, і в інституті (Віра закінчила філологічний факультет Запорізького педінституту) вона писала вірші, і особливо їй вдавалися переспіви – нові тексти на мелодії відомих пісень. По закінченні вузу Віра Миколаївна шість років учителювала у Великих Копанях на Херсонщині, вийшла заміж, народила двох доньок. Лише потім повернулась у рідне село та в рідну школу. Вчителювала, а потім працювала вихователем у дитячому садочку.
Друкуватися Віра Коваль спробувала ще на Херсонщині, а потім, по поверненні додому, надсилала свої вірші до запорізьких газет. Віру Коваль помітили і запросили до Літоб’єднання при Запорізький організації Спілки письменників.
Нині поетеса мешкає у Запоріжжі. Найбільшу популярність Вірі Коваль принес-ли пісні – вони в репертуарі запорізького співака й композитора Анатолія Сердюка, народних артистів України Алли Кудлай ("Не повертайсь"), Таїсії Повалій ("Горлиця") та Наталі Бучинської ("Осіння вишня"), заслуженої артистки України Катерини Бу-жинської ("Київська Русь"), співачок Лілії Остапенко ("Біла лілея") та Оксани Вояж ("Давай помиримся") – усі на музику Лілії Остапенко.
Віра Коваль член Національної спілки письменників України.
Основні твори:
На хресті любові (2004),
Дідизна (2007),
Повертаюсь до витоків (2011),
Узбіччя (2015),
Побрехеньки моїх кумів (2015).
Лариса Анатоліївна Коваль
(1945 р. н.)
Лариса Анатоліївна Коваль народилась 20 червня 1945 року у м. Омськ Російської Федерації. З батьками переїхала до Запоріжжя, де і закінчила СШ №15, а потім – вечірнє відділення факультету електронної техніки Запорізького машинобудівного інституту (1971рік). Працювала на електровозоремонтному заводі робітницею, інженером на виробничому об’єднанні "Гама". Викладала у Запорізькому коледжі радіоелектроніки, від 1999-го – у Запорізькому Національному технічному університеті на кафедрі конструювання і виробництва електронних апаратів. Голова обласного літературного об’єднання ім. Гайдабури. Член Спілки письменників України, лауреат літературних премій імені М. Нагнибіди.
Про неї можна сказати, що її поезія народжена незалежністю України. Росіянка за вихованням, вона глибоко сприйняла ідею незалежності – душею і серцем. Вона першою в радіоелектронному коледжі розпочала читати свій технічний предмет украї-нською мовою. Вона першою довела, що технічна термінологія українською мовою звучить не гірше, ніж будь-якою іншою.
Поетичне світобачення Лариси Коваль оригінальне і неповторне. Від Дніпра до Карпатських гір простягається її поетична мережка. І скрізь – любов до свого рідного, земного, українського. Поетеса не цурається сільських і урбаністичних мотивів, воло-діє технікою білого вірша.
Основні твори:
Повернення до себе (1996),
Від болю до весни (1997),
Сполох осінніх айстр (1998),
Озори мою душу, надіє! (2000),
Шляхами Піднебесної (2001),
Світлини долі (2003),
Вибране (2005).
Лариса Юріївна Копань
(1939 р.н.)
Лариса Юріївна Копань народилася 30 вересня 1939 року у м. Запоріжжя в робітничій сім’ї. Після закінчення факультету журналістики Київського державного університету імені Т. Шевченка працювала в редакції газети "Літературна Україна", видавництві "Дніпро" апараті Спілки письменників України, з 1982 року – в журналі "Київ", де протягом 1985-1999 років обіймала посаду заступника головного редактора.
Вже перший роман молодого прозаїка "Орбіта" засвідчив неординарність її таланту. Глибоке проникнення у психологію персонажів, виразна мова, ненав’язлива іронія – створюють особливу атмосферу, де поєдналися і піднесена романтика і реальність буття. З часом побачили світ і інші твори письменниці: "Пульсари", "Критична маса", "Для вузького кола". Окремі твори авторки були перекладені російською та польською мовами.
Зовсім інший виток творчої долі Лариси Юріївни розпочався зі змінами в соціа-льно-політичній ситуації країни. Душею сприйнявши здобуття Україною державності, вона почала активно працювати над проблемами розбудови українського книгодруку-вання, висвітлення правдивої історії нашої Батьківщини. Певний час (1996-1998 рр.) Л. Копань очолювала Видавничий дім "КМ Акаdеміa" (дочірнє підприємство Національ-ного університету "Києво-Могилянська академія"), виступала упорядником окремих видань, присвячених видатним особистостям України (І. Мазепа, М. Грушевський).
Нині вона директор відомого університетського видавництва "Пульсари" (засно-ване у 1999 р.), яке видає підручники, посібники для вищої школи, монографії, худож-ню літературу. Саме їй належить ідея випуску серій "Українці в світовій цивілізації", "Християнські філософи". Кредо видавництва, як сказала Л. Копань в одному із своїх виступів – "Ми бачимо свою нішу в тому, щоб показувати наукову, мистецьку долю людей досі не відомих в Україні, хоч знаних у Європі, й Америці".
