Письменники Запоріжжя та уродженці Запорізького краю –
ювіляри 2017 року

 

Сергій Іванович Авдєєнко
(1952 р. н.)

 

Народився Сергій Іванович у м. Мелітополь (Запорізька область) 9 березня 1952 року. У 1973 році закінчив Мелітопольський машинобудівний технікум, а у 1983 – Літературний інститут ім. М. Горького (заочний факультет). Довгий час працював в багатотиражній газеті заводу "Мелітопольхолодмаш".

Писати почав після повернення зі служби у рядах Радянської Армії. Перша публікація – оповідання "Медалі" – відбулася у 1975 році. З 1985 року публікував казки, фантастичні гуморески, на початку 1990-х випустив два фантастичні оповідання.

Друкувався в українських журналах "Україна", "Радуга", "Прапор", "Донбас", в російських – "Москва", "Студенческий меридиан", "Юный техник" та інших; в альманахах "Вітрила", "Хортиця"; збірниках "Всем миром", "Тіні кімнати сміху, "Аф-ганистан болит в моей душе...". Живе в Мелітополі. Займається приватним бізнесом в сфері, пов’язаній з конт-рольно-вимірювальними приладами.

 

Основні твори:

Последний атаман (1995),

Медали (1996),

Смерть сексота (2003),

Память (2008),

Последний атаман. Тайна императора (2008),

Ромкины журавли (2008),

С крестом на море и на суше (2011),

Голгофа архиепископа Сергия (2011),

Последний бой сталинского сокола (2011),

Звонки (2012 ),

Любовь по объявлению (2012),

Претерпевшие за веру (2012),

Александр Тышлер и Мелитополь (2012),

Служили два товарища (2013),

Крест и память (2014),

Александр Тышлер и Украина (2014),

Александр Фесюк. Старик с душой юноши (2014),

Предсказание Иоанна Кронштадтского (2015),

Иларий Чубич. Человек эпохи Возрождения (2015),

Хрупкое счастье(2015),

Последний атаман (2016),

Тайна императора (2016).

 

 

Микола Володимирович Гомон
(1942 р. н.)

 

Народився Микола Володимирович 23 лютого 1942 року в с. Вільна Україна Голопристанського району Херсонської області. Дитинство і юність його були нелегкими. Працюючи після закінчення школи трактористом, майбутній письменник рано пізнав ціну важкій хліборобській праці. В цей час він почав писати вірші, оповідання, статті. Заочно закінчив Київський державний університет. Понад 32 роки очолював редакційний колектив Токмацької міськрайонної газети "Таврія".

Почав друкуватись з 1960 року. Друкувався у колективних збірниках, альманахах, в обласних газетах "Комсомолець Запоріжжя", "Запорізька правда", "Индустриальное Запорожье". У 1976 році вийшла перша книжка письменника "Тендра". Степ, море, хліб, сонце і непрості людські долі, під час драматичні, стали визначальними у творчості літератора. Найбільш близькою Гомону М.В. є сільська тематика, він розуміється на стосунках, взаєминах між людьми, а це допомагає йому проникати у їхній внутрішній світ. Людина і її місце на нашій багатостраждальній землі – це простежується в кожному його творі. Окремі твори М. Гомона не позбавлені політичної риторики, обумовленої часом, в який вони писались. Проте творчість письменника є не тільки цікавим надбанням Запорізького краю, але й української літератури в цілому.

Гомон Микола Володимирович – член Національної спілки письменників України з 1979 року, лауреат обласної літературної премії ім. М. Андросова (1988) та премії обласного Фонду культури ім. Миколи Нагнибіди (1995).

 

Окремі видання творів:

Тендра (1976),

Чорноморські криниці (1981),

Моряна (1985),

Віхола над Балатоном (1996),

Ягорлицький Кут (1996),

Над Кінбурном чайка плаче (1997),

Соловейкове дерево(1998),

Цвіте кермек (2000),

Край токмацький (2002),

Ахіллесове ристалище: цикл романів (2005),

Мій хліб солоний: роман-дилогія (2011).

 

 

Василь Іванович Діденко
(1937 – 1990)

 

Василь Іванович Діденко народився 3 лютого 1937 року у місті Гуляйполе на Запоріжжі в сім’ї хліборобів. Коли йому виповнилося 10 років, батьки переїхали на Херсонщину в с. Гаврилівку Іванківського району. З липня 1950 року по березень 1958 року його біографія була пов’язана з Вінниччиною. Після закінчення Ширмівської середньої школи вступив до Київського університету імені Т.Г.Шевченка і закінчив його у 1959 році. Відтоді – на редакційній та літературній роботі. Як поет формувався в університетській літстудії імені В.Чумака. У травні 1963 року став членом Спілки письменників України. Автор текстів ряду пісень, зокрема широко популярної "На долині туман".

У своїх творах поет звеличував Вітчизну, людину-трудівника, оспівував героїчне минуле українського народу, його видатних синів і дочок. 13 квітня 1990 року В. Ді-денко пішов із життя. Вже після поховання праху поета в Києві став відомий його лист-заповіт "Поховайте мене в Гуляйполі". 25 червня 1997 року завдяки клопотанню близьких людей і численних поціновувачів його таланту, поет навічно переїхав до сво-їх земляків і оспіваного ним у віршах містечка. Сьогодні центральна районна бібліоте-ка Гуляйполя носить його ім’я. На будинку, в якому поет народився і жив, відкрита меморіальна дошка.

