Письменники Запоріжжя та уродженці Запорізького краю –
ювіляри 2018 року

 

Олександр Іванович Абліцов
(1948 – 2017)

 

Олександр Іванович Абліцов – український поет, перекладач, журналіст. Член Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України. Народився Олександр Іванович 15 вересня 1948 року в селі Новоукраїнка Більмацького (Куйбишевського) району Запорізької області. 1970 року закінчив фізико-математичний факультет Запорізького педагогічного інституту. Служив у лавах Радянської Армії. Працював у школах Миколаївської та Дніпропетровської областей. З 1977-го по 1994-й рік був кореспондентом газети "Машиностроитель" на ВАТ "Мотор Січ", а у 1994–1995 роках – кореспондент газети "Запорозька Січ".

У 1992 році Олександра Івановича як автора двох поетичних збірок прийняли до Спілки письменників України. 1998 року він став лауреатом премії "Журналіст року" Запорізького міськвиконкому. В останні роки працював оглядачем з економічних питань всеукраїнської газети "Позиція".

"Тут – рідне, материнське, єдине, що кличе й не дає замулитися пісенному дже-релу. Тут – і ті некрикливі метафори й просто слова, якими Олександр Абліцов спілкується з пам'яттю, а цю розмову чують, хто вміє чути, і вона відлунюється в майбутніх душах, як голос води й вітру в далеких травах і деревах." – так охарактеризував у свій час творчість письменника відомий український поет Микола Лиходід. Помер Олександр Іванович 5 лютого 2017 року.

 

Основні твори:

Бентежний березень (1981),

Світло материного вікна (1990),

Гайчур (1998),

Гніздо вітрів (2009).

Друкував свої переклади у збірках:

Квіти Абхазії (1970),

Мелодії Агіделі (1980),

Слово землі світанкове (1986),

Поетичний Ленінград (1987).

 

 

Аніщенко Світлана Володимирівна
(1978 р. н.)

 

Світлана Володимирівна Аніщенко – українська письменниця, народилась 10 квітня 1978 у Києві в сім’ї вчителів. Дитинство минуло головним чином в селі Веселий Гай Новомиколаївського району Запорізької області, де вона і отримала неповну середню освіту. Далі майбутня письменниця жила і навчалась у Запоріжжі. Закінчила Запорізьке педагогічне училище (нині Запорізький педагогічний коледж), потім – Мелітопольський державний педагогічний університет. Після закінчення університету працювала в школі вчителькою англійської мови, пізніше – асистентом кафедри іноземних мов на соціально-гуманітарному факультеті Мелітопольського державного університету.

З 1997 року друкувалась в газетах "Запорозька Січ", альманасі "Хортиця", "Новий День", журналі "Київ". Переможниця літературного конкурсу "Гранослов" 2000 року. Член Національної спілки письменників України з 2001 року.

 

Основні твори:

Осінній синдром (2002),

Невагомість (2006).

 

 

Олександр Михайлович Бродяга-Бродецький
(1938 р. н.)

 

Олександр Михайлович Бродецький народився 10 березня 1938 р. на Херсонщині, закінчив два технічних навчальних заклади, працював на запорізьких підприємствах і в проектних інститутах. Олександр Михайлович – член правління Всеукраїнської творчої спілки "Конгрес Літераторів України", дійсний член Асоціації "Весела Січ" (за козацьким реєстром – Олесь Бродяга), Генерал козацького Війська Запорозького. Перші свої вірші почав писати ще в школі, пізніше його твори друкувалися в запорізькій пресі. У 1995 р. вийшли друком дві перші поетичні збірки "Половодье души" і "Покаяние". Відтоді автор видав 25 поетичних книг російською та українською мовами. В його ліричних рядках, як відзначали у своїх виступах прихильники творчості поета, звучить любов до рідної землі, роздуми про вічне, про високе покликання людини у цьому світі. Сучасність у творах О. М. Бродецького перегукується з минувшиною. Про це йдеться і у його романі "Многоточие жизни...", який вийшов у 2008 році. Пізніше у запорізькому видавництві "Тандем" побачили світ дві збірки поета – "Не барахли, мотор" та "Ділове горобеня".

 

Основні твори:

Половодье души (1995),

Покаяние (1995),

Бурелом (1995),

Лилии затона (1996),

Зеркальный брод (1996),

Восхождение (1996),

Вуаль времени (1997),

Крыло судьбы (1997),

Звезда на склоне (1998),

Привал (1998),

Водопілля душі (1999),

Чарівна райдуга (1999),

Золоті тенета (2000),

Слав’янський ключ (2001),

Голос із колиски слов’ян (2001),

Застигла осені сльоза (2002),

Незламний дух (2002),

Загнузданий віками степ (2003),

Поміж гір пасуться хмари (2003),

На вершине (2004),

Віщий знак (2004),

Избранное (2005),

Многоточие жизни (2008),

Не барахли, мотор…(2013).

 

 

Олександр Євгенович Виженко
(1958 р. н.)

 

Олександр Євгенович Виженко – запорізький актор, казкар, філософ, краєзнавець. Народився Олександр Євгенович 10 вересня 1958 року у Полтаві. З 1981 по 1985 рік навчався у Київському інституті театрального мистецтва імені Карпенка-Карого (курс Зимньої В. І.). Одружений, має сина Артема.

З 1985 по 2012 рік працював актором Запорізького обласного театру юного глядача. За понад 20-річне служіння сцені зіграв близько п’ятдесяти ролей. Мав режисерські постановки: "Нотатки божевільного", "Тринадцять ножів у спину революції", "Маленький принц".

Як письменник, Олександр Євгенович знаний українському читачеві за книжками "Історія запорізьких козаків для веселих дітлахів", "Легенди та казки Хортиці", "Україна кохання", "Абетка для дорослих ще й діток, щоби мовний цвів садок", "Козацькі забави" та іншими. У 1992 році став переможцем міжнародного конкурсу молодих письменників "Гранослов".

Дослідницька праця "Україна кохання" (2005), яка в основі своїй побудована на українському фольклорі, стала спробою автора розповісти сучасникам як українці ставилися до кохання у духовному і тілесному аспектах. Книга набула широкого розголосу. Журналісти охрестили автора "Батьком Української Камасутри", а сам твір "першою українською еротичною енциклопедією". Знаковою для Олександра Виженка стала книга "Сонети пана Шекспіра", що вийшла у 2013 році. Це переклад українською сонетів Шекспіра, який письменник зробив, використовуючи підрядковий переклад свого сина Артема.