Основні твори:
Орбіта (1980),
Пульсари (1983),
Критична маса (1985),
Для вузького кола (1989).
Наталія Ігорівна Кузьменко
Народилась Наталія Ігорівна у м. Запоріжжя. Після закінчення школи працювала в багатотиражній газеті "Днепростроевец". Потім вступила до Запорізького державного університету на філологічний факультет за спеціальністю "викладач російської мови та літератури". Відразу після ВНЗ стає кореспондентом багатотиражної газети "Строитель". У 1990 році її запрошують на роботу в нову міську вечірню газету "Наш город". Тут Наталія Кузьменко пройшла серйозний творчий шлях від репортера до оглядача газети. Через два роки відкриває на телеканалі "Алекс" цикл передач "И мир иной". Потім стає ведучою популярної музичної програми "ФанклубZ" на ТРК "Запоріжжя". У 1998 році Наталія Кузьменко переходить до газети «Миг», але через півроку очолює прес-службу Запорізької обласної ради. Сьогодні Наталія Ігорівна – голова Запорізької обласної організації Національної спілки журналістів України.
Наталія Кузьменко – автор понад 30 художніх, історичних і публіцистичних видань; член Конгресу літераторів України; переможець регіонального конкурсу "Людина ро-ку" у номінації "Журналістика". Має звання "Почесний журналіст України". Вона член Міжнародної федерації журналістів (ЮНЕСКО).
Основні твори:
Рождение города (1997),
Окна (2000),
Фонтаны (2006),
Запорожье и запорожцы (2005),
Новое Запорожье (2006),
Запорізький край (2008),
Казки Хортиці (2009),
Сказки для маленьких взрослых и больших детей (2009).
Микола Петрович Киценко
(1921-1982)
Народився Микола Петрович 1921року у с. Нижній Куркулак (нині – с. Покровське Токмацького р-ну Запорізької обл. Журналіст, краєзнавець, один із організаторів Державного історико-культурного заповідника запорозького козацтва на о. Хортиця. Народився в селянській сім’ї. У 1939 закінчив Новомосковський педагогічний технікум, у 1954 – Вищу партійну школу при ЦК КПУ зі спеціальності "Журналістика". Трудову діяльність розпочав у 1939 учителем сільської школи на Запоріжжі. У 1939–1946 – служба в Радянській Армії. Учасник Великої Вітчизняної війни. Після демобілізації працював в редакціях районних газет. 1954–1957 роки – головний редактор Запорізького обласного комітету з питань радіомовлення і телебачення, з 1966 по 1973 – голова правління обласної організації Українського товариства охорони пам’ятників історії та культури. Службова та громадська діяльність Киценка була спрямована на відродження національної історико-культурної спадщини, збереження пам’яток історії, увічнення імен видатних діячів і пам’ятних місць на Запоріжжі. Очолювана ним Запорізька обласна організація охорони пам’ятників історії та культури взяла на облік для охорони 1182 пам’ятки історії та культури. У 1965 році ініціював розгляд у ЦК КПУ та уряді республіки питання про оголошення о. Хортиця заповідником і створення на ньому козацького історико-культурного меморіалу, після чого Рада Міністрів УРСР 18.09.1965 прийняла постанову "Про увічнення пам’ятних місць, пов’язаних з історією запорізького козацтва". За цією постановою острів Хортиця оголошувався Державним історико-культурним заповідником. Киценко самовіддано працював над створенням меморіалу. Микола Петрович – автор історико-краєзнавчих книг "Хортиця в героїці і легендах", "Запоріжжя в бурях революції", історичних статей, нарисів, літературних творів: віршів, оповідань, а також циклів радіопередач. Нагороджений орденами "Знак Поша-ни" (двічі), Трудового Червоного Прапора, Дружби народів, медалями. Лауреат респу-бліканської премії ім. Д. Яворницького. Помер Микола Киценко у 1982 році. Похова-ний у Запоріжжі.
Основні твори:
Хортиця в героїці і легендах (1967, 1972, 1991),
Запоріжжя в бурях революції (1969).
Михайло Рафаїлович Ласков
(1923-2002)
Ласков Михайло Рафаїлович народився 3 червня 1923 року у м. Токмак Запорізької області. Там і провів своє дитинство і юність, закінчив середню школу. Потім була Велика Вітчизняна війна, яку він провів в евакуації в Узбекистані. Після закінчення війни Михайло Ласков повернувся додому, згодом пішов навчатися до Запорізького державного педагогічного інституту.
Перші свої творчі проби Михайло Ласков почав у 1945 році, тоді ж він розпочав і свій трудовий шлях. Працював в редакціях обласних газет та на заводах "Запоріжсталь", "Дніпроспецсталь". У 1969 році Михайло Рафаїлович стає членом Спілки письменників України. Михайло Ласков писав як прозу, так і вірші одночасно двома мовами – українською та російською.