 

Основні твори:

Зацвітай калино (1957),

Під зорями ясними (1961),

Заповітна земля (1965),

Степовичка (1965),

Дивосвіти любові (1969),

Дзвонять конвалії (1975),

Берізка (1975),

Мережки сонця (1976),

Вродливий день (1979),

Червоний вітер (1982),

Дзвінка фонетика (1974),

Дивокрай (1987),

Рання ластівка (1988).

 

 

Григорій Андрійович Колісник
(1937 р. н.)

 

Народився Григорій Андрійович 18 липня 1937 року у Запоріжжі в сім'ї робітників. Закінчив Літературний інститут ім. М. Горького (3 курси), вищі курси сценаристів та режисерів (1967) у Москві. Працював у Києві у 1970-90-х рр. на кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка.

Друкується з 1961 р. Прозаїк. Із 1964 року член Національної Спілки Письменників України.

В доробку автора 15 книг прози. Серед них роман-дилогія "І день над днями" – про молоді роки письменника, його духовне і творче зростання та дорогу в безсмертя. Козацькій добі 18 ст. присвячується трилогія "З меча і до орала", яку складають романи "Полин чорний, мак гіркий", "Мазепа – гетьман" та "Тризна". Складні колізії повоєнного життя зображені в повістях "Хто в четвер – тому не доведеться в п’ятницю", "Полечко поле", "Фавор-гора", "Малинове решето".

Нині на творчій роботі, пенсіонер. Життєве кредо: "Живи поки помреш". Захоплення: збирати каміння і давні бронзові витвори.

 

Основні твори:

Гуцулія (1963),

Майва (1964),

Під сонцем (1965),

Малинове решето (1965),

Бескид багрянистий (1967),

Хто в четвер, тому не доведеться в п’ятницю (1970),

Полечко-поле (1970),

Фавор-гора (1970),

Коли в горах заходять дощі: роман-трилогія (1965-1978),

Велика твердь (1980),

Світе вольний (1982),

Полин чорний, мак гіркий (1988),

Спогади про майбутнє (2001).

 

 

Іван Кирилович Кушніренко
(1947 р. н.)

 

Іван Кирилович Кушніренко народився 1 січня 1947 року в станиці Чорноріченській Псебайського району Краснодарського краю. Загальну освіту отримав у Гуляйпільській середній школі-інтернаті (закінчив у 1965 році). Пізніше (1970 року) закінчив філологічний факультет (українське відділення) Запорізького державного педагогічного інституту (нині – Запорізький національний університет) та факультет журналістики Львівського державного університету ім. І. Я. Франка (у 1990 році). Кілька років (1970-1976) викладав українську мову та літературу в Полтавській школі-інтернаті Гуляйпільського району.

Вся його подальша професійна діяльність пов’язана із районною газетою "Голос Гуляйпілля" (очолював її 1991-2011 рр.). Іван Кирилович - автор 11 художніх творів, 55 книг з історії Гуляйпільського району, із них – 46 у співавторстві з відомим місце-вим краєзнавцем Володимиром Іллічем Жилінським (1930-2016), 5 книг – з іншими авторами.

І. К. Кушніренко – член Національної спілки журналістів України (з 1984 року). Його невтомна праця на благо процвітання краю, бажання вшанувати земляків відзна-чені численними нагородами і відзнаками, серед яких медалі "За заслуги перед Гуляй-пільським краєм" (2004), "За розвиток Запорізького краю" (2004, 2009). Певним під-сумком багаторічної журналістської роботи Івана Кушніренка стала книга "Степо-вики" (історія газетним рядком), яка вийшла у 2010 році у видавництві "Дніпровський металург". Відомий І. К. Кушніренко і як автор художніх творів: віршів, новел, повіс-тей, виданих окремими збірками: "Жайворонки над степом", "У степу", "У степовій глибинці", "Запах прив’яленого літа", "Подарунок осені", "Співуча криниця", "Добрий знак", "Відгоріла зоря", роману "Сиві жита", присвяченого батькам. І зараз з-під пера І. Кушніренка постійно з’являються репортажі, статті, замальовки, інтерв’ю про хлібо-робів, робітників, вчителів, працівників культури, ветеранів війни і праці, про земля-ків, які своїм невтомним самовідданим трудом, ратним подвигом прославляли і про-славляють Гуляйпільський край.

 

Основні твори:

Клин зеленого жита (1995),

Відгоріла зоря (1996),

Добрий знак (1996),

Запах прив’яленого літа (1996),

Жайворонки над степом (1996),

Чисті джерела (До історії літературного руху на Гуляйпіллі) (у співавторстві з В. Жилінським) (1999),

Фольклор Гуляйпільщини (у співавторстві з В. Жилінським) (2002),

Література Гуляйпільщини (у співавторстві з В. Жилінським) (2003),

На благославенній землі Добропільській (у співавторстві з В. Жилінським) (2003),

Подарунок осені (2003),

У степу (у співавторстві з В. Жилінським) (2003),

Люди Гуляйпільщини (у співавторстві з В. Жилінським) (2004),

Напівзабуті імена... (у співавторстві з В. Жилінським) (2004),

Преса Гуляйпільщини (у співавторстві з В. Жилінським) (2005),

Церкви Гуляйпільщини (у співавторстві з В. Жилінським) (2007),

Василь Діденко – поет, громадянин, редактор (у співавторстві з В. Жилінським) (2007),