Ось як про це писав сам О. Виженко: "Я здолав цей копіткий марафон майже за рік, а стежку до мовної ріки Шекспіра мені люб’язно погодився прокласти мій син Артем – професійний перекладач. Його підрядковий переклад вияскрив мені чуттєві відтінки душевних переживань великого Вілла, його світобачення, глибину і мудрість….

Вважаю: поетові немає сенсу гадати, яка історична особа переховується під прізвищем Шекспір; а ще хто він – його таємничий юний Друг, і хто та загадкова Смуглява дама, котру кохає поет; а ще: в якому році він почав писати сонети, і в якому році завершив, і чи правильний порядок розміщення сонетів?

Шановний читачу! Я зробив спробу донести сонети Шекспіра, що подарували мені величезну насолоду, які – переконаний! – ти розділиш зі мною, і, беручи той чи інший сонет, сприйматимеш його, наче ароматну квітку, яка подарує тобі незабутній солодкий нектар спорідненості".

Після виходу "Сонетів…" О. Виженку спало на думку перекласти українською пісенний спадок знаменитої Ліверпульської четвірки. В кінці 2014-го ця робота була завершена. "Я безмірно щасливий тому, що в юні роки мені вистачало чулості, щоб відчувати свою душевну і духовну спорідненість з бітлами. Зараз я відчуваю справжню радість і щастя від того, що мені і моєму синові Артемові – представникові нової генерації – вистачило сил і творчого натхнення завершити роботу над перекладом українською мовою 288 творів (чи не увесь пісенний спадок!) The Beatles. Перекладено усі пісні "Бітлз" 1962-1970 років, включаючи пісні інших авторів… Ми здолали цей копіткий марафон за сім місяців…" – написав поет після завершення роботи.

Рок-гурт "Спів братів" з м. Черкаси скористався викладеним в Інтернеті "Пісенним світом Бітлів" і записав власний альбом з 13-ти пісень з репертуару знаменитої четвірки.

З травня 2015 року на ТРК Запоріжжя Олександр Виженко розпочав цикл пере-дач "Казки запорозькі від Санька Сита".

Завдячуючи Олександрові Виженку, 2017 року в Україні народився новий український герой – Хлопчик-Укропчик. Сам автор каже, що Хлопчик-Укропчик для нього – це більше, ніж просто казковий герой, це – "об’явлення його серця".

 

Основні твори:

Історія запорізьких козаків для веселих дітлахів (1992, 1994, 2008),

33 (1993),

Пестрые лоскутья (1996),

Легенди та казки Хортиці (2000),

Козацькі забави (2004),

Україна кохання (2005),

Крилатий вовк (2005),

Абетка для дорослих ще й діток, щоби мовний цвів садок (2007),

Живиця-чудовиця (2007),

Байки Запорозькі (2012),

Сонети пана Шекспіра (2013),

Хлопчик-Укропчик (2017).

 

 

Павло Іванович Вольвач
(1963 р. н.)

 

Павло Іванович Вольвач народився 9 жовтня 1963 року у м. Запоріжжя. Український письменник (поет, прозаїк). Член Національної спілки письменників України та Українського ПЕН-центру. Після закінчення школи служив у радянській армії, у са-перному батальйоні, потім – у службах військового зв'язку. Після служби працював на заводах, змінив багато професій і спеціальностей. Зокрема, був слюсарем, ливарником, сантехніком, художником-оформлювачем, продавцем, бутлеґером, безробітним. Паралельно писав вірші. Закінчив журналістське відділення філологічного факультету Запорізького університету. П’ять років був редактором відділу інформації на обласному телебаченні. 1997-го року став лауреатом літературної премії імені Василя Симоненка, а 1998-го – премії ім. Володимира Сосюри. З літа 1999 року проживає у Києві. До 2007 року працював на радіо "Свобода". Одружений, має двох доньок. Павло Вольвач видав вісім поетичних збірок та три романи. Двічі був номінований на Шевченківську премію. Особливий розголос викликав його роман "Кляса", котрий здобувся на широкий відгук в Україні, був перекладений турецькою, російською та македонською мовами а також здобув третю премію на "Коронації слова-2002". Окремі твори П. Вольвача перекладалися також англійською, російською, польською, словацькою та іншими мовами.

Образ України у творчості письменника набуває особливого звучання – це політ до українства, відчуття його на рівні найвищого духу, найглибшої інтуїції, це прагнення відчути рідну землю як найвищу ідею. Для нього Україна – це дух, а не "хліб і кусень сала", це утвердження духовності і достоїнства, це реалізована мрія і реальність бути щасливим кожній людині.

 

Основні твори:

Збірки віршів:

Марґінес (1996),

Кров зухвала (1998),

Бруки і стерні (2000),

Південний Схід (2002),

Тривання подорожі (2007),

Триб (2009),

Вірші на розі (2010),

Судинна пошта (2011)

Романи:

Кляса (Кур'єр Кривбасу 2003; окремі видання – 2004, 2010).

Хрещатик-Плаза (2013)

Сни неофіта (2016)

 

 

Микола Васильович Горпинич
(1938-1973)

 

Микола Горпинич народився в селі Варварівка, що поблизу Гуляйполя. Після закінчення Гуляйпільської школи № 2 працював у колгоспі, потім на цегельні у рідному селі. У 1959 році вступив на філологічний факультет Дніпропетровського держав-ного університету. Отримавши у 1964 році диплом, почав працювати у Петропавлівці Дніпропетровської області редактором радіомовлення, потім – завідуючим районним відділом культури, згодом став власним кореспондентом луганської газети "Прапор перемоги". Творчий доробок Миколи Горпинича невеликий – гумористична повість та кілька десятків гуморесок. Твори М. Горпинича друкувались в газетах "Зоря", "Прапор юності", журналах "Перець", "Прапор", колективній збірці "Молоді вишнівці". Окремим друком вийшли повість "Життєва історія" та збірка "Оригінал на прогулянці".

Микола Горпинич мав яскраві творчі здібності, умів будувати напружений, захоплюючий сюжет, подаючи його свіжою народною мовою. Він був також талановитим журналістом, про що говорять його публікації в газетах та журналах. На жаль, у самому розквіті життєвих та творчих сил, його життя трагічно обірвалось.

 

Основні твори:

Життєва історія (1982),

Оригінал на прогулянці (1985).

 

 

Олександр Іванович Дробаха
(1938 р. н.)