Основні твори:
Родные огни (1956),
Ручеек (1956),
Справжній друг (1960),
Старт "Запорожця" (1962),
Повесть о вечном огне (1962),
Жизнь дается раз (у співавторстві) (1963),
Тече річка Жилінка (1965),
Незакатная весна (1974),
Яркий свет (1981),
Несгорающие звезды (1983),
Притяжение земли (1988),
Если женщина любит (1993),
Стихи о любви (1995),
Небеса для двоих (1996),
Любовь и боль (1998).
Василь Андрійович Лісняк
(1908-1963)
Василь Андрійович Лісняк, відомий запорізький письменник і журналіст, народився 17 (30) січня 1908 в селі Вербовому Пологівського району Запорізької області у селянській сім’ї. Виріс серед трудового люду. Будучи багатогранно обдарованою особистістю, захоплювався образотворчим мистецтвом, музикою. У 1932 році закінчив робітфак при Київському художньому інституті. Того ж року в журналі "Гло-бус" з'явився перший вірш Василя Лісняка. Називався він "Ранок" і славив хліборобів, рідний степ, мелодію зерна... Ця тема згодом стала головною, наскрізною в творчості поета.
З 1933 року Василь Андрійович Лісняк працював журналістом. За ранком при-йшов творчий день – вірші поета все частіше й частіше з’являлися в тому ж "Глобусі", а також у журналах "Всесвіт", "Зоря", "Радянська література" та ін. Вони дихали зако-ханістю поета в запорізький степ, в його чари і щедроти, мелодії і запахи.
З перших днів війни поет пішов на фронт. У бою під Красноградом, що на Хар-ківщині був поранений. Після шпиталю служив писарем у військових частинах в Аст-рахані та Сталінграді, а з 1943-го року був топообчислювачем в артилерійському пол-ку. З червня 1944-го працював в редакції дивізійної газети 1-го Українського фронту "За Родину". Брав участь у визволенні Кракова, Домбровського вугільного басейну, в розгромі угрупування під Бреслау. Був нагороджений орденом Червоної Зірки та ме-даллю "За перемогу над Німеччиною". З 1944 року Василь Андрійович Лісняк став членом Спілки письменників України. Перша його книжка віршів "Степові пісні" ви-йшла 1949 року під редакцією Павла Тичини. Творчий доробок Лісняка порівняно не-великий – п'ять поетичних збірок, з яких "Зоряний світанок" побачила світ уже після смерті поета. Помер він 11 листопада 1963 року. Земляки зберігають пам’ять про та-лановитого поета: у Запоріжжі працює бібліотека імені Василя Лісняка, у Пологах діє районне літоб'єднання його імені, ім’я поета носить обласна літературна премія.
Основні твори:
Люблю село (1955),
Широкі простори (1957),
Краса людська (1960),
Зоряний світанок (1964),
Борозна (1969).
Микола Хомич Лиходід
(1940 - 1993)
Народився Микола Хомич 1 листопада 1940 року в с. Михайлівка (нині райцентр) Запорізької обл. Закінчив Запорізький педагогічний інститут (1963), Вищі літературні курси при Літературному інституті у Москві (1979). Учителював, працював журналістом, відповідальним секретарем у редакції газети "Комсомолець Запоріжжя", "Индустриальное Запорожье", "Запорізька правда", очолював обласне літературне об'єднання ім. М. Гайдабури. Дебютував у 1956 році віршем "Запоріжжя", у періодиці виступав переважно під псевдонімом Іван Завгородній. Автор багатьох поетичних збірок. Працював також у жанрі поетичного перекладу. Зокрема, переклав українською вірші башкирського поета Салавата Юлаєва "Мій Урал" і "Зюлейха". Лауреат обласної літературної премії ім. В. Лісняка (посмертно, 1995).
Помер Микола Лиходід 13 вересня 1993 року у м. Запоріжжя.
Основні твори:
Сонце (1963),
Світ (1966),
Хортиця (1967),
Літаки над матерями (1969),
Свято (1970),
Плавка (1975),
Комсомольський характер (1976),
Столітник (1971),
Світанкові речитативи (1973),
Вічний Дніпробуд (1977),
Будьонівка для сина (1979),
Криниця і небо (1983),
Сяйво (1984),
Корінь блискавки (1985),
Передосінній скарб (1989),
Країна Україна (1995).
Григорій Іванович Лютий
(1949 р. н.)
Народився Григорій Іванович Лютий 7 лютого 1949 року у м. Гуляйполе у сім’ї вчителів. Навчаючись у середній школі №1 паралельно здобував музичну освіту по класу баяна. Закінчивши школу, Г. Лютий протягом року працював баяністом і завідуючим Любимівським Будинком культури, вчителем української мови та літератури у СШ №2 м. Гуляйполя, редагував колгоспні багатотиражні газети, був кореспондентом Гуляйпільської районної газети. З 1971 року керував районним літе-ратурним об`єднанням "Калинова сопілка". Потім вступив на філологічний факультет Запорізького педінституту (нині –ЗНУ), який закінчив заочно у 1973 році.