Верхньотерсянські зорі (у співавторстві з В. Жилінським) (2007),

Веселка над Рівнопіллям (у співавторстві з В. Жилінським) (2008),

Голод і репресії на Гуляйпільщині (у співавторстві з В. Жилінським) (2008),

Гоп, куме, не журись... (у співавторстві з В. Жилінським) (2008),

І вічно тополі шумлять... (у співавторстві з В. Жилінським) (2008),

Любимівські борозни (у співавторстві з В. Жилінським) (2008),

У степовій глибинці (у співавторстві з В. Жилінським) (2008),

З надією в серці (у співавторстві з В. Жилінським) (2009),

Нестор Махно і повстанці (у співавторстві з В. Жилінським) (2009),

Новозлатопіль : роки і долі (у співавторстві з В. Жилінським) (2009),

Санжарівське коріння (у співавторстві з В. Жилінським) (2009),

Барон Микола Олександрович Корф (у співавторстві з В. Жилінським) (2010),

Степовики (у співавторстві з В. Жилінським) (2010),

Бібліотеки Гуляйпільщини (2010),

Нестор Махно: від анархізму до... республіки : дослідження махновщини (2013),

Освітянська зоря Михайла Фоменка : життя і творчість (2014),

Гуляйпільці – борці за Україну (2015),

Історія Гуляйпільської медицини (2016).

 

 

Василь Феодосійович Маремпольський
(1927 – 2000)

 

Народився Василь Феодосійович в с. Маркуші Хмільницького р-ну Вінницької області, там закінчив у 1941 році семирічну школу. З початком війни село було окуповано фашистами, і Василя разом з іншими юнаками вивезли до Німеччини. В’язень концтаборів В. Маремпольський спілкувався з англійськими та французькими учасниками руху Опору. До рідного дому повернувся в кінці 1945 року. Після закінчення се-редньої школи вступив до Бердичівського учительського інституту. Потім його направили в Запорізьку область, де Василь Феодосійович вчителював, був редактором студії телебачення. Вищу освіту здобув у Запорізькому педагогічному інституті (нині – національний університет), захистив дисертацію, отримав науковий ступінь кандидата фі-лологічних наук. У рідному інституті працював доцентом кафедри української літератури.

З 1988 р. В. Ф. Маремпольський очолив Запорізьке обласне відділення Міжнародного союзу колишніх малолітніх в’язнів фашизму.

Василь Феодосійович не тільки вчений, а й літературознавець, поет. Вірші писав з дитинства, а з 1951 року друкував свої твори в пресі. Виступав також у галузі прози і літературної критики.

В. Ф. Маремпольський – автор повісті "Сповідь джерсійського в'язня" – книги про долі дітей, яких вивозили на каторгу до Німеччини. Останні роки він працював над продовженням цієї книги, але не встиг довести роботу до кінця. 2002 року Василя Феодосійовича не стало. Після нього залишилися збірки поезій, публіцистичні твори, літературно-критичні статті та учні, які довго будуть пам’ятати свого вчителя.

 

Основні твори:

Запоріжжя – славен край (1956),

Заводська сторона (1962),

Хліб від зайця (1962),

Кетяг калини (1997),

Сповідь джерсійського в’язня (1998).

 

 

Василь Васильович Моруга
(1947 – 1989)

 

Народився Василь Васильович 13 червня 1947 року в с. Сонцеве Донецької області у родині селян, які працювали у колгоспі. Від ран, отриманих в армії, батько Василя помер за кілька місяців до народження сина. Коли Василеві виповнилося три місяці, мати переїхала до с. Чубарівка ( нині с. Федорівка) Пологівського району Запорізької області – до своїх батьків. У 1965 році Василь Моруга закінчив із золотою медаллю Чубарівську середню школу.

Перші його вірші з'явилися в районній газеті. Згодом за рекомендацією обласних органів преси Моруга їде вчитися в Київський державний університет ім. Т. Г. Шевче-нка. Потім відслужив в армії. Працював на Київському заводі "Арсенал".

Журналістська кар'єра почалася в газеті "Комсомольское знамя", журналі "Дніп-ро", потім – в апараті ЦК ЛКСМ України. Писав вірші, займався перекладацькою дія-льністю. Перекладав з російської, болгарської, іспанської, французької (зокрема твори Гі де Мопассана) мов.

Нагороджений медаллю А. С. Макаренка. 14 травня 1989 року загинув у автока-тастрофі.

 

Основні твори:

Грозовіття (1969),

Ключі до тиші (1972),

Портрет землі (1977),

Юності бентежні ешелони (1978),

Чебрецеві острови (1984),

Дорога над лугом (1985),

Відблиск миті (1986).

 

 

Яків Павлович Новицький
(1847 – 1925)

 

Яків Павлович Новицький – відомий український історик, етнограф, археограф, фольклорист, краєзнавець, педагог, народився 14 жовтня 1847 року в селі Аул Катеринославського повіту Катеринославської губернії у дворянській родині, засновником якої Яків Павлович вважав козацького полковника Іллю Федоровича Новицького. Батько, Павло Іванович, мав чин колезького реєстратора, після відставки працював управителем в різних маєтках. У селі Аул розташувалася спадкова садиба матері – Єлизавети Петрівни, доньки відставного майора.