 

Олександр Іванович Дробаха – український письменник, просвітник, публіцист, краєзнавець, дисидент та громадський діяч, народився 25 серпня 1938 року, в селі Олександрівка Приазовського району Запорізької області. З когорти шестидесятників, він був визнаний дисидентом, відтак, піддавався переслідуваннями комуністичним режимом. Батьки Олександра були хліборобами. В роду пам’ятали своє козацьке коріння, переказували про участь в подіях 1918 р. на Чорноморській ескадрі, про ув’язнених на Со-ловках родичів. Так що в світогляді Олександра "червоногалстучних" ілюзій не було з дитинства.

У 1955-60 роки навчався в Запорізькому педінституті за фахом українська мова та література та німецька мова. Цікавився літературою "розстріляного відродження", брав участь у літературних гуртках. Перші публікації з’явились у 1959 році. Юність припала на період інтенсивного російщення колись козацького краю. Спраглий за справжньою Україною, юнак по закінченні інституту взяв направлення в Галичину. Три місяці працював у с. Піддністряни Ходорівського району на Львівщині. Їздив до Львова на засідання літстудій. У 1960 році був призваний до Радянської Армії. Служив в Україні, в Німеччині, закінчив офіцерську школу.

У лютому 1963 року Олександр Дробаха влаштувався вчителем німецької мови в с. Луб’янка Бородянського району на Київщині. Відвідував літстудію Дмитра Білоуса при видавництві "Молодь", де познайомився з Василем Стусом та іншими молодими шістдесятниками.

У серпні 1964 р. разом з поетом Віталієм Різником Дробаха поїхав на будівництво Київської ГЕС, працював арматурником на залізобетонному заводі у м. Вишгород, викладав німецьку мову у вечірній школі робітничої молоді, організував літературну студію "Малинові вітрила", куди запрошували інтелігенцію з Києва. Студійці намагалися втягнути в українську культурну атмосферу якомога більше людей. Через поета Володимира Комашкова Дробаха познайомився з В’ячеславом Чорноволом, який видавав на будівництві ГЕС українськомовну стінну газету. Серед них ходила література самвидаву, яку вони інтенсивно розмножували фотоспособом, а також організували машинописний передрук. Ходили книжки С. Грушевського, В. Винниченка, Є. Маланюка, С. Петлюри та ін.

У червні 1968-го Дробаха, відчуваючи загрозу арешту, у свою відпустку подався "автостопом" уздовж Дніпра по пам’ятних місцях України: Переяслав, Шевченкове, Чигирин, Холодний Яр, Капулівка, острів Хортиця, щоби власними ногами відчути рідну землю. Вразили вивернуті горікоренем дуби у В’юнищі, які малював колись Шевченко, картини плюндрування історичних пам’яток.

На диво, 1969 року у видавництві "Радянський письменник" вийшла книжечка поезій Олександра Дробахи "Папороть" – у жовто-блакитній суперобкладинці! Звичайно ж, вона була порізана на макулатуру, врятувалося хіба кілька екземплярів. Шлях у літературу письменнику був перекритий, він був вибитий з літературного процесу на 15 років. Але часу не гаяв, працював на самовдосконалення, учителював. 1970 року одружився, виховував дітей. Організував літературну студію при районній газеті, працював у Товаристві охорони пам'яток історії та культури. Деякий час їздив з лекціями по області, та за лекції "Культура Київської Русі" був звільнений.

Як тільки режим почав слабнути, Олександр Дробаха почав енергійно діяти. У Вишгороді була створена організація Товариства української мови яку він очолив. Дробаха стає одним з організаторів Української Гельсінкської Спілки і Української Республіканської партії, 1991 року обирається заступником голови Київської обласної організації УРП, з 1990 очолює її районну організацію. Він же один з ініціаторів ство-рення Конгресу українських націоналістів, Конгресу української інтелігенції.

1983 року у видавництві "Молодь" вийшла книжка віршів Олександра Дробахи "Твердиня весни", куди увійшли вірші 1964 – 1981 рр.; далі почали публікуватись інші твори. Олександр Дробаха – член Національної Спілки письменників України з 1997 року, почесний громадянин м. Вишгород (2005), пенсіонер.

 

Основні твори:

Чар-цвіт руки (1967),

Папороть (1969),

Твердиня весни (1983),

Вишгород серця (1987),

Історичний календар Вишгородщини (Вишгороду 1050) (1996),

Вишгород семи вітрів» (1999),

Українська весна (2000),

Межигірський Спас (2005),

Україна нашого життя (2006),

Велике серце Гетьманщини (2008).

 

 

Олесь (Олексій) Іванович Жолдак
(1918-2000)

 

Український поет, сатирик, гуморист, сценарист Олексій Іванович Жолдак, лауреат літературної премії НСПУ ім. Остапа Вишні та Петра Сагайдачного, народився 30 березня 1918 року в селі Верблюжка Новгородківського району Кіровоградської області. Свої творчі зачатки розпочав у часі перебування на Запоріжжі, ще до війни, коли у 1937 році став друкуватися в пресі Запоріжжя. Закінчивши у 1940 році Запорізький педагогічний технікум, почав працювати у редакції газети "Комсомолець Запоріжжя". З початком війни пішов на фронт. По війні працював у редакціях газет "Червоне Запоріжжя", "Радянська Україна", "Літературна Україна" та в журналі "Перець".

Як поет почав з лірики – збірки "Орлята", "Перевесло", та швидко збагнувши, що це – не його, лірика з нього ні вийде, Олесь Іванович перейшов – назавжди! – до сатири та гумору. І це – пародії, шаржі, епіграми, гуморески, – виявилося його жан-ром, даним йому від Бога. Тут Олесь Жолдак і відбувся як творча особистість, ставши вельми дотепним і оригінальним сатириком-гумористом. З’явилися збірки: "Відколювання номерів", "Вибрики Пегаса", "Маститі мастаки". Писав Жолдак і сценарії для студії "Укртелефільм". Написав він мало, але – на вагу золота. І саме у жанрі смішному став він тим Олесем Жолдаком, якого ми й знаємо і який буде завжди. Жаль, але писав він рідко, принаймні, не приковував себе до робочого столу (більше свого часу і снаги віддавав редакторській роботі). Писав здебільшого під настрій, чи коли траплялися сюжети, зачіпки (для пародій), залишаючись веселим і наче безжурним поетом-пересмішником, добрим редактором, перекладачем і таким же добрим другом, колегою і побратимом. Вірші Олеся Жолдака перекладалися російською та білоруською мовами. Олесь працював також і у галузі художнього перекладу з російської, білоруської, сербохорватської та інших мов.

 

Основні твори:

Орлята (1953),

Відколювання номерів (1960),

Перевесло (1964),

Вибрики Пегаса (1968),

Рівновага (1978),

Маститі мастаки (1983).