Його вірші вперше були опубліковані в Гуляйпільській районній газеті "Зоря комунізму" у 1964 р., а в 1971 р. – в "Літературній Україні". Пізніше друкувався у все-українських літературно-художніх журналах "Вітчизна", "Жовтень", "Дніпро", "Украї-на", "Київ","Донбас".
Перша збірка поезій "Крилатий корінь" побачила світ у 1984 р., а в травні того ж року Григорія Івановича прийняли до Спілки письменників СРСР.
В снові поезії Г. Лютого лежить саме любов, любов до рідного краю, до людей, до природи, нарешті до жінки, і саме це почуття є джерелом творчого натхнення. Його поезії показують це почуття багатогранним. Тут можна зустріти юнацьке чи дівоче романтичне кохання, його щирість і красу, драматизм нерозділеного почуття, любов до жінки-матері.
Одна за одною виходять книжки "Червона літера вогню", "Хліб любові", "Я воду пив з твого лиця" , за яку Лютий був відзначений обласною літературною премією ім. В. Лісняка, "Гуляй-поле", дитяча книжка "Світлана", "Вибране", "Меди", а також у співавторстві зі співаком і композитором Анатолієм Сердюком збірник пісень "Пісні Гуляйпільського краю", численні публікації в журналах, альманахах, газетах. Варто згадати про те, що на вірші Григорія Лютого написано понад сотню пісень, які стали досить популярними у виконанні Анатолія Сердюка, Лідії Михайленко, Ірини Ярчев-ської, Сергія Шестопалова, дуету Шепелів та інших співаків. І найбільш відомі з них "Не питай", "Скрипка", "Вчительчин вальс", "Пісня Гуляйпільських весіль", "Солов'ї-ний острог", "Хрестини Махна", "Блюз любові", "Шипшина", які знайшли свою слуха-цьку аудиторію.
Крім літературної творчості, Г. Лютий активно займається громадською діяльні-стю, дбає про відродження духовності українського народу, української мови, культу-ри, традицій, місце української літератури в літературному процесі сьогодення. добре відома його участь в роботі різних редколегій, виступи по радіо і телебаченню, зустрі-чі з трудовими колективами, студентами, школярами, інтелігенцією, поїздки у складі літературно-мистецьких делегацій, виховання літературної молоді. З 1992 року він очолював ще й обласне літоб'єднання ім. М. Гайдабури. Він був учасником VIII Все-союзної наради молодих письменників. А ще єдиним делегатом від Спілки письмен-ників України на Всесвітньому фестивалі молоді і студентів у Москві у 1985 році.
З 1998 р. Г. Лютий – голова Запорізької обласної організації Національної Спіл-ки письменників України, з 2001 р. – редактор всеукраїнського журналу "Хортиця". Він активно підтримує молодих запорізьких авторів, плекаючи юні таланти, серед яких В. Забава, Я. Яковенко, В. Шмига та ін.
Він лауреат обласних премій – молодіжної імені М. Андросова, літературної імені В. Лісняка, фонду культури імені М. Нагнибіди. У 2004 році Григорію Лютому присвоєно звання "Заслужений діяч мистецтв України". У зв’язку з 80-річчям утво-рення Гуляйпільського району його було нагороджено регіональною медаллю "За за-слуги перед Гуляйпільським краєм".
Григорій Лютий – поет глибоко сучасний і відкривається перед читачем все но-вими яскравими гранями. Він у постійному творчому пошуку, він – у дорозі.
Основні твори:
Крона вічності (1985),
Червона літера вогню (1987),
Хліб любові (1990),
Я воду пив з твого лиця (1992),
Гуляй-поле (1996),
Світлана (1995),
Збірник пісень «Пісні Гуляйпільського краю» (1995),
Вибране (1998),
Меди (2000),
Мама-Марія ( 2008).
Олександр Олександрович Михайлюта
(1958 р. н.)
Олександр Михайлюта народився 20 січня 1958 року у селі Заріччя Гуляйпільського району Запорізької області. Український літературний і громадський діяч, журналіст, публіцист, письменник, кінодраматург. Навчався у Гуляйпільській середній школі № 3. У 1980 році закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Літературну діяльність розпочав з поезії ще у 15-ти річному віці. Його перший вірш "Весілля" був опублікований у районній газеті "Зоря комунізму". Працював кореспондентом Гуляйпільської райгазети, завідуючим відділом Запорізької обласної газети "Комсомолець Запоріжжя", власним кореспондентом газет "Молодь України", "Голос України", політичним оглядачем "Пресового Агенства Новин".