Освіту Я. П. Новицький здобував в Олександрівському повітовому училищі і отримав свідоцтво на звання сільського приходського і початкового народного учителя. Через смерть батька подальше навчання стало неможливим, але наполегливе заняття само-освітою дозволило Якову отримати знання в різних галузях і стати всебічно розвине-ною людиною. У 1865-1868 рр. він служив канцеляристом другого розряду в Олексан-дрівському повітовому казначействі.

Великий вплив на подальшу долю Якова Павловича мало знайомство з Миколою Олександровичем Корфом – відомим діячем народної освіти, організатором початко-вих земських шкіл, який на той час працював головою Олександрівської повітової училищної ради і був прибічником навчання рідною мовою. Корф видавав підручни-ки, методичні посібники, готував учителів у своєму маєтку. Серед них був і Я. П. Но-вицький, який засвоїв не тільки знання в галузі педагогіки, але й відчув потяг до нау-кової праці. 20 вересня 1868 р. Новицький отримав призначення на посаду вчителя Вознесенської сільської народної школи, де окрім обов’язкових предметів: закону Бо-жого, читання, письма, рахування і співу – він знайомив учнів з історією, географією, природознавством, фізикою, гігієною, технікою. Він намагався втілити на практиці ідею К. Д. Ушинського про необхідність виховання всебічно гармонійно розвинутих дітей. Ці новаторські ідеї Новицький викладав у звітах Олександрівської повітової училищної ради. На противагу існуючій на той час системі освіти, яка базувалася на механічному заучуванні, Яків Павлович вважав, що діти повинні свідомо відноситися до навчання, мати самостійні судження. У роботі він активно використовував наоч-ність, гербарії, організовував екскурсії на Дніпро і Хортицю, де збирав колекції, орга-нізовував розкопки. Він виховував в учнів любов до рідної землі, мови, народної культури, звичаїв.

За запрошенням М. О. Корфа в 1871 р. молодий вчитель перейшов на роботу до Іванівської сільської школи, а в 1872 р. – до Ольгинської зразкової школи, яку незаба-ром очолив. Тут він продовжив свої наукові дослідження.

У 70-ті рр. ХІХ ст. з боку уряду з новою силою почалися утиски української культури і мови. Яків Павлович через свої погляди та діяльність потрапив до списків неблагонадійних. Навесні 1878 р. у нього були конфісковані 10 примірників збірки М. П. Драгоманова "Малорусские народные предания и рассказы", одним із співавторів якої він був, та рукопис оповідань, пісень та матеріалів до словника. З займаної посади Новицького звільнили. Він був вимушений перейти на роботу до Чернігівського губернського земства, де брав участь в експедиції для опису населення Борзинського повіту. Досвід статистика, який він отримав під час цієї роботи, пізніше став у пригоді в історичних і етнографічних дослідженнях.

У 1879 р. внаслідок клопотання Маріупольської шкільної ради Новицькому до-зволили знову викладати у школі. У 1880 р. він працював учителем школи с. Білоцер-ківка, а потім, протягом багатьох років, секретарем Олександрівської шкільної ради і завідувачем книжковим складом. З 1883 по 1917 р. Олександрівське земство обирало Новицького попечителем шкіл. Виконуючи свої обов’язки, він двічі на рік об’їжджав територію повіту, спілкувався з людьми і збирав цінну інформацію, поєднуючи педа-гогічну та наукову діяльність. Останні десятиліття ХІХ ст. стали найбільш продуктивними в його науковій праці. Яків Павлович активно співробітничав з газетами "Екатеринославский листок", "Одесский листок". Велику кількість фольклорних, етнографі-чних матеріалів він надрукував в "Киевской старине", "Этнографическом обозрении", "Екатеринославских губернських ведомостях", "Екатеринославском юбилейном листке" та ін. У 1885 р. Яків Новицький був призначений секретарем канцелярії Олександ-рівського повітового предводителя дворянства, з 1894 р. – діловодом повітового попе-чительства дитячих притулків, Почесним членом якого він став у 1905 р.

У 1902 р., коли в Катеринославі відкрився історико-археологічний музей ім. О. Поля, Новицький передав туди велику кількість експонатів зі своєї колекції. Він був дійсним членом Катеринославської ученої архівної комісії з часу її створення в 1903 р., друкував свої статті в її літопису. Активно займався археологічними пошуками, за-лучаючи до розкопок учнів і викладачів середніх навчальних закладів. Яків Павлович був членом Південно-Західного відділення Російського географічного товариства, Ха-рківського товариства дослідників природи, Катеринославського вченого товариства, Катеринославської статистичної комісії, співробітником Петербурзького університету з постачання рослин катеринославської флори.

Я. Новицький підтримував стосунки з багатьма вченими, письменниками, діячами культури – А. Скальковським, І. Срезневським, М. Драгомановим, Б. Грінченком, В. Антоновичем, М. Кропивницьким, М. Сумцовим, Д. Багалієм, І. Репіним, О. Полем та ін. Він був незаперечним авторитетом для Д. І. Яворницького, якому надавав допо-могу в науковій роботі протягом багатьох років.

Велику увагу Яків Павлович приділяв розвитку бібліотечної справи. Він пропонував створити мережу хат-читалень і в місті, і в селі. У 1904 р. брав активну участь у створенні нової міської бібліотеки.