 

 

Григорій Михайлович Жученко (Яр Славутич)
(1918-2011)

 

Доктор Яр Славутич (Григорій Жученко) – український поет, перекладач, літературознавець, автор семи підручників з української мови для англомовних студентів (деякі мали по п'ять і сім видань), професор Альбертського університету в Канаді, народився 1 січня 1918 року у давньому (заснованому ще в XVII столітті) козацькому зимівнику, згодом – родовому хуторі Жученки, що поблизу села Благодатного на Херсонщині (тепер Долинський район Кіровоградської області). Старовинний шляхетський рід дав Україні не одного визначного діяча. Його представники були сподвижниками Я. Остряниці, Б. Хмельницького, І. Мазепи. В сім’ї свято зберігались українські традиції, хлопчик виховувався під впливом вогненного шевченкового слова, музики дніпрових порогів, під впливом свого діда-патріота. Ще хлопчиком, а згодом вже й студентом Яр Славутич зустрічався у Дніпропетровську з Дмитром Яворницьким.

На початку 30-х років більшовики розкуркулили сім’ю, вигнали з хати, хутір зруйнували, а Григорія разом з батьками заарештували і відправили на заслання. Він утік і довго переховувався, жив під зміненим прізвищем.

Окремо слід відзначити, що доля Яра Славутича тісно переплелася з Запоріжжям, адже саме тут пройшла його юнь, тут він пізнав першу музу поетики, тут він здобував свої перші університети (1940 року закінчив Запорізький педагогічний інститут) та боровся за українську свою сутність.

Під час війни Григорій опинився в Чернигівській Січі – бойовій частині, яка боронила Україну як від німецького фашизму, так і від більшовицької влади. 1941 року, під німецькою займанщиною, молодий вояк разом з іншими військовиками організовує в лісах північної України Чернигівську Січ, яка ставить за мету оберігати місцеве населення від німецьких грабунків, рятувати молодь, наловлену німцями та поліцаями для рабської праці, а також готуватися стати армією Самостійної Української Держави – СУД. Там він познайомився з Оленою Телігою і Олегом Ольжичем.

У 1943 році Григорій Жученко вперше виступив у пресі під іменем Яр Славутич. Це сталося в часописі "Нова Україна", де надруковано кілька віршів із циклу "Запорожці". Ім’я – Яр Славутич – поет обрав на згадку про рідні краї. Сила характеру, успадкована від предків, кипуча діяльна натура допомогли і вижити, і досягти вершин у творчості. З того часу Жученко друкувався лише під цим іменем, що незабаром стало його легальним прізвищем. 1945 року Григорій Жученко покинув палаючий Берлін, сховавши на грудях свої та чужі рукописи. У Німеччині, знайшовши українські шрифти, надрукував свою першу поетичну збірку "Співає колос".

Подальше його життя пов’язане з Американським континентом, одинадцять років він прожив у США, потім оселився у Канаді. Багато років (з 1960 по 1983 роки) доктор славістики Яр Славутич обіймав посаду професора Альбертського університету в Едмонтоні. Загалом він викладав у різних школах та університеті 50 років. Його курси з української літератури користувались незмінним успіхом і не тільки серед українців. Він – автор англомовних підручників з української мови, літературно-критичних нарисів, редактор і видавець літературно-мистецького альманаху "Північне Сяйво" (Ед-монтон). Яр Славутич вшанований званням поета-лауреата Українською могилянсько-мазепинською академією наук 1982 році, нагороджений Шевченківською золотою ме-даллю за педагогічну працю в Канаді тощо. Був президентом Канадського інституту назвознавства та Українського шекспірівського товариства, головою осередку Наукового товариства ім. Шевченка у Західній Канаді. Мав і інші нагороди: Перша і друга премії від Фонду Івана Франка в Чикаго, державний Орден від уряду України "За За-слуги" та 2Почесна Грамота" від Національної Академії Педагогічних Наук України (2008). Помер в Едмонтоні 4 липня 2011 р., похований на цвинтарі св. Михаїла.

Яр Славутич – автор книжок поезій "Трофеї", "Завойовники прерій", "Мудрощі мандрів", "Зібрані твори", "Живі смолоскипи", кількох книжок з літературознавства та багатьох статей у наукових збірниках українською, англійською, німецькою, французькою мовами. Він також упорядкував "Західноканадський збірник" (два томи), альманах "Північне сяйво" (п'ять томів), "Антологію української поезії в Канаді". Поезії Яра Славутича друкувалися в кількох англомовних антологіях, а також книжковими виданнями у перекладах німецькою, англійською, французькою, угорською, російською, білоруською та польською мовами.

Сьогоднішній читач в Україні має змогу познайомитись з основним у творчому доробку Яра Славутича. З набуттям державної незалежності на її теренах публікувались уже його оригінальні поетичні збірки: "Слово про Запорозьку Січ", "Шаблі тополь", а також вибрані "Твори в двох томах" і найповніше видання – "Твори, томи І – V", видане видавництвом "Дніпро" до 80-річчя письменника. А ще окремими виданнями виходить в Україні: перший мартиролог українських діячів культури, понищених і репресованих кривавим сталінським режимом, – "Розстріляна муза" та збірка вибраних досліджень і статей Яра Славутича – "Меч і перо", що дає нашому читачеві мож-ливість скласти власне більш-менш чітке уявлення про коло поетичних, наукових зацікавлень Яра Славутича.

 

Основні твори:

Співає колос (1945, 1994),

Гомін віків (1946),

Правдоносці (1948),

Спрага (1950),

Модерна українська поезія (1950),

Донька без імені (1952),

Донька без імені (1952),

Розстріляна муза (1955),

Іван Франко і Росія (1959),

Фаза (1960),

Оаза (1960),

Велич Шевченка (1961),

Маєстат (1962, 1994),

Трофеї. 1938-1963 (1963),

Шевченкова поетика (1964),

Завойовники прерій (1968),

Мудрощі мандрів (1972),

Українська поезія в Канаді (1976),

Зібрані твори (1978),

Живі смолоскипи (1983, 1992),

Місцями запорозькими (1985),

У вирі багатокультурності (1988),

Слово про Запорозьку Січ (1991),

Шаблі тополь (1992),

Соловецький в’язень (1992),

Українська література в Канаді (1992),

Моя доба (1993)

 

 

Костянтин Максимович Зіньківський
(1873-1959)

 

Костянтин Максимович Зіньківський – український поет, педагог і просвітянин, народився 17(29) травня 1873 року у м. Бердянськ Запорізької області. Був найстаршим з 11 дітей у родині портового вантажника. У Бердянську він закінчив початкову школу, трикласне училище, затим – у 1892 році – Феодосійський учительський інститут. Свій педагогічний шлях Костянтин Зіньківський розпочав того ж 1892 року, як викладач математики: спочатку в Молдавії, а з 1894 року – в Україні, у Слов’яносербському повіті Катеринославської губернії. Вчителював у Нікополі, Херсоні, Павлограді, Катеринославі, Маріуполі. Працював шкільним інспектором у Павлограді, займався культурно-просвітньою роботою на Кубані. 1926 року повернувся до Бердянська. Працював завідувачем української трудової школи ім. І. Франка, викладачем Бердянського педучилища, інструктором-методистом райвно, завідувачем навчально-методичного бюро Першотравневого заводу.