О. О. Михайлюта – член Спілки журналістів України з 1983 року, член Спілки письменників України з 1995 року. Був одним з організаторів запорізького товариства "Меморіал" та організації "Солдатських матерів України". Керував науково-редакційним підрозділом з підготовки та випуску серії книг "Реабілітовані історією".
У 1997 році став завідувачем оргвідділу Спілки журналістів України, у 1998-му – сек-ретарем, директором Журфонду України, а з 2002 року був секретарем Національної спілки письменників України. Головний редактор журналів "Епоха", "Кияни", "Жур-наліст України". З 2002 року очолює центральну раду всеукраїнської громадської ор-ганізації "Професійна спілка "Журналіст України", директор КП "Журналістський фонд України".
У 1998 році Олександр Олександрович брав активну участь у відзначенні 110-ї річниці від дня народження Нестора Махна, у створенні громадської організації това-риства Нестора Махна "Гуляй-Поле".
Прозаїк і журналіст О.О. Михайлюта – автор двох десятків книг прози і публіцистики, понад 2000 публікацій у засобах масової інформації та колективних збірниках, автор відеофільмів "Рана", "Где так вольно дышит человек...", "Загадка Дивина".
Лауреат премії журналу "Дніпро" та премії "Незалежність" Київської спілки жу-рналістів.
Основні твори:
Алілуя (1990),
Ми не раби (1990),
Секретний ешелон (1995),
Літаючий "Мерседес" (1997),
Вольниця (1998),
Ложа преси (2002),
Ясновидець (2003)
Хмерія (2004),
Помаранчевий репортаж (2004),
Біліє хата наша при дорозі (2009),
Відкриття Миколи Руденка (2010),
Святий Петро із Дивина (2011),
Слово про Єрмака (2012).
Микола Львович Нагнибіда
(1911 – 1985)
Народився Микола Львович 7 вересня 1911 року у селі Попівка (тепер Смирнове) Більмацького району Запорізької області) в родині сільського фельдшера. Працював на заводах, новобудовах "Дніпрогесу", де почав поетичну творчість. Навчався у Комуністичному інституті журналістики (Харків), Київському педагогічному інституті. Учасник Другої світової війни. Журналіст фронтових газет.
Перша збірка "Дніпровська весна" вийшла у 1932 році. До початку війни видав збірку віршів "Зерна", "Дніпроград". Згодом до 1984 року побачила світ ще 21 збірка віршів, поем, балад. Проте в історію літератури Микола Нагнибіда увійшов більше не оригінальною, а перекладацькою творчістю. Нагнибіда – один із найвизначніших перекладачів білоруської поезії, зокрема Янки Купали, за що 1974 року був удостоєний звання заслуженого працівника культури Білорусі. Один із небагатьох перекладачів словацького поета Людовита Штура.
Жив у Києві. Помер 16 вересня 1985 року.
Основні твори:
Дніпровська весна (1932),
Зерна (1933),
Дніпроград (1937),
Оживуть степи (1947),
Степ і море (1947),
Гірські вершини (1947),
Лист на Запоріжжя (1964),
Висота (1965),
Вам присвячую (1953),
Моє серце в степах (1975),
Благословенна будь! (1980).
Тетяна Іванівна Нещерет
(1931 – 2007)
Народилася Тетяна Іванівна 25 червня 1931р.в с. Халеп’ї Обухівського району Київської області у селянській сім’ї. У 1967 закінчила театрознавчий факультет Київського театрального ін-ту. На професійну сцену вона прийшла у 1954 році: працювала у театрах м. Кам’янець-Подільський, Артемівськ, Полтава, Луганськ, Дрогобич. Член Спілки театральних діячів України (1958).
Майже 40 років віддала Запорізькому обласному українському музично-драматичному театру, прийшла туди з осені 1965-го. Зіграла понад 150 ролей сучасно-го та класичного репертуару, серед них: Наталка – "Наталка Полтавка" І. Котляревсь-кого, Аза – "Циганка Аза" М. Старицького, Інгігерда – "Ярослав Мудрий" І. Кочерги, Кручиніна – "Без вини винні" О. Островського, Беліса – "Закохана витівниця" Лопе де Вега.
Відома українська актриса, театрознавець, поетеса, авторка статей до Енцикло-педії сучасної України. Член Національної спілки письменників України (1994).
У літературу прийшла в зрілому віці. Автор збірок віршів "Запізніле освідчен-ня", "Отчий дім", "Сльози і квіти", "В осені своя краса", "Дівич-гора", "Під крилом Мельпомени", "Повернення", біографічного нарису "Народний артист України Олек-сандр Король". Варто відзначити й інші інтереси Т. Нещерет. Вона перекладала поезію інших народів. В її книжці "В осені своя краса" вміщено понад чотири десятки пере-кладів з російської, білоруської, татарської, німецької та інших мов. До речі, окремі твори Т. Нещерет перекладені російською, білоруською, татарською мовами.