У період 1905-1913 рр. побачили світ найбільш вагомі праці Новицького в галузі історії, фольклору та етнографії Запорізького краю: " История города Александровска (Екатеринославской губ.) в связи с историей возникновения крепостей Днепровской линии (1770-1806 г.)" (1905 р.), "С берегов Днепра. Путевые записки и исследования" (1905), "Запорожские и гайдамацкие клады. Малорусские народные предания, поверия и рассказы, собранные на Екатеринославщине. 1875-1905 гг." (1909), "Народная па-мять о Запорожье. Предания и рассказы, собранные в Екатеринославщине. 1875-1905 гг." (1911) та ін.

Я. П. Новицький став засновником у 1921 р. Запорізького краєзнавчого музею. Давні речі з його колекції стали першими експонатами музейного зібрання. На посаді завідувача він залишався до кінця свого життя.

19 травня 1925 р. Яків Павлович Новицький помер, але його наукова спадщина надихає на нові пошуки не одне покоління вчених.

 

Основні твори:

К истории народного образования в Екатеринославской губернии (1887),

Малорусские песни, преимущественно исторические (1894),

История города Александровска (1905),

С берегов Днепра (1905),

Малорусские народные предания, поверья и рассказы» (1907),

Малороссийская и запорожская старина в памятниках устного народного творчества (1907),

Первые училища Александровской крепости Александровска, уездного города (1908),

Малорусские исторические песни (1908),

Запорожские и гайдамацкие клады (1908),

Материалы для истории Запорожских казаков (1909),

Народная память об урочищах и исторических лицах "Запорожья" (1909),

Описание границ и городов бывшей Азовской губернии (1910),

Народная память о Запорожье (1911),

Духовный мир в представлении малорусского народа (1912),

Малорусские народные заговоры, заклинания, молитвы и рецепты (1913),

Малорусские народные заговоры и заклинания (1915),

Острів Хортиця на Дніпрі (1917).

 

 

Олексій Якович Огульчанський
(1912 – 1996)

 

Народився Олексій Якович 30 березня 1912 року у місті Луганськ, в сім'ї тесляра. Дитинство минало на берегах тихоплинної річки Луганки та в чарівних гаях Дінця. Закінчивши у 1929 році Луганську трудову семирічну школу, Огульчанський вступив до Бердянського педагогічного технікуму. Всю свою подальшу долю він пов’язав із цим містом. У 1930 році закінчив Бердянський педагогічний технікум. Згодом, після закінчення у 1940 році історичного факультету Бердянського педінституту деякий час працював у районній газеті "Більшовицька зірка", був науковим співробітником краєзнавчого музею та викладав археологію у педінституті.

Перші нариси О. Огульчанський опублікував у двадцятирічному віці в журналі "Всесвіт". Після того систематично виступав у пресі. Перша книга – нарис "Записки краєзнавця" – побачила світ 1955 року. Це окрилило молодого літератора, і майже з кожного походу він повертався з новими сюжетами. Невдовзі він написав кілька при-годницьких повістей і оповідань. Став членом спілки письменників України.

В кожній повісті Олексія Огульчанського стільки пригод і надзвичайних від-криттів, що мимоволі думаєш: чи не вигадав їх автор? Виявляється, що ні. В основу покладено справжні події, що трапилися з Огульчанським і його юними друзями, до-слідниками і захисниками природи Приазов'я. Герої книг, веселі і допитливі дітлахи, невтомні шукачі пригод, розгадують немало степових і морських таємниць. Вони ці-кавляться поведінкою тварин і птахів, знайомляться з життям і працею вчених-орнітологів, науковців-дельфінологів. Відтворюючи неспокійний вир буденних турбот школярів, автор вчив дітей бути дбайливими господарями на рідній землі.

Помер Олексій Огульчанський у 1996 році.

 

Основні твори:

Записки краєзнавця (1955),

Юні слідопити (1958),

Вітрів кут (1959),

Пленники Леванта (1960),

Таємниця Сухої балки (1961),

Унетрях Джубаю (1964),

Острів сріблястих чайок (1965),

Країна інкурів. Як ми шукали скарб (1971),

Бухта солодкого коріння (1973),

Як сплять дельфіни (1979),

Знахідка на все життя (1982),

Скарб солоного лиману (1986).

 

 

Владилен Наумович Прудовський
(1937 р. н.)

 

Владилен Прудовський народився 28 березня 1937 року у м. Новосибірськ (Росія). Закінчив Запорізький машинобудівний інститут. Упродовж багатьох років був провідним спеціалістом у галузі приладобудування. Знаний в Україні і поза її межами як поет, гуморист-пародист. З 1976 його літературні пародії, іронічні й сатиричні вірші (писав російською мовою) постійно публікувалися в "Литературной газете", "Литера-турной России", журналах "Москва", "Крокодил", "Перець", "Чаян", альманасі "По-эзия" та інших періодичних виданнях, зокрема і в обласній пресі. З 1993 року – член Національної спілки письменників України. Автор збірок віршів і поетичних пародій "Красная Шапочка и другие", "Апартаменты с сюрпризами", "Намеком и в лоб" та ін. З 1994 мешкає в США.

 

Основні твори:

Намеком и в лоб (1990),

Посміємось разом (1991)

 

 

Петро Павлович Ребро
(1932 – 2014)

 

Народився Петро Павлович 19 травня 1932 року в селі Білоцерківка Куйбишевського (нині – Більмацького) району Запорізької області в родині колгоспника. Після закінчення у 1953 році Запорізького педагогічного інституту (нині – національний університет) служив в армії, вчителював у Малокатеринівській середній школі, працював у редакціях обласних газет "Червоне Запоріжжя", "Запорізька правда", у книжковому видавництві, в обласному управлінні культури. Вчителював.