Свою літературну діяльність Костянтин Зіньківський розпочав на початку ХХ-го століття. Цьому, певно, сприяла його дружба з учителем С. Сергєєвим, який у майбутньому став відомим письменником С. Сергєєвим-Ценським, та істориком Д. Яворницьким. За свій довгий вік він залишив по собі цікавий творчо-літературний спадок. Хоча головним його спрямуванням і була педагогіка-просвітництво, та Костянтин встигав трішки й повіршувать, з під його пера вийшли поема "Зруйнований мур", вір-ші "Морська царівна", "Прийде час", "Весняний ранок" та ін.

Переспіви з Гейне і власні поезії К. М. Зіньківського публікувалися в журналах "Зоря", "Рідний край", "Молода Україна".

Саме в цей період була написана найбільш відома його літературна робота. Це переклад українською мовою "Слова о полку Ігоревім". За його життя друкувався лише уривок з цього твору – "Плач Ярославни". Повністю твір було надруковано лише у 1967 році. Спеціалісти відзначали точність та простоту викладу тексту. Кажуть, що тільки цієї роботи досить, щоб пам’ять про Костянтина Зіньківського залишилась в українській літературі назавжди, але він написав ще багато підручників, посібників. Є праці з питань педагогіки.

Костянтин Зіньківський помер 28 березня 1959 у м. Бердянськ Запорізької області, де був і похований.

 

Основні твори:

Зруйнований мур (1906),

Дума про похід Ігорів (1906),

Морська царівна (1908),

Прийде час (1909),

Весняний ранок (1909).

 

 

Ігор Олександрович Калиниченко
(1983 р. н.)

 

Ігор Калиниченко – молодий запорізький поет, народився 1 січня 1983 року у м. Запоріжжя в сім'ї робітників. До 19-ти років кожне літо жив у бабусі в селі Любицьке Новомиколаївського району Запорізької області, що мало величезний вплив на його творчість та розвиток особистості. У 2005 році закінчив історичний факультет Запорізького національного університету. Вірші пише з 1996 року. У 2008 р. у видавництві запорізької "Просвіти" вийшла перша його збірка "Зоряна дорога", до якої увійшли найкращі поезії періоду 1998 – 2008 рр. Основні мотиви творчості поета – українська природа, рідне село, любов до матері, Вітчизни, коханої. Продовжуючи традиції співців запорізького степу В. Лісняка, В. Діденка, Г. Лютого, І. Доценка, О. Гончаренка, І. Сухаря, Л. Геньби, він наразі є чи не єдиним молодим поетом Запорізького краю, що пише на сільську тематику.

Ігор Калиниченко друкувався у запорізьких та київських виданнях, зокрема в альманахах "Яблуко спокуси" , "Слава нації! Смерть ворогам!", "Зачаруй мене тремом кохання", "Махаон", у газеті "Верже" та в журналі "Хортиця", в Інтернеті (сайти "Поетичні майстерні", "Севама", "Гоголівська академія", "Хата-читальня" та ін.). Ігор є членом Запорізького обласного літературного об'єднання ім. Гайдабури, тривалий час відвідував літературний клуб "99" при Запорізькому національному університеті. Є лауреатом та переможцем кількох інтернет-конкурсів поетичного порталу "Севама". Виступав на фестивалі "Поетичний травень-2009".

Вірші Ігоря Калиниченка легкі та музичні, то ж недарма ними зацікавилися ком-позитори. Перші пісні народилися завдяки запорізькому композитору Валерію Томченку. Потім була пісня "Моя Україна", написана співачкою з Симферополя Яною Моі-сеєвою, що вперше пролунала на двох концертах з приводу святкування Дня Незалежності України в Криму. Зараз Ігор Калиниченко працює з дніпропетровським композитором Володимиром Ярцевим та американським композитором українського походження Гаммою Скупинським, що був у 70-ті роки музичним керівником ансамблів "Смерічка" та "Червона рута" і писав пісні для Софії Ротару, а зараз мешкає в Голівуді.

Відомі запорізькі поети Ганна Лупинос та Михайло Буряк рекомендували Ігоря Калиниченка до Національної Спілки Письменників України. Високо оцінили творчість молодого митця Олег Гончаренко та Любов Геньба, позитивно відгукувались Григорій Лютий, Лариса Коваль, Яна Яковенко і Пилип Юрик.

 

Основні твори:

"Зоряна дорога"(2008)

 

 

Адріан Феофанович Кащенко
(1858-1921)

 

Кащенко Адріан Феофанович народився 19 вересня (1 жовтня) 1858 на хуторі Веселому, який входив до складу Олександрівського повіту Катеринославської губернії. У 1867 році Адріан вступив до Катеринославської гімназії, яку залишив після третього класу і вступив до юнкерського училища. Прослуживши кілька років офіцером, він вступив на дрібну службу в управління залізниці (був контролером у поїздах). Оселившись у Катеринославі, одружився, купив маленький будиночок. Начальство його перекидало з місця на місце: спочатку – в Перм, згодом – у Петербург, де він став помічником головного контролера залізниці, далі в Туапсе – головним контролером залізниці, що будувалася, і, нарешті, знову до Катеринослава.

Адріан Кащенко починав свій шлях у літературу з друкування народних легенд, переказів, казок. У 1883 році виходить його книга "Жар-птиця, або З паном не братайся, у прийми не бери і жінці правди не кажи". Протягом 1917 – 1919 років Кащенко опублікував найбільшу кількість своїх творів. Його перу належать оповідання "Запорозька слава", "На руїнах Січі", "Мандрівка на пороги". У повістях "З Дніпра на Ду-най", "Зруйноване гніздо" він показав трагічну долю козацтва після знищення Запоро-зької Січі. Письменник створив галерею портретів національних героїв України. Це твори: "Над Кодацьким порогом" (про гетьмана Івана Сулиму), "Гетьман Сагайдач-ний", "Кость Гордієнко-Головко – останній лицар Запорожжя".