На вірші Т. Нещерет написано близько тридцяти пісень, які виконують профе-сійні співаки й аматори. Це пісні: "Дніпре мій", "Вечір" (музика О. Носика), "Матері", "Я кохаю тебе" (музика Н. Боєвої), "Я бачила, як плакали жита" (музика Л. Костенка, Б. Юрківа), "Пісня про перше кохання", "О, Море" (музика Ю. Коваля), "3имовий вальс" (музика Н. Боровик), "Пісня про Запоріжжя", "Замріяна Хортиця", "Пісня про солдата", "Розчеши, мамо, коси", "Журавлина пісня" (музика Й. Пінзура), "Моя лю-бов" (музика С. Ващенко) та інші.
Як театрознавець Т. Нещерет широко пропагувала театральне мистецтво. Нею написано чимало статей про театральні колективи і їх спектаклі, про роботу акторів і режисерів.
Т. Нещерет – лауреат обласної премії українського Фонду культури імені І. П. Паторжинського, нагороджена орденом "Знак Пошани" (1976).
Основні твори:
Запізніле освідчення (1988),
Отчий дім (1990),
Сльози і квіт (1992),
В осені своя краса (1995),
Біографічний нарис «Народний артист України Олександр Король» (1995),
Дівич-гора (1998),
Під крилом Мельпомени (2001),
Повернення (2001).
Олексій Якович Огульчанський
(1912-1996)
Народився Олексій Якович 30 березня 1912 року у місті Луганськ, в сім'ї тесляра. Дитинство минало на берегах тихоплинної річки Луганки та в чарівних гаях Дінця. Закінчивши у 1929 році Луганську трудову семирічну школу, Огульчанський вступив до Бердянського педагогічного технікуму. Всю свою подальшу долю він пов’язав із цим містом. У 1930 році закінчив Бердянський педагогічний технікум. Згодом, після закінчення у 1940 році історичного факультету Бердянського педінституту деякий час працював у районній газеті "Більшовицька зірка", був науковим співробітником краєзнавчого музею та викладав археологію у педінституті.
Перші нариси О. Огульчанський опублікував у двадцятирічному віці в журналі "Всесвіт". Після того систематично виступав у пресі. Перша книга – нарис "Записки краєзнавця" – побачила світ 1955 року. Це окрилило молодого літератора, і майже з кожного походу він повертався з новими сюжетами. Невдовзі він написав кілька при-годницьких повістей і оповідань. Став членом спілки письменників України.
В кожній повісті Олексія Огульчанського стільки пригод і надзвичайних від-криттів, що мимоволі думаєш: чи не вигадав їх автор? Виявляється, що ні. В основу покладено справжні події, що трапилися з Огульчанським і його юними друзями, до-слідниками і захисниками природи Приазов'я. Герої книг, веселі і допитливі дітлахи, невтомні шукачі пригод, розгадують немало степових і морських таємниць. Вони ці-кавляться поведінкою тварин і птахів, знайомляться з життям і працею вчених-орнітологів, науковців-дельфінологів. Відтворюючи неспокійний вир буденних турбот школярів, автор вчив дітей бути дбайливими господарями на рідній землі.
Помер Олексій Огульчанський у 1996 році.
Основні твори:
Записки краєзнавця (1955),
Юні слідопити (1958),
Вітрів кут (1959),
Пленники Леванта (1960),
Таємниця Сухої балки (1961),
Унетрях Джубаю (1964),
Острів сріблястих чайок (1965),
Країна інкурів. Як ми шукали скарб (1971),
Бухта солодкого коріння (1973),
Як сплять дельфіни (1979),
Знахідка на все життя (1982),
Скарб солоного лиману (1986).
Петро Павлович Ребро
(1932-2014)
Народився Петро Павлович 19 травня 1932 року в селі Білоцерківка Більмацького району Запорізької області в родині колгоспника. Після закінчення у 1953 році Запорізького педагогічного інституту (нині – національний університет) слу-жив в армії, вчителював у Малокатеринівській середній школі, працював у редакціях обласних газет "Червоне Запоріжжя", "Запорізька правда", у книжковому видавництві, в обласному управлінні культури. Вчителював.
Фундатор Запорізької обласної організації національної спілки письменників України (очолював її з 1967 по 1998 рік), виховав цілу плеяду талановитих літераторів, заснував ряд літературно-мистецьких свят, зокрема, "Поетичний травень", а також альманахи "Хортиця" (нині – журнал), "Спокута", "Весела Січ".
Як депутат обласної ради багатьох скликань активно відстоював права українсь-кої мови і культури в регіоні, енергійно домагався будівництва нового приміщення для обласної наукової бібліотеки, відкриття історичного музею на о. Хортиця, відбудови кінотеатру "Перемога" та інших соціально-культурних об’єктів.
Один із засновників обласної організації Товариства української мови "Просві-та" і Асоціації національно-культурних товариств Запорізької області (очолював 15 років), президент (кошовий) Міжнародної асоціації гумористів і сатириків "Весела Січ".