Фундатор Запорізької обласної організації національної спілки письменників України (очолював її з 1967 по 1998 рік), виховав цілу плеяду талановитих літераторів, заснував ряд літературно-мистецьких свят, зокрема, "Поетичний травень", а також альманахи "Хортиця" (нині – журнал), "Спокута", "Весела Січ".

Як депутат обласної ради багатьох скликань активно відстоював права українсь-кої мови і культури в регіоні, енергійно домагався будівництва нового приміщення для обласної наукової бібліотеки, відкриття історичного музею на о. Хортиця, відбудови кінотеатру "Перемога" та інших соціально-культурних об’єктів.

Один із засновників обласної організації Товариства української мови "Просві-та" і Асоціації національно-культурних товариств Запорізької області (очолював 15 років), президент (кошовий) Міжнародної асоціації гумористів і сатириків "Весела Січ".

Почав друкуватись з 1946 року. Поет. Автор багатьох збірок ліричних і сатирич-них поезій, драматичної поеми "Заграва над Хортицею", книжок нарисів і віршів "У сусідів по планеті", документальних повістей "Грім над Запоріжжям", "Ніжна сталь" та ін. Перша збірка віршів "Заспів" вийшла в 1955 році. Всього в доробку письменника – сто книг для дорослих і дітей (загальний наклад – понад 5 млн. прим). Значна частина з них побачила світ у роки незалежності України. Це, зокрема, "Вибрані твори" в 5-ти томах, гумористична серія "Козацькі жарти", веселий календар "Козацький сміхов-ник", трилогія "Сміхотерапія", збірки "Острів Байди", "Моя Білоцерківка" (лірика), "Ображений Гусак" (байки), "Петрів батіг" (епіграми), "Веселі дуелі" (пародії), літературознавча серія "Українська Мекка", дослідження "Т.Шевченко і Запоріжжя" (у двох книгах), книжки для дітей "Квіти мають імена", "Трінь і Трінька" та ін.

Працював також у жанрі поетичного перекладу. Твори П. Ребра перекладені на багато мов народів світу. Вони увійшли до антологій, календарів, шкільних підручни-ків тощо.

Останні десять років був керівником (головним редактором) науково-редакційного підрозділу з підготовки та випуску серії книг "Реабілітовані історією". За його редакцією побачили світ 4 книги названої серії, тритомник "Повернені імена", десять випусків альманаху-щорічника "Спокута" та ін.

Петро Ребро – лауреат багатьох літературних премій, Всеукраїнського фестива-лю гумору і сатири "Вишневі усмішки", Міжнародного пісенного фестивалю "Доля", журналу "Перець", нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, медалями. Ім’я Петра Ребра вписане в історію української літератури як "співця запорізького краю".

Помер Петро Павлович Ребро 22 березня 2014 році у м. Запоріжжі.

 

Основні твори:

Заспів (1955),

Вітер з Дніпра (1957),

Проти шерсті, Сонечко, Чому заєць косоокий (1958),

Найсмачніші огірки (1959),

Перо під ребро (1963),

Людяність (1965),

Порохівниця (1972),

Криця (1975),

Листи до земляків (1976),

Клятва (1977),

Заграва над Хортицею (1980),

Вибране (1982),

Запоріжжя (1986),

Зозулин цвіт, Край щедрий талантами (1989),

Козацькі жарти ( 1993, 1994, 1995, 1996),

Шевченко і Запоріжжя (1996),

Остап Вишня і Запоріжжя, О. Довженко і Запоріжжя, В. Маяковський і Запоріжжя,

М. Рильський і Запоріжжя, П. Тичина і Запоріжжя (1998),

Острів Байди, О. Пушкін і Запоріжжя (1999),

Вибрані твори (2000, 2001, 2006, 2007, 2010).

 

 

Петро Ларивонович Симоненко
(1927 – 1987)

 

Народився Петро Ларивонович 9 січня 1927 року у м. Токмак Запорізької області. Прозаїк, журналіст, член Національної спілки письменників України. Під час фашистської окупації підлітком брав, як зв’язківець, участь у діяльності підпільної патріотичної організації сіл Новогорівка та Садове Токмацького району Запорізької області. Після визволення району добровільно став мінером-знешкоджувачем, згодом – радистом. У 1945–1952 роках служив у Військово-морському флоті. З 1946 почав писати і виступати в періодиці. У 1961 закінчив Вищу партійну школу, в 1964 – Київський національний університет. Був редактором Київського книжкового видавництва, старшим редактором відділу критики в журналі "Прапор", редактором у газеті "Червоне Запоріжжя" (нині – "Запорізька правда"). Опублікував понад 500 рецензій на книги, театральні вистави та ін. Автор кількох повістей, новел та нарисів. Перша книжка – "Шановна Марія Іванівна", вийшла у Запоріжжі в 1960 році. Перекладав з англійської, російської та словацької мов, разом з В. Бахтіним упорядкував збірник творів ленінградських поетів у перекладах українською мовою ("Поетичний Ленінград", 1987).

Помер Петро Симоненко у 1987 році у м. Запоріжжі, похований у м. Токмак.

 

Основні твори:

Шановна Марія Іванівна (1960),

Літа орел (1961),

Понад вітрами (1968),

Святкова соната (1977),

Над ветрами (1979),

Своє небо (1983),

Неспокійні знайомства (1985).