Помер Кащенко 16 березня 1921 року.

 

Основні твори:

Зоря нового життя (1907),

Над Кодацьким порогом (1912),

Славні побратими (1913),

Борці за правду (1913),

З Дніпра на Дунай (1914),

Під Корсунем (1914),

У запалі боротьби (1914),

Зруйноване гніздо (1914),

Мандрівка на Дніпрові пороги (1916),

Оповіді про славне військо запорозьке низове (1917),

Про гетьмана Сагайдачного (1917),

Кость Гордієнко-Головко – останній лицар Запорожжя (1917),

Великий Луг Запорозький (1917).

 

 

Віра Миколаївна Коваль
(1948 р. н.)

 

Віра Коваль народилась у селі Біленьке Запорізького району 28 вересня 1948 року. І в школі, і в інституті (Віра закінчила філологічний факультет Запорізького педінституту) вона писала вірші, і особливо їй вдавалися переспіви – нові тексти на мелодії відомих пісень. По закінченні вузу Віра Миколаївна шість років учителювала у Великих Копанях на Херсонщині, вийшла заміж, народила двох доньок. Лише потім повернулась у рідне село та в рідну школу. Вчителювала, а потім працювала вихователем у дитячому садочку.

Друкуватися Віра Коваль спробувала ще на Херсонщині, а потім, по поверненні додому, надсилала свої вірші до запорізьких газет. Віру Коваль помітили і запросили до Літоб’єднання при Запорізький організації Спілки письменників. Згодом вона стала членом Національної спілки письменників України.

Нині поетеса мешкає у Запоріжжі. Найбільшу популярність Вірі Коваль принесли пісні – вони в репертуарі запорізького співака й композитора Анатолія Сердюка, народних артистів України Алли Кудлай ("Не повертайсь"), Таїсії Повалій ("Горлиця") та Наталі Бучинської ("Осіння вишня"), заслуженої артистки України Катерини Бу-жинської ("Київська Русь"), співачок Лілії Остапенко ("Біла лілея") та Оксани Вояж ("Давай помиримся") – усі на музику Лілії Остапенко.

Із недавніх пір Віра Коваль – учасниця засідань Міжнародної асоціації гумористів і сатириків «Весела Січ». Її можна побачити не лише на концертах і презентаціях, але й на святах Запорізької дитячо-юнацької спортивної школи бойового мистецтва «Спас» або на Козацькому колі чи святилищах доби бронзи на Хортиці… Там і знаходить вона теми для нових поезій.

 

Основні твори:

На хресті любові (2004),

Дідизна (2007),

Повертаюсь до витоків (2011),

Узбіччя (2015),

Побрехеньки моїх кумів (2015).

 

 

Михайло Рафаїлович Ласков
(1923-2002)

 

Ласков Михайло Рафаїлович народився 3 червня 1923 року у м. Токмак Запорізької області. Там і провів своє дитинство і юність, закінчив середню школу. Потім була Велика Вітчизняна війна, яку він провів в евакуації в Узбекистані. Після закінчення війни Михайло Ласков повернувся додому, згодом пішов навчатися до Запорізького державного педагогічного інституту.

Перші свої творчі проби Михайло Ласков почав у 1945 році, тоді ж він розпочав і свій трудовий шлях. Працював в редакціях обласних газет та на заводах "Запоріжсталь", "Дніпроспецсталь". У 1969 році Михайло Рафаїлович стає членом Спілки письменників України. Михайло Ласков писав як прозу, так і вірші одночасно двома мовами – українською та російською.

 

Основні твори:

Рідні вогні (1956),

Струмочок (1956),

Справжній друг (1960),

Старт "Запорожця" (1962),

Повість про вічний вогонь (1962),

Життя дається раз (у співавторстві) (1963),

Тече річка Жилінка (1965),

Незакатная весна (1974),

Яскраве світло (1981),

Незгоряючі зірки (1983),

Притягання землі (1988),

Якщо жінка кохає (1993),

Вірші про любов (1995),

Небеса для двох (1996),

Любов та біль (1998).

 

 

Василь Андрійович Лісняк
(1908-1963)

 

Василь Андрійович Лісняк, відомий запорізький письменник і журналіст, народився 17 (30) січня 1908 в селі Вербовому Пологівського району Запорізької області у селянській сім’ї. Виріс серед трудового люду. Будучи багатогранно обдарованою особистістю, захоплювався образотворчим мистецтвом, музикою. У 1932 році закінчив робітфак при Київському художньому інституті. Того ж року в журналі "Глобус" з'явився перший вірш Василя Лісняка. Називався він "Ранок" і славив хліборобів, рідний степ, мелодію зерна... Ця тема згодом стала головною, наскрізною в творчості поета.

З 1933 року Василь Андрійович Лісняк працював журналістом. За ранком прийшов творчий день – вірші поета все частіше й частіше з’являлися в тому ж "Глобусі", а також у журналах "Всесвіт", "Зоря", "Радянська література" та ін. Вони дихали закоханістю поета в запорізький степ, в його чари і щедроти, мелодії і запахи.

З перших днів війни поет пішов на фронт. У бою під Красноградом, що на Хар-ківщині був поранений. Після шпиталю служив писарем у військових частинах в Аст-рахані та Сталінграді, а з 1943-го року був топообчислювачем в артилерійському полку. З червня 1944-го працював в редакції дивізійної газети 1-го Українського фронту "За Родину". Брав участь у визволенні Кракова, Домбровського вугільного басейну, в розгромі угрупування під Бреслау. Був нагороджений орденом Червоної Зірки та медаллю "За перемогу над Німеччиною". З 1944 року Василь Андрійович Лісняк став членом Спілки письменників України. Перша його книжка віршів "Степові пісні" ви-йшла 1949 року під редакцією Павла Тичини. Творчий доробок Лісняка порівняно не-великий – п'ять поетичних збірок, з яких "Зоряний світанок" побачила світ уже після смерті поета. Помер він 11 листопада 1963 року. Земляки зберігають пам’ять про талановитого поета: у Запоріжжі працює бібліотека імені Василя Лісняка, у Пологах діє районне літоб'єднання його імені, ім’я поета носить обласна літературна премія. Лауреатами премії стали запорізькі письменники – М. Ласков, В. Ликов, М. Лиходід (посмертно), Г. Лютий, О. Огульчанський, В. Чубенко.