Почав друкуватись з 1946 року. Поет. Автор багатьох збірок ліричних і сатирич-них поезій, драматичної поеми "Заграва над Хортицею", книжок нарисів і віршів "У сусідів по планеті", документальних повістей "Грім над Запоріжжям", "Ніжна сталь" та ін. Перша збірка віршів "Заспів" вийшла в 1955 році. Всього в доробку письменника – сто книг для дорослих і дітей (загальний наклад – понад 5 млн. прим). Значна частина з них побачила світ у роки незалежності України. Це, зокрема, "Вибрані твори" в 5-ти томах, гумористична серія "Козацькі жарти", веселий календар "Козацький сміхов-ник", трилогія "Сміхотерапія", збірки "Острів Байди", "Моя Білоцерківка" (лірика), "Ображений Гусак" (байки), "Петрів батіг" (епіграми), "Веселі дуелі" (пародії), літера-турознавча серія "Українська Мекка", дослідження "Т.Шевченко і Запоріжжя" (у двох книгах), книжки для дітей "Квіти мають імена", "Трінь і Трінька" та ін.
Працював також у жанрі поетичного перекладу. Твори П. Ребра перекладені на багато мов народів світу. Вони увійшли до антологій, календарів, шкільних підручни-ків тощо.
Останні десять років був керівником (головним редактором) науково-редакційного підрозділу з підготовки та випуску серії книг "Реабілітовані історією". За його редакцією побачили світ 4 книги названої серії, тритомник "Повернені імена", десять випусків альманаху-щорічника "Спокута" та ін.
Петро Ребро – лауреат багатьох літературних премій, Всеукраїнського фестива-лю гумору і сатири "Вишневі усмішки", Міжнародного пісенного фестивалю "Доля", журналу "Перець", нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, медалями. Ім’я Петра Ребра вписане в історію української літератури як "співця запорізького краю".
Помер Петро Павлович Ребро 22 березня 2014 році у м. Запоріжжі.
Основні твори:
Заспів (1955),
Вітер з Дніпра (1957),
Проти шерсті, Сонечко, Чому заєць косоокий (1958),
Найсмачніші огірки (1959),
Перо під ребро (1963),
Людяність (1965),
Порохівниця (1972),
Криця (1975),
Листи до земляків (1976),
Клятва (1977),
Заграва над Хортицею (1980),
Вибране (1982),
Запоріжжя (1986),
Зозулин цвіт, Край щедрий талантами (1989),
Козацькі жарти ( 1993, 1994, 1995, 1996),
Шевченко і Запоріжжя (1996),
Остап Вишня і Запоріжжя, О. Довженко і Запоріжжя, В. Маяковський і Запоріжжя, М.Рильський і Запоріжжя, П. Тичина і Запоріжжя (1998),
Острів Байди, О. Пушкін і Запоріжжя (1999),
Вибрані твори (2000, 2001, 2006, 2007, 2010).
Володимир Павлович Супруненко
( 1952 р. н.)
Народився Володимир Павлович 4 травня 1952 році в місті Дніпродзержинську (нині - Кам'янське) Дніпропетровської області. Зараз живе і працює у Запоріжжі. Відомий письменник, журналіст, етнограф, краєзнавець, дослідник і фотограф. З дитинства мріяв стати мандрівником, вибравши для себе девіз "Via est Vita" ("Дорога - це життя"). Після закінчення інституту служив в армії, працював на буровій у За-поляр’ї, валив ліс в далекосхідній тайзі, обстежив з гляціологами льодовики Паміру. У повній же мірі дитячу мрію дозволила здійснити професія журналіста. В авторському активі В. Супруненка кілька тисяч статей, нарисів, подорожніх нотаток в провідних газетах і журналах. Матеріал для них був зібраний в подорожах і відрядженнях Заполяр’я і Сибіру, Далекого Сходу, Алтаю, Паміру, Кавказу, Прибалтики, Середньої Азії, ближнього і далекого зарубіжжя. Організатор і учасник спортивно-етнографічних експедицій. Багато років співпрацював з журналом "Вокруг света" та іншими виданнями. Лауреат багатьох журналістських премій "Золоте перо".
Автор краєзнавчого фільму про острів Хортиця, випущеного на трьох мовах. Фільм був удостоєний премії "Запорізька синерама" на 15-му Запорізькому кінофести-валі у 2013 році. Видав понад два десятки науково-художніх книг. Серед них популяр-на енциклопедія Запорізького краю – фундаментальна двотомна праця "Ми-українці". Книга була удостоєна премії Міністерства культури України.
В. Супруненко організував і провів близько тридцяти науково-спортивних екс-педицій як по Україні, так і по всьому світу. Експедиції "Чорноморське кільце друж-би", "Шлях аріїв", "Європейський алюр", "Земля обітована" отримали світове визнан-ня, як миротворчі та культурно-просвітницькі акції.