 

 

Володимир Павлович Супруненко
( 1952 р. н.)

 

Народився Володимир Павлович 4 травня 1952 році в місті Дніпродзержинську (нині - Кам'янське) Дніпропетровської області. Зараз живе і працює у Запоріжжі. Відомий письменник, журналіст, етнограф, краєзнавець, дослідник і фотограф. З дитинства мріяв стати мандрівником, вибравши для себе девіз "Via est Vita" ("Дорога - це життя"). Після закінчення інституту служив в армії, працював на буровій у Заполяр’ї, валив ліс в далекосхідній тайзі, обстежив з гляціологами льодовики Паміру. У повній же мірі дитячу мрію дозволила здійснити професія журналіста.

В авторському активі В. Супруненка кілька тисяч статей, нарисів, подорожніх нотаток в провідних газетах і журналах. Матеріал для них був зібраний в подорожах і відрядженнях Заполяр’я і Сибіру, Далекого Сходу, Алтаю, Паміру, Кавказу, Прибалтики, Середньої Азії, ближнього і далекого зарубіжжя. Організатор і учасник спортивно-етнографічних експедицій. Багато років співпрацював з журналом "Вокруг света" та іншими виданнями. Лауреат багатьох журналістських премій "Золоте перо".

Автор краєзнавчого фільму про острів Хортиця, випущеного на трьох мовах. Фільм був удостоєний премії "Запорізька синерама" на 15-му Запорізькому кінофестивалі у 2013 році. Видав понад два десятки науково-художніх книг. Серед них популярна енциклопедія Запорізького краю – фундаментальна двотомна праця "Ми-українці". Книга була удостоєна премії Міністерства культури України.

В. Супруненко організував і провів близько тридцяти науково-спортивних екс-педицій як по Україні, так і по всьому світу. Експедиції "Чорноморське кільце дружби", "Шлях аріїв", "Європейський алюр", "Земля обітована" отримали світове визнання, як миротворчі та культурно-просвітницькі акції.

 

Основні твори:

Молчаливая вода кяриза (1987),

Народный дневник (1991),

Что имеем, то храним (1991),

Нечистая сила (1991),

Животоки старины (1992-1993),

Народини (1993),

Добычливая рыбалка (1995),

Запорожский край (2003),

Остров Хортица (2006),

Тайна георгафических названий (2007),

Имя на карте (2008),

100 чудес Запорожского края (2009),

Запорожская Сечь на острове Хортица (2010),

Острів скарбів (2010),

Мифы, легенды, сказки (2010),

Казацкая кухня (2011),

Хортица. Энциклопедия (2012),

Сто советов путешественникам (2012),

Белый свет (2013),

 

 

Михайло Семенович Тардов
(1892 – 1948)

 

Михайло Семенович народився 16 липня 1892 року у м. Гуляйполе. Письменник, сценарист, драматург, журналіст, член Спілки письменників СРСР. Писав твори для дітей, п’єси, кіносценарії. Навчався в гірничому інституті. Закінчив Дніпропетровський державний університет та Московський літературний інститут. Працював в органах НК, газеті "Кочегарка", директором Радіотелеграфного агентства України, редактором "Літературної газети", директором Держлітвидаву. Учасник німецько-радянської війни.

Друкуватись почав з 1922 року. У трилогії "Фронт" ("Шанці", "Кінець Охотсько-го полку", "Перший більшовицький") показав шлях солдатської маси у революцію. Автор повістей про героїв громадянської війни: Г. Котовського, С. Лазо, О. Пархомен-ка, В. Чапаєва, М. Щорса. В оповіданнях "Орлик", "Альошка Богунець", "Патріоти" та інших описував героїку громадянської війни. Подіям німецько-радянської війни присвятив книги оповідань та нарисів "Батьківщина кличе", "Оповідання про війну", "Оповідання Юхима Пушкаря". Був нагороджений орденами Червоної Зірки, "Знак Пошани", медалями. Лауреат премії імені М. Ушакова. Помер у Києві 31 жовтня 1948 року. Похований на Байковому кладовищі

 

Основні твори:

Шанці (1930),

Кінець Охотського полку (1933),

Братання (1934),

Орлик (1935),

На землю пришёл хозяин (1937),

Альошка Богунець (1937),

Воїн революції (1938),

Котовський (1938),

Патріоти (1938),

Перший більшовицький (1939),

Три розвідники (1940),

Батьківщина кличе (1942),

Оповідання про війну (1943),

Оповідання Юхима Пушкаря (1944),

Фронт (трилогія, 1958).

Збірники поезії: Касатка, И свалился я с Луны, Песчаные журавли.

Збірки оповідань для дітей:

Трофейний кольт (1946),

Арсенальці (1947).

Сценарії:

П’єса "Офіцери" (1947),

кіносценарій "Голубые петлицы" (1947).

 

 

Віктор Антонович Чабаненко
(1937 – 2014)

 

Майбутній учений народився 12 вересня 1937 року в се-лі Єлизаветівка Балківської сільради Василівського району Запорізької області. у 1959 році закінчив Запорізький державний педагогічний інститут за фахом "учитель української мови та літератури і німецької мови". Від 1965 року працював у цьому інституті (з 1985 року – Запорізькому університеті, тепер ЗНУ). З 1985 року очолював кафедру загального і слов’янського мовознавства, у 1985–1996 роках був деканом філологічного факультету ЗНУ. Читав курси загального мовознавства, історії мовознавства, вступу до слов’янської філології, стилістики й діалектології. Доктор філологічних наук (1984), професор (1987).