 

Основні твори:

Люблю село (1955),

Широкі простори (1957),

Краса людська (1960),

Зоряний світанок (1964),

Борозна (1969).

 

 

Віктор Іванович Михайличенко
(1948 р. н.)

 

Віктор Іванович Михайличенко народився 2 січня 1948 року у с. Чубарівка Пологівського району Запорізької області. У 1965 році закінчив СШ № 2 м. Токмак, у 1970 – фізико-математичний факультет Бердянського педінституту. Працював учителем фізики і математики в с. Кам'янське Василівського району Запорізької області, служив в армії. У 1972 році прийшов на роботу до редакції газети "Південна зоря". Працював кореспондентом, заввідділом, відповідальним секретарем, заступником редактора. З 1997 року – редактор газети. З 1976 року – член Національної спілки журналістів України. Одружений, має двох синів.

В. Михайличенко – переможець і лауреат багатьох обласних і всеукраїнських журналістських конкурсів. У 1999 році переміг у номінації "Журналіст року" Запорізького обласного конкурсу "Зоряний шлях", у 2004 – був нагороджений обласною жу-рналістською премією імені А. Клюненка і став лауреатом Всеукраїнського конкурсу "Ділова людина України", у 2005 році отримав обласну журналістську премію ім. М. Пересунька.

Він є автором понад півсотні краєзнавчих та історичних книг, збірників, буклетів, путівників та фотоальбомів, серед яких книги "Бердянськ. Місто-курорт біля сонячних лиманів", "Згадай. Перші газетні рядки (1968-1975 рр.)", "Право на життя. Публікації «південнозорянців", "Бердянськ. Погляд через століття" (2007, 2010), фотоальбоми "Барви Приазов’я", "Бердянськ. Погляд через століття" і "Бердянську 180 років", "Моя Бердянщина", "Про все начистоту" (2009, 2010, 2011, 2012), чотиритомник "Енциклопедія Бердянська", "Погляд через десятиліття. Фізики і математики БГПІ 1965-1970 рр." а інші.

За довге творче життя журналіст був відзначений величезною кількістю нагород, заохочень, медалей і орденів, серед яких орден "За заслуги" третього ступеня, орден "Преподобного Нестора Літописця" другого ступеня, Золота медаль української журналістики, нагрудний знак "За розвиток Бердянського краю" та ін.

 

Основні твори:

По морю Азовскому (1977),

Бердянск (1981),

Музей Полины Осипенко (1982),

У самого теплого моря (1983),

Плечо друга (1984),

Барви Приазов'я (1984),

Сто лет в рабочем строю (1985).

Бердянськ. Місто-курорт біля сонячних лиманів (2001)

Право на життя. Публікації "південнозорянців" (2005)

Бердянськ. Погляд через століття (2007, 2010)

Бердянську 180 років (2008)

Моя Бердянщина (2008)

Про все начистоту (2009, 2010, 2011, 2012)

Погляд через десятиліття (2013)

Енциклопедія Бердянська (2013-2017)

 

 

Олександр Олександрович Михайлюта
(1958 р. н.)

 

Олександр Михайлюта народився 20 січня 1958 року у селі Заріччя Гуляйпільського району Запорізької області. Український літературний і громадський діяч, журналіст, публіцист, письменник, кінодраматург. Навчався у Гуляйпільській середній школі № 3. У 1980 році закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Літературну діяльність розпочав з поезії ще у 15-тирічному віці. Його перший вірш "Весілля" був опублікований у районній газеті "Зоря комунізму". Працював кореспондентом Гуляйпільської районної газети, завідуючим відділом Запорізької обласної газети "Комсомолець Запоріжжя", власним кореспондентом газет "Молодь України", "Голос України", політичним оглядачем "Пресового Агентства Новин".

О. О. Михайлюта – член Спілки журналістів України з 1983 року, член Спілки письменників України з 1995 року. Був одним з організаторів запорізького товариства "Меморіал" та організації "Солдатських матерів України". Керував науково-редакційним підрозділом з підготовки та випуску серії книг "Реабілітовані історією".

У 1997 році став завідувачем оргвідділу Спілки журналістів України, у 1998-му – секретарем, директором Журфонду України, а з 2002 року був секретарем Національної спілки письменників України. Головний редактор журналів "Епоха", "Кияни", "Журналіст України". З 2002 року очолює центральну раду всеукраїнської громадської організації "Професійна спілка "Журналіст України", директор КП "Журналістський фонд України".

У 1998 році Олександр Олександрович брав активну участь у відзначенні 110-ї річниці від дня народження Нестора Махна, у створенні громадської організації това-риства Нестора Махна "Гуляй-Поле".

Прозаїк і журналіст О.О. Михайлюта – автор двох десятків книг прози і публіцистики, понад 2000 публікацій у засобах масової інформації та колективних збірниках, автор відеофільмів "Рана", "Где так вольно дышит человек...", "Загадка Дивина".

Лауреат премії журналу "Дніпро" та премії "Незалежність" Київської спілки журналістів.

 

Основні твори:

Алілуя (1990),

Ми не раби (1990),

Секретний ешелон (1995),

Літаючий "Мерседес" (1997),

Вольниця (1998),

Ложа преси (2002),

Ясновидець (2003)

Химерія (2004),

Помаранчевий репортаж (2004),

Біліє хата наша при дорозі (2009),

Відкриття Миколи Руденка (2010),

Святий Петро із Дивина (2011),

Слово про Єрмака (2012),

Гуляй-Поле (2014)

 

 

Микола Петрович Сороченко
(1938-2005)

 

Микола Сороченко – український поет, сатирик та гуморист, дійсний член Міжнародної асоціації гумористів і сатириків "Весела Січ" (козацьке прізвисько – Бриль) народився 26 червня 1938 року в селі Білики Оріхівського району на Запоріжжі у селянській родині. Ще з дитинства був привчений до важкої селянської праці, та весь час тягнувся до науки. Його дитинство припало на воєнний та післявоєнний період, тому й не дивина, що закінчивши початкову школу, він подався на курси механізаторів широкого профілю. Здобувши першого свого фаху, пішов працювати до колгоспу: спершу це була колгоспна ферма, потім був трактористом, будівельником. Та завдяки своїй настирливості, уже юнаком, Микола Сороченко здобув середню освіту.

Микола Сороченко – автор ліричних, гумористичних та сатиричних творів. За своє життя (і опісля) він друкувався в районній та обласній періодичній пресі, в журналах "Перець", альманахах "Передзвін", "Веселий курінь" та "Весела Січ". Його тво-ри були також включені до поетичної збірки "Великий Луг". Помер Микола Петрович 28 березня 2005 року.