Основні твори:
Молчаливая вода кяриза (1987),
Народный дневник (1991),
Что имеем, то храним (1991),
Нечистая сила (1991),
Животоки старины (1992-1993),
Народини (1993),
Добычливая рыбалка (1995),
Запорожский край (2003),
Остров Хортица (2006),
Тайна георгафических названий (2007),
Имя на карте (2008),
100 чудес Запорожского края (2009),
Запорожская Сечь на острове Хортица (2010),
Острів скарбів (2010),
Мифы, легенды, сказки (2010),
Казацкая кухня (2011),
Хортица. Энциклопедия (2012),
Сто советов путественникам (2012),
Белый свет (2013),
Костянтин Іванович Сушко
(1946 р. н.)
Народився Костянтин Іванович 5 жовтня 1946 року в с. Бабина Верхньорогачикського району Херсонської області. 1962 року виїхав до Запоріжжя. Там закінчив середню школу. Працював теслею, токарем, формувальником. З 1965-го по 1968 роки служив у радянському війську. Звільнившись у запас, працював слюсарем-складальником, згодом Закінчив філологічний факультет Запорізького державного педагогічного ін-ституту зі спеціальності "Російська мова та література". Із 1972-го – на журналістській роботі. Працював кореспондентом, старшим кореспондентом, завідувачем відділу газети «Комсомолець Запоріжжя», редактором багатотиражної газети «Днепростроевец». 1989 року започаткував першу в області профспілкову газету "Выбор". У 1992 – 1999 рр. – головний редактор газети "Запорізька Січ". 1999 – 2005 рр. – на творчих хлібах. З березня 2005року по жовтень 2007-го – Генеральний директор Національного заповідника "Хортиця". Прозаїк, журналіст, член Національ-ної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України, лауреат міжнародної премії ім. І. Франка. Головний напрям його творчої діяльності – природа та історія. Більшість написаних ним книг – про Хортицю.
Нагороджений медаллю "За розвиток Запорізького краю".
Основні твори:
Міраж (1978),
Заповедное Запорожье (1981),
Все могло быть иначе (1984),
Наедине с Хортицей. Краеведческие очерки. (1986),
В степи заповедной (1988),
По Хортице (1989),
Поздняя тропа (1989),
Час сподівань (1992),
Вітер – на крила (1994),
Хортица открывает тайны (1999),
Острів Хортиця (2001),
Двоє серед тиші (2002),
Тени забытых городов (2003),
Стежка на Хортиці (2004),
Я вибираю Хортицю (2004),
Віщий Степ (2004),
Дев’ять молитов у серпні (2006),
Наодинці з Хортицею (2007),
Зелений Мій Дім (2008),
Бентежна Хортиця (2008),
Князь Дмитро Вишневецький та інше… (2009),
Інспектор Хорс (2010),
Ойкумена (2011),
Хортиця – Острів Святилищ (2013),
У згонах (2014),
Закодований час (2014),
Трансмісія слова (2016)
Заворожений острів (2016).
Полян-Пилип Сергійович Юрик
(1956 р. н.)
Пилип Сергійович народився 1 грудня 1956 року в селі Баландине Кам’янського району на Черкащині, де він і закінчив вісім класів середньої школи. Потім закінчив Звенигородський сільськогосподарський технікум (1975), Дніпропетровський сільгоспінститут, нині Дніпропетровський державний аграрний університет (1983), відділення журналістики Київської вищої партійної школи (1989). Працював обліковцем рільничої бригади, агрономом, завідував виробничим відділком, жур-налістом районної газети (смт. Томаківка), обласної молодіжки "Прапор юності" (Дніпропетровськ), обласного радіо (Запоріжжя), міської газети "Запорозька Січ". Ни-ні – редактор відділу соціальних проблем обласної газети "Запорізька правда". У цій газеті веде сторінку гумору "Весела Січ" та літературну сторінку "Світлиця". Як пись-менник зустрічається зі школярами, бере участь у концертах Міжнародної асоціації гумористів і сатириків "Весела Січ", заснованої Петром Ребром. Лауреат премії жур-налу "Перець" та Міністерства культури України "Автора! Автора!" (1989), обласних конкурсів "Весела Січ" у Запоріжжі (1997, 1998, 2000, 2001 і 2005 рр.) та Всеукраїнсь-ких літературних премій імені Степана Руданського (1999), Степана Олійника (2007) і Василя Юхимовича (2012). Лауреат обласної журналістської премії імені Андрія Клю-ненка (2009) за висвітлення соціально-економічних тем. Нагороджений Золотою ме-даллю української журналістики (2012).
Автор багатьох книжок гумору, сатири, поезії, перекладів, фольклору.
Основні твори:
Пісня волі (1993),
Даремний переляк (1998),
Сказання про стародавні минувшини руські (2007),
Калина Хортицька (2012),
Поклик Святослава (2014),
Де ти вештаєшся? (2014),
Осляче тріо (2014).