В. А. Чабаненко – автор понад 700 наукових праць і 500 різних публікацій у пе-ріодиці. Найголовніші з його наукових робіт: монографії "Основи мовної експресії" (1984), "Стилістика експресивних засобів української мови" (2002), "Словник говірок Нижньої Наддніпрянщини" (тт. 1–4, 1992), "Фразеологічний словник говірок Нижньої Наддніпрянщини" (2001), "Великий Луг Запорозький. Історико-топонімічний словник" (1999), збірники статей "Славістичні студії" (2003), "Моя шевченкіана" (2006). Учений уклав ряд антологій та збірок народної творчості, зокрема видання "Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини", видав кілька поетичних збірок: "Собор душі моєї", "В гостях у юності твоєї", "У вічному двобої".

В. А. Чабаненко був головою спеціалізованої ради із захисту кандидатських ди-сертацій з українського мовознавства в ЗНУ, членом Урядової Правописної комісії, здійснював велику громадську роботу. В 1989–1991 роках він очолював Запорізьку обласну організацію Товариства української мови ім. Т. Шевченка, в 1993–1996 роках – обласну організацію Конгресу української інтелігенції, пізніше – обласну "Просвіту". З 1999 був членом Національної спілки письменників України.

В. А. Чабаненко – лауреат премій ім. П.Чубинського (1996), Я. Новицько-го (1999) та Д. Яворницького (2000). Товариством "Просвіта" ім. Т. Шевченка він був нагороджений медаллю "Будівничий України" (2000). Заслужений діяч науки і техніки України (2002). Відмінник освіти України (1995). У 2005 році наукові заслуги В.А.Чабаненка отримали ще одне визнання: його було обрано дійсним членом АН вищої школи України.

Помер Віктор Антонович Чабаненко 9 лютого 2014 року у Запоріжжі.

 

Основні твори:

Савур-могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини (1998)

Собор душі моєї (1998),

В гостях у юності твоєї (1999)

У вічному двобої (2000).

 

 

Володимир Аврамович Чубенко
(1927 – 2006)

 

Народився Володимир Аврамович Чубенко 12 листопада 1927 року в селі Дубівці Новопразького району Кіровоградської області. Його дитинство минуло в Кривому Розі, куди переїхали батьки. У 1945 – 1951 роках служив в армії. Після звільнення в запас майже піввіку трудився на моторобудінному заводі (нині – "Мотор Січ"): спочатку – слюсарем-складальником, а потім – кореспондентом багатотиражної газети.

Перші вірші Володимира Чубенка з'явилися в друці у 1950 році (армійська газета "Красный воин"). У 1971 році побачила світ його перша книжка "Балакучий автомат". З 1976 року він – член Спілки письменників України.

Нині ім'я Володимира Чубенка добре знане в Україні. І не лише завдяки книгам (а їх у поета тринадцять), але й численним публікаціям у періодиці: здається, важко знайти журнал чи газету, які б не друкували веселих "чубинок" нашого земляка. Особливо міцною була дружба поета з "Перцем" (не випадково журнал двічі відзначив гуморески Володимира Чубенка премією). Без творів "Чуба" (так іноді кликали поета колеги й друзі) неможливо було уявити обласні газети. А ще В. Чубенко був активним учасником таких гумористичних свят, як "Вишневі усмішки", Олійниківські читання, "Сорочинський ярмарок", "Весела Січ" та ін. 1973 року він брав участь у першому Республіканському конкурсі гумористів і став його лауреатом.

Помер Володимир Аврамович 14 жовтня 2006 року.

 

Основні твори:

Балакучий автомат (1971),

Торт і чорт (1973),

Вакантний холостяк (1975),

Критичне зауваження (1978),

Закодоване доброчестя (1982),

Сміх сміхом (1986),

Моторний коник (1986),

Липа для Пилипа (1991),

Хитра чапля (1992),

Рекламна пауза (1995),

І сміх, і пісня, і любов (1997),

Лицарський дарунок (2001).

 

 

Світлана Володимирівна Шевчук
(1967 р. н.)

 

Народилась Світлана Володимирівна 14 березня 1967 року у м. Мелітополь в сім’ї військового. З 1985року живе у Харкові. У 1990 році закінчила факультет хімічного машинобудування Харківського політехнічного інституту. Працює в лабораторії фізико-хімічних і корозійних досліджень Харківського державного науково-дослідного та проектного інституту основної хімії (НІОХІМ).

Дебютувала в літературі у 2001 році (публікація в журналі "Наталі"). Друкувала-ся в журналах "Новая Юность", "©оюз Писателей", антології української жіночої лі-тератури "Жіночий погляд". Автор повісті "Аббата во сне видеть" (2008), популярних науково-художніх біографій "Николай Бердяев", "Сергей Королёв" (обидві вийшли у 2009 році), "Леонардо да Винчи" (2010 рік), літературно-біографічних нарисів про Пе-ламе Гренвілле Вудхауса та Джейн Остін. Фіналіст міжнародного літературного кон-курсу Open Eurasian Literature Festival & Book Forum 2016 року.

 

Основні твори:

Аббата во сне видеть (2008),

Николай Бердяев ( 2009),

Сергей Королёв (2009),

Леонардо да Винчи (2010).