Відомі твори: "Ювілейні побажання", "Іван та "інопланетянин", "З чого творяться чутки", "Гаврилове золото", "Не там пишуть", "Наївна свіча", "Лопух", "Свиняча філософія", "Хто як мерзне", "Дама серця", "Дідусеві повчання", "Було ніколи", "Хай йому сміх", "Криві рушниці", "Свинський президент", "Двох зайців...", "Дояр", "Женило", "Свекруха і муха", "Не в шапці справа", "Зіпсований телефон", "Наляканий синок", "Хай підкріпиться".

 

 

Микола Григорович Філянський
(1873-1938)

 

Микола Філянський народився у 1873 році в селі Попівка на Полтавщині. Син священика проявив здібності до точних наук, закінчив природничий відділ фізико-математичного факультету Московського університету. Вивчаючи природознавство, Микола захопився історією світового мистецтва, літературою. Відвідував заняття художньої студії Валентина Сєрова, а також майстерню професора Й. Шехтеля, брав участь у літературних дискусіях, творчих вечорах. Філянський рік провів у Франції, збагатив себе знаннями теорії архітектури, живопису, французької літератури. У 1904 р. склав у технічно-будівельному комітеті Міністерства внутрішніх справ іспити на право вести будівельні роботи. Пізніше Філянський здійснив ще один вояж: майже рік подорожував Лівобережною Україною, вивчав рукописи, старовинні речі, архітектурні пам’ятки. Свої враження від мандрівки Філянський подав у статті "Спадщина України".

В той же час він здав до друку збірку "Лірика", зробив це у Москві, бо там легше було обходити цензуру і дешевше коштувало видання. Московський коректор, не маючи знань української мови, подав матеріал на власний розсуд. Збірник вийшов у дуже гарному оформленні, але дебютанта розгромив Михайло Коцюбинський. Спасибі Олені Пчілці, яка зуміла побачити талант Миколи Філянського й надихнути початківця. Може, тому й продовжив поет творити, видав другу збірку "Календаріум". Одинадцять років блукав Філянський чужиною, а потім повернувся на Полтавщину. Через шість років переїхав до Полтави, влаштувався на роботу до історико-краєзнавчого музею. Захопився вивченням корисних копалин краю, написав цілий ряд статей.

Щойно Микола Філянський почув про початок будівництва Дніпрогесу, одразу приїхав на Запоріжжя. Із 1928 року вивчав церкви, козацькі цвинтарі, скіфські могили, які мала поглинути вода.

Він був інтелігентною, товариською людиною, кохався у красі природи, музики, живопису. Наш степ навіяв творцю цикл поезій, поему "Асканія Нова", книгу "Від порогів до моря".

Миколі Григоровичу було 58, коли сталася трагічна смерть дочки, після чого він зважився створити нове дітище – музей Дніпробуду. Працюючи в Харкові у музеї ім. Артема, він добився дозволу на організацію музею будівництва Дніпрогесу. На початку 1930 року Нарком освіти надав кошти під створення такого музею в Запоріжжі. Будинок музею Дніпробуду мав розташуватися на крутому лівому березі Дніпра, там, де нині площа Запорізька. Для виставок проектувалося окреме приміщення. Філянський переїхав до Запоріжжя, організував і очолив новий музей, що отримав підвальне приміщення в будинку на розі пр. Соборного та вул. Добролюбова. Микола Григорович розробив плани експедицій, бо треба було терміново, поки вода не поглинула нашу історію, досліджувати майбутнє дно, потрібні були руки ентузіастів. Він зібрав аматорів-краєзнавців, на перші установчі збори запросив 80-літнього Дмитра Яворницького. Запалені любов’ю до історії, краєзнавці здійснили ряд експедицій, описали знахідки, а Микола Григорович зробив цикл малюнків. Слід зазначити, що малював він пречудово, мав власні роботи, захоплювався колекціонуванням зразків українського бароко, а його дочка Ірина була відомою в Харкові художницею. Тимчасово музейні експозиції були розташовані у Будинку суспільних організацій на пр. Соборному (сьогодні це приміщення міського управління внутрішніми справами). Сюди приходили екскурсанти. Матеріали майбутнього музею частенько експонувалися у Харкові, Києві, Дніпропетровську. Жив Філянський на алеї Ентузіастів (нині пр. Металургів). До нього частенько приходили запоріжці посперечатися з приводу філософії Сковороди, переглянути колекцію, послухати музику, адже сам Філянський прекрасно грав, любив Паганіні. 11 жовтня 1937 року квартиру поета відвідали незвичайні гості: представники міського відділення НКВС. 64-літнього Філянського звинуватили в участі в антирадянській контрреволюційній диверсійно-терористичній організації. 11 січня наступного року у Києві відбулося закрите судове засідання, яке винесло вирок: смертна кара. Наступного дня в Києві, а, можливо, й у Запоріжжі Миколу Філянського було розстріляно.

За клопотанням вдови науковця Євгенії Філянської у листопаді1959 року Микола Григорович Філянський був реабілітований посмертно. Літературну творчість Філянський розпочав у Москві, тяжіючи до символізму. Друкувався переважно в "Українській хаті". У 1904 році здійснив подорож Україною і написав працю "Спадщина України", надруковану у Москві 1905 року. Поезії почав друкувати з 1906 року в журналі "Рідний Край", "ЛНВ", "Сяйво", "Промінь" та ін. Видав у Москві дві збірки переважно містично-релігійних поезій: "Лірика" і "Calendarium". Проте найкращі вірші засвідчили безперечний ліричний талант автора, його прагнення відтворити духовний світ свого сучасника самобутньою художньою мовою.

У 1920-их роках друкував поезії в журналі "Червоний Шлях", видав збірку поезій "Цілую землю", сповнених любові до рідного краю, яка відобразила творче зростання Філянського як тонкого лірика, посилення в його творчості патріотично-громадських мотивів. Як поет Микола Філянський у своїй мистецькій палітрі поєднав надбання української класичної поезії з новітніми художніми пошуками в галузі форми. Він виявив глибину духовного світу свого героя, щирість і красу його почуттів, змалював проник-ливі картини рідної природи.

Микола Філянський – автор книг подорожніх нарисів археологічно-історичного та економічного характеру "Від порогів до моря" Крім того, перекладав лібрето опери "Пікова дама", поезії Григорія Сковороди на сучасну мову.

 

Основні твори:

Лірика (1906),

Calendarium (1911),

Цілую землю (1928),

Від порогів до моря (1928).